Страница 21 из 68
Однак усе це лише випадкові міркування… Набагато важливіше інше: як позбутися вампірів свідомості? Опублікування фактів нічого не дасть. Історичні факти нікого не переконають: їх просто знехтують. І все ж людям треба розкрити очі на те, яка небезпека їх чекає. Якщо піти найлегшим шляхом і виступити на телебаченні чи опублікувати серію газетних статей, то люди спочатку, можливо, й прислухаються до мене, але пізніше відвернуться, як від божевільного. Як у такій ситуації я можу їх переконати? Хіба що порекомендувати прийняти дозу мескаліну — інших шляхів я не бачу. Але ж хто дасть гарантію, що навіть мескалін дасть бажані наслідки? Бо якби це було так, то я б зважився вкинути велику кількість мескаліну в міську водогінну систему. Ні, це немислимо. З вампірами свідомості, готовими до нападу, не можна протиставити здоровий глузд, для цього він надто крихкий. Тепер я розумію, чому мої досліди у фірмі "Трансворлд косметікс" закінчилися так трагічно. Вампіри навмисне знищили тих людей, попереджаючи тим самим мене. Пересічній людині бракує розумової дисципліни, щоб протистояти їм. Ось чому така велика кількість самогубств…
Я мушу дізнатися більше про цих істот. Поки я нічого про них не знаю, вони можуть знищити мене. Коли ж у мене будуть знання, тоді я знайду й шляхи, як донести ці знання до людей.
Уривок, який я щойно навів, це, звичайно, не початок записів Вайсмана, я вибрав середню їх частину. "Роздуми над історією" це, по суті, розтягнені міркування про природу паразитів свідомості і про їхню роль в історії людства. Ці записи викладено у формі щоденника, щоденника думок, які безперервно повторюються. Враження таке, ніби автор намагається триматися якоїсь центральної лінії викладу матеріалу, але повсякчас збочує від неї.
Мене вразило те, що він міг так довго зосереджуватись. На його місці мені було б дуже важко приборкати свою знервованість. І я вирішив, що він просто відчув себе у відносній безпеці перед ними. Він переміг їх у першій битві і нетямився від радощів перемоги. Його головне завдання, як він казав, полягало в тому, щоб змусити людей повірити йому. Він не поспішав, вважаючи, що в нього ще є час. Карел знав, що коли він опублікує свої матеріали такими, як вони є, його вважатимуть за божевільного. В усякому разі він, як науковець, мав звичку вивіряти факти і поповнювати їх якомога перед публікацією. Спантеличило мене тоді й спантеличує тепер те, що він нікому не намагався звіритися, навіть своїй дружині. Само по собі це вже свідчить про своєрідний стан свідомості. Чи був він настільки певний своєї безпеки, що вважав за недоцільне поспішати? Чи, може, ця ейфорія являла собою ще одну вихватку паразитів?
Хоч би що там було, а він і далі працював над своїми записами, впевнений в остаточній перемозі… аж до того дня, коли вони довели його до самогубства.
Неважко здогадатися, що я відчував, читаючи записи Карела. Спочатку виникла недовіра, яка то зникала, то знову поверталася протягом цілого дня, а далі стурбованість і страх. Я, мабуть, відкинув би все це як божевільну маячню, якби не мій власний досвід, якби не відчуття, яких я зазнав на мурі Каратепе. Отож я був готовий повірити в існування вампірів свідомості. Але що далі?
На відміну від Вайсмана я не міг тримати все це в собі. Мене охопив жах. Найбезпечнішим було — спалити папери і вдати, ніби я ніколи їх не читав. У цьому разі вони б дали мені спокій. Я відчував, що ще трохи і я збожеволію. Читаючи, я раз у раз нервово зиркав довкола, а тоді зрозумів, що коли б вони стежили за мною, то стежили б із середини. Ця думка не давала мені спокою доти, доки я натрапив на один абзац, у якому Вайсман порівнює їхній спосіб "підслуховування" із слуханням радіо. І я зрозумів слушність такого порівняння. Вони, безумовно, перебували в глибині свідомості, в найглибших закутках пам'яті. Вступаючи у власне свідомість, вони ризикують викрити себе. Я дійшов висновку, що вони наважуються наблизитись до поверхні свідомості лише пізно ввечері, коли мозок стомлений, а увага послаблена. Цим і пояснюється те, що сталося на мурі Каратепе.
Я вже знав, що мені робити. Треба про все розповісти Райхові. Райх був єдиною людиною, яка мені подобалась і якій я довіряв. Трагедія Карела Вайсмана мабуть у тому й полягала, що він нікого не любив так, як я Райха, і через те нікому не довіряв так, як я Райхові. Звичайно, найбезпечніше було б розповісти про все вранці, на свіжу голову. Але стриматися до ранку я не міг і тому подзвонив Райхові за нашим приватним кодом на місце розкопок.
Як тільки обличчя мого приятеля з'явилося на екрані, я відчув, що до мене повертається здоровий глузд. Я запитав його, чи не хотів би він повечеряти разом зі мною. Він запитав, чи маю я до нього якусь особливу справу, і я відповів, що ні — жодної справи в мене немає, просто я почуваю себе краще і мені хочеться побути разом з ним. На моє щастя, якісь керівні працівники Англо-Індійської уранової компанії були на місці розкопок у той день і мали повертатися ракетою в Діярбакир о шостій годині. Райх сказав, що о пів на сьому він зустрінеться зі мною.
Я витягнув з розетки штепсельну вилку, і в цю мить у мене сяйнув перший здогад стосовно того, чому Вайсман мовчав про них. Відчуття, що тебе "підслуховують" — що хтось неначе підключається до відеофону — змушувало діяти дуже обережно, поводитися спокійно, тримати думки в руслі буденних справ.
Я замовив стіл у директорському ресторані, до якого ми мали доступ. Мені здавалося, що тут буде найбезпечніше розповісти Райхові про все.
За годину перед його приїздом я знову лежав на ліжку, заплющивши очі, і намагався розслабитись, вивільнити від думок свій мозок.
І дивна річ — цього разу я міг розслабитись досить легко. Зосередження на власній свідомості дало свій позитивний ефект. Дещо я почав розуміти відразу ж. Будучи неприхованим "романтиком", я завжди страждав від нудьги. Ця нудьга виникає від своєрідної недовіри до світу. Ти відчуваєш, що не можеш знехтувати її, не можеш відірвати від неї очі й забути про неї. І сидиш, уп'явшись поглядом у куток стелі, замість того, щоб слухати музику чи думати про історію, і тебе тримає якесь дивне почуття обов'язку.