Останнi орли

На темному тлi неба золотий хрест яскраво засяяв над головами натовпу, що стояв на колiнах. Почулися слова молитви, зiтхання, стогони… Усi схилилися перед сяючим хрестом.

— Не втрачайте ж надiї, стiйте твердо, спокус i погроз не бiйтеся, — говорив Мельхiседек. — Господь пошле i захист, i покров тим, хто покладається на його ласку. Ще не вiдома нам ухвала сейму; росiйська цариця, а з нею й iншi держави клопочуться за нас. Надiйтеся ж на господа й вiруйте, яко вiн сам гнаним за вiру є захисник. Але путi господнi невiдомi, — з грудей Мельхiседека вирвалося скорботне зiтхання, та голос його звучав твердо й упевнено, — i якщо хоче вiн, щоб ми постраждали за святу вiру нашу, на те його свята воля! I ми не вiдступимось вiд неї заради благ i радостей свiту, приймемо мученицьку смерть, пам'ятаючи слова господнi: хто перетерпiв до кiнця, той спасенний буде.

У вiдповiдь на слова отця iгумена звiдусiль почувся голосний плач.

Похмурий стояв Залiзняк поруч Мельхiседека, не смiючи перервати його слова, i тiльки поглядав мовчки з-пiд насуплених брiв на натовп, що ридав, стоячи на колiнах.

Коли нараз до слуху всiх присутнiх виразно долинув кiнський тупiт, i за кiлька хвилин у двiр монастирський влетiв укритий курявою вершник.

Осадивши свого змиленого коня, верхiвець зiскочив з сiдла й, пiдiйшовши до Мельхiседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцевi iгуменовi:

— Од його превелебної мосцi єпископа Георгiя з Варшави, — i подав Мельхiседековi запечатаний пакет.

Рiзким рухом зiрвав Мельхiседек з пакета товсту воскову печать i, розгорнувши папiр, почав читати його…

Натовп, що юрмився на подвiр'ї, нараз завмер.

Сотнi очей стежили за отцем iгуменом.

А вiн не одривався вiд списаного аркуша паперу.

Запала хвилина напруженої мовчанки, що збiглася з лиховiсним затишшям, яке охопило природу.

Нараз обличчя отця iгумена вкрилося смертельною блiдiстю, папiр випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Вiн ухопився руками за голову, похитнувся i впав би навзнак, якби його не пiдхопив Залiзняк.

Миттю вся братiя оточила отця iгумена.

— Що сталося, отче? На бога! — почулися з усiх бокiв розпачливi голоси.

— Гнiв божий… кара! — насилу вимовив Мельхiседек. — Сейм закiнчився, прохання нашi всi вiдхилено, й декларацiї милостивої царицi та iнших монархiв, за нас чиненi, залишено без уваги!

Зойк жаху вирвався з грудей присутнiх i прокотився над юрбою, i в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркiт грому… Слiдом за ним ще i ще…

Жах опанував мешканцiв монастиря. Страшнi пориви вiтру налiтали на юрбу, що зiбралася в дворi, зриваючи хустки з голiв жiнок, куйовдячи волосся, рвучи одiж, i з диким свистом мчали далi, нагинаючи дерева, здiймаючи перед собою стовпи куряви.

Обливаючись слiзьми, падали селяни на колiна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змiшались iз стогоном столiтнього лiсу. Удари грому посилювались, небесне склепiння двигтiло й, здавалось, ось-ось упаде на землю…

Мигнула блискавка, й небо загорiлося з усiх бокiв.

Хитаючись i спираючись на руку брата Аркадiя, пiднявся Мельхiседек по схiдцях монастирського ганку; за ним iшли Залiзняк i старша братiя.

Ввiйшовши в келiю, Мельхiседек мовчки опустився у своє крiсло й затулив обличчя руками; отець Єлпiдифор сiв на лаву й похилив голову на груди; Залiзняк, Найда, Аркадiй i Антонiй стояли похнюпившись бiля вiкна. Нiхто не зважувався порушити тишу цiєї страшної хвилини. Глибокi сутiнки, що сповнювали келiю, часом прорiзували яскравi спалахи блискавки й на мить усе осявалось бiлим свiтлом, а потiм густий морок знову повивав нерухомi постатi.

— Навiщо ти залишив нас, господи! — простогнав нарештi Мельхiседек, одриваючи руки вiд обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крiсла.

— Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самi пильнували, аби тiльки бути покiрними й довготерпеливими! — промовив глухо Залiзняк.

— Не нам належить кара: "Менi вiдомщення, i аз воздам", — суворо вiдповiв Мельхiседек.

— Умерти, братiє, умерти всiм! — простогнав старець Єлпiдифор.

— Всiм умерти, але вмерти немарно! — гнiвно вигукнув Залiзняк. — Правда, чесний владико, господевi належить вiдомщення, але знаряддям своєї помсти вiн обрав нас i ми мусимо виконати волю його!

При цих словах молодi ченцi заворушилися.

— Так, правда, владико й отче наш, — палко заговорив Аркадiй, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав вiд глухого обурення. — Чи не сам господь сказав через Самуїла Сауловi: "Я згадав про те, що вчинив Амалик Iзраїлевi, як вiн став йому на дорозi, коли вiн iшов з Єгипту. Тепер iди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, i не давай пощади йому, але побий смертю вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!" I згадай, пречесний владико, чи не вiдступив господь вiд Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гiршi за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полонi ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! I не соромляться переслiдувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жiнок та дiтей! Нi, чесний владико, воiстину вони в стократ гiршi за всiх амаликитян, фiлiстимлян i амореян, покараних господом. Смерть їм усiм, вiд чоловiка до жони, вiд отрока до немовляти!

— Не проти чоловiка согрiшили вони, а проти духа святого, — палко пiдхопив Антонiй. — I немає їм пощади нi на землi, нi в небесах!

— Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! — полум'яне вигукнув Найда. — Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його…

— Безумцi! Зупинiться! Що ви говорите! — скрикнув Мельхiседек, простягаючи до ченцiв руки. — Хай не баламутяться серця вашi! Вiруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надiюся на заступництво Росiї… ще…

— Заступництво Росiї не привело нi до чого, — перебив його Залiзняк. — Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тiльки надiятися на зброю Росiї, лишилося виконати те, про що говорили тобi…

Страшний грiм вдарив над самими головами присутнiх i розкотився грiзним трiскотом по всьому небосхилу.

— Ось голос, що кличе нас i нагадує про помсту! — урочисто мовив Залiзняк, здiймаючи до неба руки. — Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Нi, всi засоби вже випробувано, зостався тiльки один, котрий уже не раз рятував нас i вiру нашу, — шабля козацька: вона не зрадить i тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всiх, всякого стану й преложенства' людей, — чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тiльки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тiльки грамота! Адже вiд цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок вiри, порятунок усього святого для нас! Пiвжиття вiддав би за цей папiр — i нема де його взяти!

Останнi слова Залiзняк мовив з особливою палкiстю.

Мельхiседек здригнувся i пiдвiв похилену голову.

— Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування вiри, — гаряче говорив Залiзняк. — Ти — пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од царицi… хоч…

— Спинися! Що ти говориш? — збуджено скрикнув Мельхiседек, простягаючи до Залiзняка руку, немов хотiв стримати слово, що ладне було зiрватися з його уст. — Годi… годi!.. Залiзняк замовк, мовчав i Мельхiседек, але видно було, що слова Залiзняковi глибоко його схвилювали.

— Iдiть з миром, братiє, - промовив нарештi Мельхiседек уже спокiйнiше. — Стоятимемо твердо й покладатимемо надiю на бога: без волi його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця вашi, йдiть i молiться. Довлiє кожному дневi злоба його.

Нiхто не посмiв заперечити архiмандритовi: всi мовчки один за одним пiдiйшли до нього пiд благословення i вийшли з келiї.