Сім стихій

Замість голок нібито снували й поспішали в їхніх пальцях вузенькі промені. За день встигали вони зробити лише сорок шість щонайтонших вузликів. Вузлики були різними, але вишивання повторювалось: у майстринь виходила завжди одна й та сама квітка, що мала стебло, маленькі листочки та двадцять три пелюстки. На кожній пелюстці вишивалося по два однакових вузлики.

Квіти плавали наче латаття. Підземним каналом випливали вони у рукотворне озеро. Тут, поміж стрімчастих скель, збиралася вся вода, що лишалася на планеті. Над ним висіли гарячі хмари. Тільки-но пелюсток торкалося гаряче дихання повітря, квіти тонули, опускалися на дно, де була півтемінь і де вода не обпікала. Нагорі вода могла кипіти й клекотіти від зоряного жару, але, поки водойма залишалася наповненою хоча б на третину, пара забирала з собою тепло, і на дні не припинялося життя.

Одну з жінок звали Кема, що означало «вітер», другу — Аїра — «хвиля». Приблизно так звучали б їхні імена нашою мовою. Були й інші, але імен їхніх книга не давала. І всі вони посилали в останнє плавання легенькі білі квіти, і серця їхні стискалися, коли бачили вони, як пелюстки торкалися води.

Нібито кожна жінка мала на лівій руці яскравий зелений браслет, який допомагав їм. Браслет було зіткано так майстерно, що він видавався прикрасою. Однак той, хто володів браслетом, не міг розлучитися з ним до останнього свого дня, як із власним серцем. І браслет допомагав оволодіти мистецтвом, підказував, коли руки жінок хибили, а зір їхній стомлювався.

Що означала легенда?

Якщо легенду збагнуть, писав автор книги, то збагнуть і нас, бо ми самі, наче ті квітки, що загубилися у водах озера. І зеленоока Кема, і прекрасна Аїра з темними прозорими очима стали квітками. І той, хто знайде книгу, хай розсудить, чи схожий він на нас, хай здогадається про це, полічивши пелюстки на квітках. Не було у нас іншого шляху, з гіркотою писав автор, не було вибору, життя наше й доля до кінця розкриються тому, хто зустрінеться з нами, хто схожий на нас.

Вони полишили бронзові статуї та храми, висячі мости та мармурові палаци. На них чекало щось довше, ніж найдовший сон. Кришталеве палюче світло гарячої зірки квапило їх. А пісок засипав шпилі й покрівлі їхніх осель.

ФІТОТРОН

Напевне, образ людини, що зберігається в нашій пам’яті з дитинства, дорослішає разом з нами. Його можна мовби переселяти у часі, змінюючи риси обличчя. Ось чому я одразу впізнав його.

— Глібе… ти? — запитав він, опинившись поруч зі мною.

— Схоже, ми зустрілися, Борисе.

Це був Янков. Нам надали повний зв’язок: я міг привітатися з ним за руку, поплескати по плечу, набалакатися, врешті. Вранці я викликав фітотрон, ту саму лабораторію, в надрах якої заховали ніжну рослинку, квітку, що має двадцять три пелюсточки. І потрапив до біолога Янкова.

— Я знаю, про що ти, Глібе… — сказав він, коли я спробував перейти до справи, — про цю історію я розповім тобі першому. Обіцяю. Коли повернешся на континент?

— Можу прилетіти сьогодні. Ненадовго.

Я пильно спостерігаю вираз його обличчя і не без подиву завважую, що він збентежений. Він уже не поруч зі мною. Між нами — знову чверть окружності Землі. «Просто втомився, — думаю я, — або… у нього не все гаразд?»

— Тебе не тягне у наші краї? — запитую я. — Добре було б навідатися туди разом? І місто, й море ті ж самі, наші. Подамося коли-небудь?

— Неодмінно, — погоджується він, — ось тільки справи, справи, а дні дедалі наче коротшають. Після сорока це надто помітно.

— Я так само думав, про це. Але що тут удієш? Може, це якраз і добре, що час підхльоскує нас.

— Ні, брате, словами тут не зарадиш. Іноді кортить зазирнути у напіввідчинені зелені двері… знаєш?

— Так, розумію. Чарівні двері у стіні. Але ж задля цього ми і квапимося…

— Мабуть, ми часто проходимо мимо й не помічаємо. А коли вони виявляються зовсім поряд, то, як завжди, бракує двох-трьох годин, аби поглянути, що ж там…

— Там бухта під час відпливу і місто біля моря.

— Я серйозно…

— Я теж. Сірі хвилі біля підніжжя сопок. Човен. Чайки на видноколі. Просторінь, у якій можеш щезати і повертатися. Таж там просторіше, ніж у галактиці.

— Можливо, але я не про це.

— Тоді розкажи.

— У цьому не так просто розібратися.

Припустимо, і я в такому ж становищі. Що ж з цього виходить? А те, що нам ні з чим критися один перед одним.

— Ти уявляєш, що таке фітотрон? — раптом запитав Янков без будь-якого переходу.

Я кивнув: звичайно!

Слово «фітотрон» з дитинства пробуджує у пам’яті півсутінь лісів, павутинки на білокорих стовбурах самшиту, мангрову гущавінь і високе, наче шатро, коріння пандаусів, колючі плоди дуріана на довгих батогах, плавуче листя вікторії, незнану духмяність казково далеких лісів і саван. Тут віриш в усе, про що написано у давніх книжках.

Фітотрон. — це полігон рослинних чудес, де можна зустріти каліфорнійське дерево буджум, що стримить із землі, наче перевернута морквина, і високогірний африканський вереск, заввишки п’ятнадцять метрів. Тут можна покуштувати бразільського винограду жаботи-кабу, що росте просто на стовбурах, і побачити дерева, цвіт яких захований під землею. Неважко уявити тут озеро з лататтям, ряскою, суцвіттям стрілколисту. І тропічне озеро з кораловими рифами та водоростями.

Знайшлося тут гідне місце і для водяної лілеї з Близнят. Вони помістили її у великий, дуже високий акваріум. Як же інакше? І пригасили штучне сонце. І засвітили інше — зеленкувате. І все довкола стало нагадувати про неяскраве світло, що пробивається крізь палючі пилові хмари та багатометрову товщу води.

Янков розповідав:

— Треба було відтворити куточок зовсім іншого світу, відмінного від нашого. Склад грунту, води, кислотність, жорсткість, усі ці індекси, що будь-кого можуть замордувати… наявність ізотопів, освітлення. Навіть колір води і той довго не давався нам. А.в нас були лічені дні. Жодні цифри не допоможуть часом з’ясувати, чому у воді з однаковим складом, у рівнозначних, здавалося б, умовах одні й ті ж організми буяють, зупиняються в розвитку, а іноді й гинуть. Не часто, але трапляється. Професор Неванлінна, бородатий столітній фіни, морський блукалець і корифей-океанолог, любив повторювати, що за своє довге життя йому жодного разу не поталанило пересвідчитись у справедливості законів, які він сам же й відкрив. Океан — справжня пастка для настирливих експериментаторів. Нічого не варто одержати морську воду в лабораторії. Натрій, хлор, магній, ще десятків з чотири елементів — більше нічого не потрібно. Жоден хімік не відрізнить її від справжньої морської води. Але вона згубно діє на деякі форми планктону і навіть на риб. Та досить додати в акваріум кілька літрів «живої» морської води, як станеться дивовижне: середовище почне ідеально підтримувати життя. І я потерпав: ми могли вбити рослину, що дрімала в анабіозі майже півстоліття, поки корабель повертався на Землю.

Я багато разів бачив руки старого фінна, коли він чаклував з колбами та пробірками. Де вже йому було мріяти про позаземне життя! Але я одразу ж уявив, що вчинив би він на моєму місці. Інтуїція, і тільки. Ми спробували мовби помножити властивості позапланетної води: ми помалу розводили її. Від цього її ставало ніби більше й більше. Реакція відбувалася поступово. Треба вміти чекати. І це, мабуть, те, що є найтяжчим у професії біолога.

— Що там у тебе скоїлося, Борю?

РОЗПОВІДЬ ЯНКОВА

— Звичайно я встаю не зразу і не зразу звільняюся від сну, від дрімоти; неквапом варю каву, і помалу прояснюється, що за день попереду в мене й що треба зробити негайно, не відкладаючи, а з чим можна й зачекати. Проте цього разу залишки сну вивітрилися миттєво, думки швидко розвиднілися, стали тривожними. Ранній, дуже ранній дзвінок! Навряд чи хтось навіть із близьких або друзів будив би так рано: не було ще й п’ятої. На вулиці нічна осіння похмурість і сирість. На шибках перший іній, що розтанув по їх краях. Я запалив світло. У кімнаті було незатишно, стіл, як завжди, завалений книжками, рукописами. У голові паморочилось. (Ліг я пізно, в останні дні був геть заморочений. Одне слово, зелені двері з уеллсівського оповідання з’являються завжди у найменш слушний момент, ти знаєш…)