Страница 7 из 30
— Хотів би я бути таким нещасним! — гигикнув Черчик.
— Не меліть дурниць. Не кажіть того, чого не знаєте. Коли я був хлопчиськом, мені дуже кортіло постаріти, я мучився, що в мене довго не ростуть вуса. А потім мені захотілося посріблених скронь. Ви бачили такого ідіота, Черчик? Але ми знову відхиляємося… Так от, мільйонери в наших умовах найнещасніші люди з двох причин. По-перше, вони не усвідомлюють свого нещастя, по-друге, їм ніхто ніколи не співчуває і не буде співчувати. На абсолютно законній підставі. Вони ненормальні й потребують лікування…
— Ги-ги, і як же їх лікують, які клініки! — жеребцем заіржав Юрій Семенович.
— Да-да, лікують. Я, Черчик, прочитав там чимало книг і вичитав навіть таку істину, що лікувати важче, ніж стати на дорозі хвороби. Це називається профілактика. Я запам’ятав це слово. Ех, вам би та мені оту профілактику вчасно! Ну, за себе я, можна сказати, спокійний, мене вилікували, — але вас! Тут, як кажуть лікарі, ще можливі рецидиви.
— Мені треба якось жити, їсти свій шматок хліба! — вже благально заговорив Черчик.
— І для цього вам треба мати мільйон? На менше ви не згодні?
— Згоден.
— Ага. На півмільйона? Як це благородно! Між іншим, Черчик, чистильник взуття (а я маю честь належати до цієї шановної корпорації) заробляє трохи менше від дійсного члена Академії наук, але ви можете переконатися, що обідає він не рідше. Чистильник вводить у свій організм нормальну кількість білків, жирів та інших вітамінів і ще має змогу приймати гостей.
— Я вам поверну, дайте тільки знайти роботу…
— Ай, оце вже недобре, Черчик. У мене не пансіонат для кандидатів у мільйонери. Я ваш хазяїн, ви мій гість. І хоч моїми заощадженнями можна хіба що сплатити членські внески до кінця року в ДТСААФ, я створюю для вас сякий-такий комфорт. А Ісак (я маю на увазі не Ньютона, а Войцехівського), а Ісак, наш колишній сонячноморський мільйонер, не міг створити комфорту навіть мухам.
І жодна муха не залітала до його кімнати. З гігієнічного боку це було дуже добре, але хай нас з вами, Черчик, боронить бог і від таких зручностей, і від такої гігієни.
У кімнаті Ісака Войцехівського ніколи не було крихти хліба, дуже рідко була вона і в його животі. І Ісак Войцехівський так само, як і Гаврило Архипович (пам’ятаєте, той, що вдавився раком), усе життя мріяв наїстися. І все життя наїстися йому не вдавалося. А мушу вам сказати, Черчик, що в Ісака був і тепер є в Москві (тільки тепер він сирота) син, великий спеціаліст у якійсь там техніці. Він заробляв купу грошей і, як хороший син, висилав батькові стільки, що… Ну, стільки, як оборот мого підприємства за цілий місяць.
І що ж? Дістаючи таку синівську подяку, старий голодував, як не голодує в нашому благословенному місті жоден собака. Одного разу він знепритомнів на вулиці, і, коли його забрала швидка допомога, виявилось, що медицина безсила. Лікарі поставили діагноз: дистрофія (є така благородна і хвороба) в останній фазі. Да-а. А потім робили ремонт в Ісаковій квартирі, і роззява-маляр зачепив розетку. Розетка вивалилася з гнізда, і звідти посипались скельця. Сюди-туди, міліція, акти-шмак-ти — і що ж? Жменя брильянтиків на суму мільйон з гаком…
— Ідіот!
— От бачите, Черчик, а ви мені не вірили, що мільйонери люди нещасні й ненормальні.,
Зустріч з Хомою Шилом не входила в плани Черчика. То не має значення, що вони спали колись на нарах поруч… У Хоми Шила було своє амплуа, в Черчика — своє. Хома Шило «щипав», тобто належав до малошановної компанії кишенькових злодіїв, а Черчик— до вельмишановної корпорації аферистів. Свого часу Юрій Семенович навряд чи й руку подав би Хомі, але тепер навіть позаздрив йому.
Той ішов Приморським бульваром, і усмішка грала на його вилицюватому обличчі, а зайчики, чудесні сонячні зайчики, про які Черчик забув і мріяти, стрибали на носках блискучих черевиків. Хома Шило був зовсім не схожий на «щипача», він був більше схожий на закоханого студента. На мить Черчику здалося, що це помилка, що не з цим чоловіком вони спали колись поруч на нарах. Але Хома Шило привітався перший:
— Моє вам! Що ви тут робите?
— Гуляю… А ти куди?
— Додому.
Це була новина! У Хоми Шила є дім, і, замість того, щоб шастати по трамваях і магазинах, він ідеї собі, як порядний, додому. А в Черчика дому немає… Ні, тут щось не так.
— Куди, куди?
— Додому. Жінка обідати жде. Ходімо, пообідаємо. З жінкою познайомлю.
— Ти що ж…
— Зійшов з ума, як кажуть, женився. Ось квартиру дали… Кімнату, — поправився він, помітивши в очах у Черчика недовір’я.
— Значить, ти маєш квартиру? Так, так.
— Кімнату.
— Ага-а… А гоночної яхти ти ще не маєш?
Хома Шило був не з тих людей, які порпаються в нюансах. Він відповів просто:
— Ні, яхти не маю. Маю мотоцикл «Ява». Чеський. Екстра-прима-люкс! — і клацнув язиком.
Черчику дуже не хотілося вірити, але він бачив, що Хома не бреше.
— А як же так?.. Як же ти?..
— Зав’язав я… — ніби виправдовуючись перед Черчиком, пояснив Хома, — на механічному працюю.
Юрій Семенович хотів скорчити презирливу гримасу, хотів нагадати якусь мудру сентенцію на зразок того, що від роботи коні дохнуть або та дурнів любить, але несподівано для самого себе сказав:
— Молодець! Робітничий клас, значить?
— Точно, — пожвавішав Хома й вдячно подивився на Черчика. Було видно, що від інших колег по колишній професії йому доводилося чути діаметрально протилежні висловлювання.
— Ходімо пообідаємо, з жінкою познайомлю. По сто грам буде…
Черчик, Черчик, до чого ти дожився! Хома Шило ставить тобі сто грам! І Юрій Семенович мужньо г відхилив пропозицію випити за рахунок Хоми.
— Ну, добре, то хоч адресу мою візьміть. А де ви працюєте?
— Поки що ніде. Підшукую…
— Тоді й шукати нічого. Вважайте, що ви вже знайшли. До нас на механічний ідіть. Я вам допоможу роботу дістати на во!
Новела про того, що все міг
Окс розгладив папірець з двома адресами — Хоминою домашньою й заводською і сховав у коробочку від цигарок, яка правила йому за сейф. Там зберігалися квитанції, довідки й інша документація. ПотІм він подивився поверх окулярів на Черчика і сказав:
— Я не маю честі бути знайомим з громадянином Шилом, але мені здається, що у цього джентльмена в коліні більше розуму, ніж у вас в голові.
Черчик скипів:
— Доки ви будете робити з мене ідіота?
— Прошу вибачити. Коли б я мав змогу щось робити з вас, то робив би, у всякому разі, не ідіота.
А молодого джентльмена Хому Шила поважаю тому, що він, як і я, як Осадчий і ще багато хто, давно зрозумів, що суспільству набридло з нами воловодитись. Ми зрозуміли, що суспільство стає все сердитішим і сердитішим, і дуже вчасно сказали! «Ша, ми більше не будемо. Ми будемо хороші». І що ж? Ми додержуємо свого слова. Ми віддаємо і собі звіт у тому, що суспільство може все, а ми можемо тільки те, що можемо.
А от один мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, думав, що він може все. Він міг дров’яний сарай у Хацапетівці обміняти на трикімнатну з телефоном квартиру в Києві. Міг сувій марлі продати за ціною найдорожчого англійського бостону! Міг, не сходячи з місця, роздобути карельську березу, тут-таки обміняти її на сухумські мандарини, а мандарини — на дунайського оселедця, щоб розпродати його й на виручені гроші накупити скатів для, автомашини «Волга». А потім на цих скатах заробити так, що сама «Волга» діставалась йому за дурняк.
Боже мій, чого він тільки не міг! Міг довести, що особняк, збудований з краденої цегли (скромний двоповерховий особнячок, чотириста метрів корисної площі), подарувала йому покійна тітонька, яка одержувала двадцять три карбованці пенсії на місяць. Довести, а коли треба, обвести, а коли вигідно, то ще й підвести й підкласти… Свиню, звичайно, Отакий був у мене знайомий — Аркадій Юхимович Станіольський. Він міг все. Не міг він тільки зупинитися. А суспільство могло ще більше — воно його зупинило. Але сила інерції у Аркадія Юхимовича і була така велика, що, коли молодий міліціонер його до автомобіля з подовжньою червоною смугою, Станіольський не втримався і сказав: «Синок, синок, який у тебе неважний пасок, а ти молодий і хлопець, синок, тобі женитися треба. Я можу дістати тобі класний пасок». Та мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, глибоко помилявся: він уже нічого не міг.