Страница 15 из 30
Коли вранці додому поверталися, Кость підморгнув хлопцям:
— Ну, як дебют?
А Демко з перепою не розшолопав та й бовкнув, як у дзвони:
— Що значить, де б’ють? Це не де б’ють, а де частують!
Посміялися ми, прийшли додому, полягали спати. Того дня на роботу не пішли. В суботу Кость нас знову збирає.
— Сьогодні знову дебют. В Сухій Балці. Тільки цього разу на похоронах. «Жмурика» одного поховати треба.
Це нас не так втішило, але «жмурика» поховали, грали справно. На поминках нас частували теж, і назад ми поверталися ніби не з похорон, а з весілля.
З того дня й повелось. Як не весілля, то «жмурик», як не «жмурик», то весілля. Деяким хлопцям ще почало подобатись: частують хоч на весіллі, хоч на похоронах. І так розсобачились, що ходили тільки від «жмурика» до «жмурика», з весілля на весілля. На роботу майже перестали ходити. Вже гастролювали в сусідньому районі. Кілометрів за тридцять від нашого села.
Більшість хлопців ремствувати почали: що це, мовляв, за наука, за півроку вивчили польку-кокетку та похоронний марш і волочимось по весіллях та парастасах як цигани.
І хто його знає, чим би всі ці наші гастролі скінчилися, коли б не одна пригода.
Повів нас Кость до чергового «жмурика» в село Карапутинці. «Жмуриком» була бабуся, теща одного тракториста. І тракторист хотів її з музикою поховати. Кажуть, хороша дуже була теща, показова. А трактористова жінка вперлася: з попом! Мама, мовляв, віруюча була. Тракторист кричить, що він атеїст, а жінка на своєму стоїть.
Прибули ми у двір до тракториста, а майже слідом за нами піп прибіг. І ви не дивіться, що той піп миршавенький був, накинувся він на нашого Костя, як кібець на курку. Накинувся, почав трусити його, як грушу, і примовляти зовсім не божественні слова:
— Ах ти, паразит такий! Та хіба ж ти не знаєш, що я раніше прийшов? Ти хочеш конкуренцію розводити?..
А Кость його хвать за петельки:
— Ну, ну, розводь тут мені опіум для народу! Заявляю офіціально, що бога нема!
І тут, як на біду, у малого Сашка зірвався барабан з паска, покотився, підкотився ззаду до попа — дуц! Злетів піп з копит. Що тут піднялося! Вибіг з хати хазяїн та й до Костя:
— Я вам, як чесним, гроші заплатив, а ви хуліганите?
— Які гроші? — кинулись ми.
— А такі гроші, мальовані! Двадцять п’ять карбованців, як льоду, віддав я вашому капельмейстерові. А ви не музиканти, а хулігани!
Тут нам відразу все ясно стало — от вони, дебюти! От чому Кость на «громадських оркестром керував! От чому ми тільки похоронний марш та польку-кокетку вивчили.
Василь Копанчук не стерпів та Костя флейтою по голові, а піп тим часом Сашка лупцює. Хоч піп і миршавий, а жилавий, і бачимо ми, що Сашкові непереливки. Ледве розтягли ми їх. Сашко сльози по очах розмазує і кричить:
— Дебют, дебют! Тепер я знаю, де б’ють і за що б'ють! Дурнів і в церкві б’ють!
І ну Костя барабанною палицею по спині молотити.
…Міліція нас розвела і до себе повела.
А що потім було, і згадувати не хочеться. Підвела Андрія Пилиповича заощадливість там, де не треба.
Словом, я завтра на курси капельмейстерів їду, а Кость Гринів ще в міліції сидить…
ПРОКАТНИЙ ЕНТУЗІАСТ
Він навіть не зайшов, а якось пропхався в нашу установу.
Поява його була несподіваною, бо такого громадянина за півкілометра від залізниці рідко коли й побачиш.
Громадянинові можна було дати і дев’ятнадцять, і сорок п’ять років. Бувають такі обтічні обличчя, на яких час не залишає ніяких слідів. Громадянин ступив крок вперед і, кашлянувши в рукав, бадьоро промовив:
— Вам ентузіаст потрібен?
Ну, хто, коли і де відмовлявся від ентузіастів? Він добре знає, що ентузіасти потрібні скрізь, усім і завжди. Гість, видно, і не чекав іншої відповіді.
— Угу. Значить, так. Мої умови. Зараз ви мене берете на роботу. Платите за місяць зарплату… Ні. краще за два місяці. Потім ви мене преміюєте місячним окладом… Можна, звичайно, і двомісячним, і але це вже на вашій совісті. Після цього я одержую! характеристику, підйомні і… будь ласка! Я в ваших руках, поїду, куди накажете, і буду проявляти ентузіазм!
— Е-е-е… Це добре, коли є ентузіазм, але яка у вас спеціальність, пробачте?
— Як це — яка? Я ж вам ясно сказав, я — е-нту-з-і-а-ст! Зрозуміло? Ну, кажіть толком, потрібен я вам чи ні? Мене і в іншому місці візьмуть. Професія у мене рідкісна… Ходова…
По наших очах він побачив, що ми знову ні дідька лисого не второпали, і його аж зло взяло.
— Теж мені інтелігенція! (Більшого презирства в це слово годі було вкласти!) Самі ж, мабуть, не поїдете ні на село, ні на цілину, ні на комсомольські будови чи ще куди-небудь. У вас ентузіазму не вистачить, кишка тонка. От і мушу за вас їздити. Дайте мені карту, от дайте мені карту, і я ткну пальцем, заплющивши очі, а, розплющивши, скажу вам, що точно був у цьому місці. І не тільки скажу, але й документи покажу. Алтай — давай! Волгоград — будь ласка! Крайня Північ — скільки завгодно. Тепер на село можу замість першого-ліпшого з вас. І майте на увазі, ще не було випадку, щоб я підвів організацію, яка мене з ентузіазмом провела…
Ми мовчали, приголомшені його «ентузіазмом».
— Ну, то як? Не хочете за два місяці зарплату платити? Ну, бог з вами. Давайте за один. Я не який-небудь ділок. Я більше заради справи.
Йому сказали, що тільки вчора двоє наших товаришів за власним бажанням поїхали на село, а його ми зараз із тріском спустимо вниз. Він навіть не образився. Обличчя його відразу ж набрало діловитого вигляду;
— Диваки! Морочили голову стільки часу. Могли б мені відразу сказати, що у вас свої ентузіасти є, А я б за цей час іншу контору підшукав…
Ми порадили йому пошукати вчорашнього дня, але він пішов із посмішкою на обличчі. Так посміхаються тільки дуже самовпевнені люди…
Ми посміялися з нього, та через кілька днів він сміявся з нас. Сміявся прямо у вічі з газетної сторінки, Там було групове фото молодих ентузіастів, що їдуть на село, і в першому ряду стояв він. Стояв і переможно посміхався.
Ми більше не сміялися.
Хтось все-таки клюнув на нього.
НАОЧНА АГІТАЦІЯ
Ну хто не скаже, і я не буду казати, що голова Задолинської райради Карпо Сергійович Грець шкодував грошей на ремонт шляхів у своєму районі.
Словом, фонди спускались як слід.
І ніхто не скаже, і я не буду казати, що начальніник автошосдору Михайло Прокопович Бринь ті фонди не використовував або, висловлюючись точною мовою бухгалтерських звітів, — не освоював фондів.
Мало сказати — використовував, тих фондів йому чомусь завжди не вистачало.
Але знову ж таки ніхто не скаже, і я не буду казати, що в Задолинському районі були найкращі шляхи. Більше того, шофери такими словами лаяли Бриня і весь його апарат, що я тих слів вголос не скажу і ви їх не скажете.
А ще як поблизу стоятимуть жінки або учні молодших класів.
Залишається подумати, що Михайло Прокопович Бринь ті всі фонди, себто ті всі гроші, котрі щедрою рукою відпускає йому Карпо Сергійович Грець, цвиндрить або гірше того — привласнює.
Можна подумати, що Бринь за ті гроші собі дім спорудив або автомашину купив.
Але я цього не скажу, і ніхто цього не скаже. Більше того, кожен скаже і я скажу, що всі ті гроші, всі до останньої копієчки Бринь вкладає в шляхи-дороги.
А шофери його лають, а машини по дорогах Задолинського району ламаються, і нема цьому ні кінця ні краю, як нема ні кінця ні краю степовим дорогам.
Сам райцентр лежить трошки оддалік від ас фальтового шосе, так кілометрів за двадцять. Від шосе до райцентру- грейдер, або, як шофери кажуть, «горейдер». Але Михайло Прокопович не дуже прислухається до того, що шофери кажуть. Шоферам вічно не догодиш. От, наприклад, на межі району, саме на тому місці, де «горейдер» відходить від асфальтового шосе, стараннями Михайла Прокоповича зведено арку. Кам’яну, із шлакоблоків. І візерунками з усіх боків її вже так обцяцьковано, і написано (що там написано — викарбувано!) на ній, в який саме район в’їздять шофери… Арка трохи нижча за Тріумфальну і трохи вужча за Бранденбурзькі ворота. В жодному районі такої нема, а шофери бурчать: краще б, мовляв, грейдер отой відремонтував.