«Шоа» у Львові

Згідно з наказами головного командування АК і лондонського еміграційного уряду поляки на Волині, де вони становили менше 15% від кількості населення, готувалися до боротьби з українцями, щоб після війни встановити на цій території польську окупаційну владу. Навесні 1943 року розгорілися затяті бої між українцями та польськими колоністами, а також польськими поліцаями, що були на службі у німців і які поставилися вороже до визвольної боротьби українського народу проти двох окупантів — німців і большевиків. За розмахом, тривалістю, за кількістю задіяних сил і за кількістю жертв це була справжня війна, а не якісь сутички, як тепер хочуть зобразити. У кінцевому рахунку поляки цю народну, безкомпромісну, жорстоку війну програли.

Навесні 1943 року появилися у Львові перші польські втікачі з Волині. Польська громадськість міста намагалася допомогти їм, чим могла. Якось, гнаний цікавістю, я зайшов до школи (тепер СШ № 56), що розташована на вулиці Кордецького (зараз Олени Степанівни). Там, я знав, розмістили волинських утікачів. На подвір'ї школи стояли кінні підводи польських колоністів, навантажені домашнім скарбом. Тут же притулилася польова кухня від польського Допомогового комітету і роздавала втікачам теплу страву. Шкільні класи перетворились у казарми чи, пак, у гуртожитки. Молодих, здорових чоловіків серед утікачів не було — можливо, вони продовжували воювати. Старі та діти тихо відпочивали на розкладених у класах ліжках. Зате молоді жінки охоче виходили на подвір'я, щоб усмак наговоритись. Вирував велелюдний гамір, над яким панували тонкі жіночі голоси. На подвір'ї тривав безперервний політичний антиукраїнський мітинг. Утікачі розповідали жахливі, драматичні епізоди. Між двома слов'янськими народами йшла кривава боротьба на тотальне винищення, незалежно від статі і віку.

Для «підкріплення сердець» багато на тих мітингах, як, зрештою, і у приватних розмовах львів'ян, говорилося про майбутні, післявоєнні кордони Польщі. Звучав божевільний імперський клич: «Польща від можа до можа», тобто від Балтійського до Чорного морів. На Заході кордон мав проходити по лінії Одера і Нейса, а на Сході — по лінії Дніпра. До Польщі мала відійти вся Пруссія з Кенігсбергом, частина Литви і Білорусії, Західна Україна (без Буковини і Закарпаття) і Правобережна Україна (без Києва, але з Одесою). А тим часом для волинських утікачів Львів служив лише транзитом углиб Польщі, по дорозі на правдиву історичну батьківщину. Щоб там не говорили, всі розуміли, що Волинь — українська етнографічна територія. Через рік-півтора утікачі сподівалися повернутися і помститися. Даремне. Вони вже школи не повернулися. Травма від програної волинської війни дошкуляє полякам до сьогодні. Найбільший біль викликають розвінчані ілюзії.

Хвора жінка Ірлі не раз прохала мою маму зварити їй міцний бульйон. Коли я приніс велику миску тлустого м'ясного бульйону, господаря не було в хаті. Ірлі тоді розгорнув гарячкову діяльність, опікуючись волинськими втікачами. Він часто шкандибав на протезі до школи на вулиці Кордецького і до інших подібних місць, де примістили волинських вигнанців. Ми собі удвох з хворою мирно розмовляли, коли вернувся Ірлі разом зі своїми друзями. Ліжко хворої жінки відгороджене було: ширмою і мене прибулі не запримітили.

«Українці не являються окремим народом, — гримів Юзеф Ірлі до своїх супутників. — Це клята збиранина різної голоти, збиранина злодіїв і гайдамаків. Вони — не люди!»

Я сидів принишклий за ширмою. Ні мовою, ні зовнішністю я нічим не відрізнявся від своїх польських ровесників, і мені не раз доводилося, зокрема в малознайомому польському середовищі, чути антиукраїнські випади, які мали присмак неприхованого расизму. Найчастіше при мені українців обзивали «кабанами», тобто свиньми. Я був призвичаєний не подавати виду, що подібні вислови мене ображають. Далі Ірлі горлав, що з поляками на Волині воюють «збунтовані хами», яких слід належно покарати і вказати їм їхнє місце. Закінчив він фразою, яка мене перелякала.

— Прекрасно, що німці очистили нам «зем'ю червєньську» від паразитів-жидів, — кричав істерично Ірлі, — настає пора очистити Львів від клятих «кабанів», яких слід «виржнонць до ноґі!». Він повторив: «Виржнонць до ноґі!».

Це не були пусті погрози. Напруження між українським і польським суспільством як у Львові, такі по всій Західній Україні і зросло так, що холодна ворожість переросла в криваве протистояння. Логічним продовженням віковічної етнічної ненависті на грунті прагнення загарбників панувати над чужою землею, а поневолених — до свободи став черговий збройний конфлікт.

Боївки АК взялися вбивати активних членів української спільноти. Серед поляків твердилося, що після знищення української

інтелігенції та активістів залишиться неосвічена маса, яка потрібна, щоб служити як робоча худоба. Вони не були оригінальними. Так говорили і робили німці стосовно поляків.

Восени 1943 року терористами АК був демонстративно вбитий декан Медичного інституту, професор Андрій Ластовецький. Для українців це була уразлива втрата: української інтелігенції було кількісно значно менше, ніж польської. У відповідь, прямо на вулиці, в білий день застрелили професора Медінституту поляка Ялового. ОУН пригрозила АК, що у Львові безкарні для поляків часи минули — за одного вбитого українця вбиватимуть трьох поляків. У результаті дійшло до переговорів і порозуміння зупинити в місті розкручування спіралі терору. Домовилися припинити взаємне винищування інтелігенції. Розправу над українцями у Львові АК змушена була відкласти на післяокупаційний період.

Наприкінці року за Ірлі приїхало ґестапо і відвезло його на Лонцького. Через кілька місяців гітлерівці розстріляли Юзефа Ірлі в Лисиницькому лісі. Його дружина, яка вже не вставала з ліжка, подарувала мені скромну бібліотеку свого чоловіка. Серед паперів я знайшов рукописи патріотичних поезій. Програмний вірш називався «Sól polskiej ziemi» і голосив, що воєнний інвалід є якраз сіллю польської землі. Важкохвора жінка, всіма, крім моєї мами, покинута і забута, закінчила життя відразу після війни.

64

На початку лютого 1943 року Німеччина оголосила триденну жалобу по загиблій під Сталінградом шостій армії. За розпорядженням німецьких властей у Львові вивісили чорні прапори, зачинилися кінотеатри та інші розважальні заклади. Серед львів'ян запанувала затаєна радість. Найупертіші песимісти стали погоджуватися, що німці війну не виграють, а оптимісти твердили, що кінець німецької окупації наступить через кілька місяців, згідно з поширеною тоді політичною приповідкою «z wiosną nadzieje rosną» (з весною ростуть надії), тобто навесні відновиться польська влада.

Десь у березні цього ж року, проходячи повз червону будівлю школи св. Анни, яку перетворили у військовий шпиталь, я побачив колону санітарних амбулансів, що привезла поранених солдат. Перехожі на мить зупинялися, щоб глянути на знівечених німаків. Санітари виносили все нові й нові ноші, а медсестри у високих накрохмалених сніжно-білих очіпках зі знаком червоного хреста розпоряджалися, на який поверх пораненого віднести. Ходили чутки, що знову, як і взимку 1942 року, серед солдатів є багато сильно обморожених. «Чимало солдатів, — говорилося, — мають обморожені животи від вимушеного в бою довгого лежання на замерзлій землі», У гурті випадкових перехожих хтось зронив: «Відвоювалися».

Цієї весни за якоїсь нагоди татові вдалося здійснити своє давнє прагнення — близько познайомитися з працівником Винниківської тютюнової фабрики. Під час війни і довгі роки після підльвівське містечко Винники, де знаходилася тютюнова фабрика, звісне було передусім тим, що тут торгували «лівими» цигарками. Міські курці за окупації не мали легкого життя. На картки, траплялося, видавали дещицю низькосортного курива, але нерегулярно. З тим робітником тютюнової фабрики батько узгодив, що за цигарками прийду я. Туди, до Винників, — пішки, а назад мене має до рогачки підвезти підвода.

Надворі стояла гарна весняна днина, коли мене відрядили за цигарками. Йшов я не сам, а в гурті кількох молодих хлопців, родовитих мешканців Винників, що верталися зі Львова додому. За личаківською рогачкою, вирвавшись із суцільних сірих, припорошілих мурів міста, я став жадібно вдихати свіжий запах трав і ніжний аромат лісу, що линув з навколишніх зелених пагорбів. Крокувати мальовничим винниківським шляхом було легко і приємно. Мої попутники, зайняті своїми розмовами, не звертали уваги на знайоме їм довкілля, а я насолоджувався шумом дерев, співом пташок і весняним сонцем.