Страница 43 из 68
Паразити підвищували енергію соціального та емоційного ланцюгів у більшості журналістів, а те, що їх було п'ятдесят, робило решту справи — "механізм юрби" підсилював їхнє задоволення.
Ми вп'ятьох зосередилися на журналісті, якого обстежували. Нам неважко було розімкнути ланцюг і ввести його в стан депресії. Але тільки-но ми припиняли тиснути на нього, він повертався до свого попереднього стану.
Ми спробували повести пряму атаку на паразитів. Спроба виявилася марною. Вони перебували поза межами нашої досяжності і не збиралися покидати безпечну для них зону. У нас було відчуття, що енергія, яку ми проти них спрямовували, витрачається дарма і що вони з нас кепкують.
Становище стало небезпечним. Ми вирішили, що нам треба цілковито покластися на наші психокінетичні можливості. Отже доведеться бути весь час поруч із журналістами.
Знадвору хтось загрюкав у двері, вигукуючи:
— Гей! Скільки нам ще тут чекати?
Ми вийшли з будиночка і сказали, що вже готові.
Ми з Райхом ішли попереду. Журналісти ступали за нами, регочучи так, аж часом заглушали голос телекоментатора, який не замовкав ні на хвилину.
Йдучи позаду юрби, Флейшман і брати Грау зосередились на телекоментаторі. За мить він стривожено сказав: "…Кожен здається веселим і безтурботним, але я все думаю, чи так це насправді. Довкола відчувається якесь дивне напруження…".
Журналісти зустріли слова телекоментатора дружним реготом.
Тоді ми п'ятеро об'єднали наші вольові зусилля й викликали у всіх відчуття небезпеки й невиразного страху. Сміх відразу урвався.
Я сказав:
— Не турбуйтеся. Повітря на цій глибині не таке чисте, як надворі. Але воно не отруйне.
Тунель мав сім футів заввишки і йшов углиб під кутом двадцяти градусів.
Пройшовши сотню ярдів тунелем, ми сіли в маленькі залізничні вагончики. Протягом десятимильної подорожі не було чути нічого, крім гуркоту коліс. Потреба пригнічувати психіку журналістів відпала. Тунель мав форму неправильної спіралі (можна було зробити його прямим, але вхід тоді містився б на відстані кількох миль від Чорної Гори, і це б ускладнило проблему його охорони), і щоразу, коли вагончики нахилялися на вигині, ми відчували, як від наших супутників іде хвиля стривоженості. Вони також боялися, що вібрація вагончиків викличе завал у тунелі.
Подорож тунелем до Абхотового блока тривала близько півгодини. Сам блок вразив усіх: його величезні чорно-сірі стіни височіли над нами неначе скеля.
Ми посилили атмосферу пригніченості. Було б набагато краще дати волю їхній уяві і лише злегка стимулювати її доторком страху. Але паразити живили їх енергією, і нам треба було паралізувати ті частини їхнього мозку, які надто активізувалися. Ми кинули на них тягар відрази й страху.
Телекоментатор знітився і вів репортаж у гнітючій тиші. Він говорив у мікрофон пошепки:
— Тут унизу на тебе нападає неприємне й задушливе відчуття. Може, це повітря.
Тієї ж миті паразити почали атакувати. Цього разу не гуртом, не навально, а по одному, по два. Метою їх, очевидно, було збентежити нас, примусити послабити тиск. Тільки-но ми зосередили проти них свою психіку, атмосфера проясніла: журналісти пожвавішали. А ми були прикро вражені, бо мало що могли вдіяти проти паразитів. У малій кількості вони були майже невразливі. Однаково, що воюєш із тінями. Найкраще було б не зважати на них, але це так само важко, як не зважати на цуцика, який хапає тебе за ноги.
І тоді у всіх нас водночас з'явилася думка — принаймні, ми були так тісно пов'язані між собою, що неможливо сказати, у кого першого та думка виникла. Ми глянули на Абхотовий блок, а тоді на стелю, що була футів за тридцять від верху блока. Вага блока — три тисячі тонн. У Британському музеї брати Грау підняли тридцятитонний блок. Треба спробувати. Пославши хвилю страху на журналістів, ми почали напружувати наші зусилля в унісон, щоб підняти блок.
Здавалося, що це так само неможливо, як підняти його голіруч. І тоді брати Грау підказали нам, що робити. Замість напружувати зусилля в унісон, вони напружували їх навпереміну, спочатку поволі, а тоді дедалі швидше. Ми зрозуміли, що вони роблять, приєдналися до них, і все виявилося до безглуздя простим. Сила, яку створювали ми вп'ятьох, була велетенська — достатня для того, щоб підняти двомильний шар землі над нами. Блок відірвався від землі і поплив до стелі. Освітлення заблимало — він зачепив силовий кабель. Зчинилася паніка, і якийсь телепень побіг під блок, чи сам, чи, може, його туди штовхнули. Ми повели блок убік і зненацька світло згасло — блок розітнув силовий кабель. Кінець кабелю волікся по землі. Почувся горловий крик журналіста, який на нього наступив. Запахло паленою плоттю, нас занудило від цього запаху.
Ми щосили опиралися паніці. Одному з нас треба було від'єднатися, щоб загнати журналістів у кінець підземної порожнини і дати нам змогу опустити блок. Зробити це виявилося непросто, бо воля кожного з нас була "замкнута" в одне ціле з іншими, що тримали блок. Ми були, сказати б, сполучені паралельно, а не послідовно, підтримуючи блок за допомогою п'ятикратних змінних зусиль.
Саме цю мить паразити обрали для того, щоб напасти на нас великими силами. Ми, звичайно, були безпорадні проти них. Ситуація могла б здатися кумедною, якби не була така небезпечна і якби вже не коштувала одного життя.
І тут Райх сказав:
— Чи не змогли б ми його розпорошити?
Спочатку від збентеження, ми його не зрозуміли — паразити оточували нас, як армія тіней. А тоді, збагнувши, що він має на увазі, побачили в тому єдиний порятунок. Сила, яку ми витворювали, була достатня, щоб підняти тисячу таких блоків. Але чи достатня вона для того, щоб зруйнувати цей один? Ми схопили блок психічними зусиллями і спрямували на нього тиск, щоб роздробити. Автоматично збільшили частоту змінних зусиль. Ми працювали з таким запалом, що майже не помічали присутності паразитів. І нарешті відчули, що блок кришиться й подрібнюється, неначе крейда в лещатах. Через кілька секунд це був величезний блок тонко подрібненого пороху, який ми тримали в повітрі. Тепер його можна було загнати в тунель. Ми зробили це з такою швидкістю, що хвиля повітря підхопила нас і понесла до тунелю, а простір довкола наповнився пилом.