Страница 14 из 73
— Ну, та це ж ясно, що він тут був востаннє. «Золотий якір» вже більше не підходить для нього. Хтозна, а може, кухарчук теж до деякої міри має рацію, і пан капітан перебуває вже на шляху до Америки. У всякому разі, ви, Гемпелю, сміло можете провести риску під тим, що він вам заборгував.
— Коли це правда, — закричав хазяїн «Золотого якоря», очі якого аж посоловіли від злості,— то щоб грім побив цього проклятого старого головоріза!
Пляшка випала з рук Каспара.
Гемпель заревів:
— Ще цього невистачало? Дурний, проклятий йолоп!
З червоним од люті обличчям він підступив до кухарчука. Каспар хотів було утекти від цього страховища, що звалось його хазяїном, але спіткнувся об черепок і впав на підлогу. При цьому задзвеніла сковорода, яку він засунув собі в штани. Підозрілий шум не пролетів повз вуха Гемпеля. Він міцно схопив кухарчука за вухо, з тріумфуючим виглядом витяг сковороду за держак з його штанів і почав дубасити Каспара за всіма правилами. Купш і Себіш стояли тут же, підбурювали хазяїна і нишком хихотіли, розважаючись цим видовищем. На щастя, хитрий кухарчук начебто заздалегідь умів усе передбачити; солома в куртці і штанях врятувала тепер його. Втомлений і захеканий, хазяїн «Золотого якоря» нарешті випустив хлопця.
Каспар, від якого не почули ані жалібних зойків, ані голосного плачу, обсмикнув свою курточку і, стиха насвистуючи, хоч у душі в нього все кипіло од ненависті, вийшов з кухні. Гемпель, Купш і Себіш глянули один на одного і похитали розчаровано й здивовано головами.
Розділ шостий
Того ж дня Каспарові довелося ще раз піти до готелю «Рай». І трапилось це так.
Була вже дев’ята година вечора, і хазяїн «Золотого якоря» все частіше кидав нетерплячі погляди на двері, а потім на годинник з зозулею, рівномірне цокання якого, здавалось, падало тяжкими ударами на його нерви. Можливо, ще більше, ніж цокання, його дратувала присутність помічника лотерейного писаря Себіша. Цей надокучливий чоловік, який звичайно в цю пору вже давно дибав собі додому, сидів нерухомо перед спорожнілим кухлем пива і чекав із зростаючим задоволенням, чи збудеться його провіщання щодо капітана. О-пів на десяту, коли він, нарешті, вирішив відступити, раптово відчинилися двері.
Але це був не Еммеріх. Це був чоловік в темнокоричньовій лівреї лакея, присланий сюди капітаном. Гемпель непривітно процідив слова привітання.
Чужинець за допомогою жестів намагався розтлумачити ламаною мовою, що йому доручено одержати багаж Еммеріха і доставити його на нову квартиру.
Почувши це повідомлення, хазяїн осатанів од люті. Він вилив на чоловіка кадіб лайливих слів і запевнив, що не випустить його з речами капітана доти, поки той не сплатить свій борг— все аж до останнього пфеніга. Лише помітивши при світлі рапсової лампи виблискуючі сталеві ґудзики з гербом англійського короля, хазяїн «Золотого якоря» трохи полагіднішав. Незадоволена гримаса зовсім зникла на його обличчі, коли він кинув погляд на товстий конверт, який подав йому слуга.
— Це було лише сумне непорозуміння, — раптом пояснив хазяїн і наказав Каспарові, щоб той допоміг вістовому спакувати речі капітана. — Будьте ласкаві, підніміться сходами наверх, — сказав він, покірливо розшаркавшись.
Себіш. якого дуже тішила роль пророка і обізнаної з усім людини, задоволено бубонів.
— А що я казав, Гемпелю? Мине зовсім небагато часу, і капітані Еммеріх стане також і для вас паном капітаном благородного походження, так-так!
— А що ж мені до цього, про мене, нехай він буде хоч і самим генералом! Все одно він вибирається! — відрізав грубо хазяїн «Золотого якоря».
У комірчині капітана було таке безладдя, начебто в ній відбулася битва двох ворожих військ. Англієць роздув ніздрі, понюхав повітря і широко розчинив дахове вікно. Потім він нахилився над пошматованими форменими шароварами Еммеріха, але відразу ж кинув їх знову на землю і сам, розгублений, опустився на ослінчик.
— Гаразд! Гаразд! — заспокоїв його Каспар і заходився сам пакувати всі речі. Кілька англійських слів, яких він навчився від капітана, тепер стали йому в пригоді. Лакей, гадаючи, що Каспар його розуміє, засипав хлопця цілим водоспадом слів.
І наскільки Каспар міг зрозуміти чи здогадатись, йшлося про те, що Фаукігг ще сьогодні хоче засвідчити свою пошану міністрові Шліффєну. Еммеріх як ад’ютант буде супроводити англійського полковника в ландграфський замок, і тому йому негайно потрібні предмети його туалету.
Поки Каспар зв’язував у два вузли злиденне, таке знайоме йому, майно друга, він знову згадав про те, що йому потрібно якомога швидше поговорити з Ем-меріхом. Може, запропонувати англійцеві піднести один з вузлів?
Вістовий зрадів цій пропозиції. Навіть і сам хазяїн «Золотого якоря» погодився з цим. Незважаючи на холод, він вийшов до воріт і дивився услід Каспарові, який брів навпомацки погано освітленим провулком попереду англійця; в правій руці він ніс великий вузол, а в лівій — ручний ліхтар. Довкола них танцювали сніжинки, і лакей мерзлякувато стинав плечима.
Хазяїн трактиру склав руки у вигляді рупора і крикнув:
— Щоб ти мені зараз же знову тут був, Каспаре, чуєш? — Він. звичайно, і в гадці не мав, що вже більше ніколи не побачить ані свого кухарчука, ані свого ручного ліхтаря, — а то він принаймні з ліхтарем не розлучився б так легко.
Тільки-но опинився вузол в готелі «Рай», як англієць пояснив Каспарові, що його місія на цьому закінчується і віті може забиратися геть.
На прохання Каспара — провести його до Еммеріха, лакей пояснив, уже трохи нетерпляче, що капітан на службі і не може ні з ким розмовляти. Одначе Каспар твердо вирішив будь-що домогтися свого. Він почав, не звертаючи жодної уваги на слова й жести лакея, розшнуровувати вузол Еммеріха. Куди ж подітися з цим мотлохом? Але й лакей, якому вже набридло розкладати речі, був зовсім не від того, щоб зіпхнути цю роботу на хлопця, і подав йому знак. Каспар зрозумів і пішов у високу, оббиту шпалерами кімнату слідом за англійцем, який звелів йому розкласти речі на великому ліжку, що стояло посеред приміщення.
Саме в цю хвилину лакея покликали. і він прожогом вилетів з кімнати.
Каспар полегшено зітхнув. Він швидко оглядівся навколо. Чи тут живе капітан? Чи це його ліжко? Чи це, найімовірніше, та незатишна кімната для слуг, які бувають на кожному постоялому дворі для проїжджих чужинців? Про це свідчило багато дечого. Окрім ліжка, тут стояло ще поламане шкіряне крісло, старезна дубова шафа і велика зелена кахляна піч, залізні дверцята якої пашіли жаром. Еммеріх, певно, жив у сусідній кімнаті, куди побіг лакей. Але в ній було зовсім тихо.
Каспар почав розкладати на ковдрі мотлох Еммеріха. Яке обличчя зробив би його друг, якби він зараз, нічого не підозріваючи, зайшов сюди? Каспар посміхнувся. Ох, він все ж таки дуже любить Еммеріха і навіть не може собі уявити, як би йому було без нього в «Золотому якорі». Каспар голосно зітхнув. Треба сподіватися, що недавно призначеному ад’ютантові англійського полковника не нашкодить ця жалюгідна виставка побитих гіпсових люльок, подертих сорочок, украй зношеної форменої одежі, розхитаних болванок для париків, пожовклих листів і старих ломбардних квитанцій. Справді, погана візитна картка для такого великого пана, якого за прошено до ландграфського замка.
Раптом його охопило дивне почуття, йому здалося, наче чиясь невидима рука провела по його спині. Одразу ж йому стало ясно, що він був не сам у приміщенні, а хтось стояв за його спиною. Одним махом він повернувся — і впізнав негра, якого бачив, коли той вилазив з коляски Фаукітта. Чорношкірий малюк в червоній лівреї стояв перед кахельною піччю і, запалюючи папірцем для закурювання якусь дивовижну люльку, ввічливо вклонився.
Каспар підступив ближче і з цікавістю розглядав люльку, подібних до якої він ще ніколи не бачив. Можливо, це була східна водяна люлька полковника, про яку йому розповідав Еммеріх.
Сліпучобілі зуби негра заблищали в посмішці.