Сім стихій

А далі, далі? Вона йде, йде геть… Тепер цей дивак ставить запитання Янкову. Її вже немає у кадрі.

Ось Нельга побіг туди, де трава прим’ята ступнями її ніг. Віддаляється… Щез. Пустота. Акваріум. Тропічна зелень. Янков викликає Нельгу. Той заблукав! Переплутав знаки. Повертаються. Рушають разом. За хвилину Янков знову в кадрі. Квапливо перевіряє запис. Усе гаразд, доріжка зображення не стерта. Могло бути гірше… треба б здогадатися, з ким маєте справу, вельмишановні біологи. Нельга, Янков. Удвох. Говорять про щось. Обличчя стурбовані, навіть розгублені. Знову обходять акваріум. Натискають на якісь кнопки, клавіші, розмовляють з кимось по фону… Інтерферограма — кінець запису.

…Легенда, записана на камені, перестала бути казкою. Принаймні для мене. Мій здогад усе ще давав можливість для доказів, я не зміг би, мабуть, з певністю назвати ім’я жінки, котра опинилась у фітотроні. Кема? Аїра? Імена ці, про які я недавно дізнався, ще належали легенді. Проте вже не було квітки, що мала двадцять три пелюстки та по два вузлики на кожній з них. Недаремно, мабуть, візерунок, вишитий із сорока шести вузликів, збігався з повним набором хромосом. Я подумки все ще розмовляв з Янковим. А згодом викликав його знову.

— Що ж сталося потім? — мовив я якомога природніше.

— Не думай, ніби те, що сталося, можна якось пояснити. — Він відвів погляд і помовчав, збираючись із думками. — Для нас це загадка. Ось чому я не квапився посвятити тебе у всю цю історію, однак ти наполягав… Що сталося потім? — повторив він моє запитання. — Якби ж то щось сталося… Просто квітка щезла і більше не з’являлась. А сьогодні вранці, як з’ясувалося, ще одна пропажа: зник халат препаратора Ракітіної, але саме це легко пояснити. Що ти думаєш про це?

— Про халат, що пропав?

— Так… і про нього теж.

— Думаю, що халат пропав, точніше, його викрадено. На більше, пробач, моєї проникливості поки що, здається, не вистачає. Що ти вирішив?

— Є правила, коли обирають рішення, однак немає правила для вибору цих правил, — зауважив Янков. — Схоже, що всі наші зусилля звелися нанівець. Одного не збагну: причина у безглуздому випадку чи тут якась закономірність? Ну кому, скажи, будь ласка, потрібна була ця квітка?

— Тебе ж хвилює істина. Журналіст розповідає про новини, а істини — не новина… Ти знаєш про останні праці з дослідження позаземного грунту? Може, тобі поговорити?..

— Навіщо? Тим більше зараз?

— І все ж. Ось координати. Там знайшли, як мені сказали, цікаву річ — запис легенди на камені.

— Невже? А я нічого про це не знаю.

— Певен, що тебе це зацікавить.

— Я зв’яжуся з ними.

І на прощання ще одне нагадування про той давній час, коли ми ганялися на мілинах за водою, що її забирав відплив, або пересипали річковий пісок, шукаючи золото, а натомість знаходили слюду, що оманливо зблискувала на сонці.

Є гарний принцип: ні в що не вірити, поки не заперечено щонайпростіші та щонайвірогідніші здогадки. Слава богу, на нашій планеті близько десяти мільярдів жінок, половина — молоді, чверть із них — вродливі, як Аїра з легенди. Отже, мільярд з лишком.

Браслет… Неважко припустити, що до цієї прикраси небайдужа приблизно кожна десята жінка. Повір’я, що ще залишились, упереміж із чарівним дикунством, але красиві. Природа влаштувала так, що жінки схильні до народжування дітей, магії та чаклунства. Пригадаємо тепер теорію ймовірностей, незапечерне чоловіче начало, яке зобов’язане своєю появою й утвердженням картярській грі та невеселим думкам про долю і фортуну. Що вона підказує? А те, що з-поміж ста мільйонів вродливих жінок із браслетами напевне ж набереться десяток відсотків саме із зеленим браслетом. Колір не рідкісний. Світиться як від електрики чи тепла — отже, вкраплено енергоносії. Ймовірність зменшується, проте цифра все одно лишається поважною: близько мільйона. У добрі давні часи із цього пошуку довелося б відкинути ту частину, кому добиратися до фітотрона довго, тобто майже всіх. Нині ж будь-якій з цього мільйона, аби дістатися сюди, потрібно не більше п’яти годин з будь-якого місця земної кулі. З віддалених районів добиратися навіть швидше, коли є універсальний ель. Усі вони про фітотрон та зоряну квітку знали. Невже з мільйона не знайшлося бодай жодної, якій закортіло б поглянути на неї; прокрастись у фітотрон і пересвідчитися, побачити все на власні очі? Навіщо?.. Звичайна допитливість, стрес… що-небудь у такому дусі. Нитка розмірковувань була тонкою, але цілком імовірною. Як вона дістала квітку? Елементарна техніка і навіть телекінез — усе годилося для цього. На піску, на дні акваріума, вгадувалися сліди, поряд з ним — теж. Пояснення влаштовувало. Виходить, це могла бути зовсім і не Аїра з легенди інопланетян.

А якщо вона?

Очевидно, дещо послугувало б сигналом до перетворення. Може, тривалий анабіоз у камері космічного зонда? Вони передбачали такий випадок. І все, що вони встигли зробити, це підготуватися до цього випадку. Гени квітів несли подвійну інформацію. На них був мовби вишитий візерунок-зображення, невидиме навіть у потужний мікроскоп. У ньому, скажімо, і зберігалося людське начало. Рисунок хромосом, повний набір генів. У сприятливих умовах рисунок проявлявся. Гени починали управляти перетворенням. Народжувалася людина. Але які ці умови?

Я на хвилю замислився. Мені важко розібратись у всьому, гіпотеза заводила мене надто далеко. Раптом я зрозумів: однією з умов міг бути анабіоз! Адже це означало, що квітку взято на космічний корабель. Однак головне не в цьому. Не сам анабіоз, звичайно, зумовлював до перетворення. Тоді що ж? Здогадатися неважко: те, що відбувалося після цього. Якщо анабіоз перервався, значить, тривала зоряна мандрівка завершилася. Це і ставало сигналом. Отже, з цього все й почалося. Проте де взяти будівельний матеріал, так би мовити, матеріальну першооснову життя? І машинально, без жодних зусиль, мені спало на думку: океан. Хіба не цій могутній стихії ми зобов’язані своїм народженням — в еволюційному, звичайно, плані? Вода, можливо, азот, повітря, атмосфера. Ось чому змінився склад середовища у фітотроні! Того вечора, коли Янков почув виклик автомата…

…Вода почала рухатися. Стоп. Це примхлива стихія, потрібні додаткові здогади. Середовище має бути таким, щоб перетворення могло відбутися. Значить, вони повинні були передбачити все. Адже Янков говорив про роль тих міліграмів домішок, що завжди розчинені, вони могли перешкодити або сприяти. Але ж це просто! Вода не могла бути інакшою. Хто завгодно на місці Янкова точно відтворив би її склад. На цьому вони і вибудовували свій розрахунок. Інопланетне озеро чи море стало останнім їхнім притулком, їхнім володінням. Ясна річ, вони могли управляти його складом. На долю тих, хто знайшов квіти, випадало одне: зробити так, аби вода була такою ж, ні в чому не відрізнялася ні за складом, ні за властивостями. Інакше неминучий ризик. В іншому середовищі нічого б не вийшло. Ось вона, ще одна умова: повний збіг хімічного складу води після анабіозу! Це означало: поряд розум, люди, що турбуються про них. А втім, вони могли б помітити й незначні відхилення від норми: це і саме по собі свідчило б про те, що хтось виявляє турботу про космічного гостя. Штучне середовище, безперечно, одне з проявів розумного начала. Отже…

Я багато разів намагався зв’язатися з Янковим, але його просто не було в лабораторії, він пропадав цілими днями, піхто не знав, де він, і тільки на третій день мені сказали, що він у Мінську, в тому самому інституті, куди потрапив грунт.

«Приємний сюрприз, — подумав я, — і для нього, і для мене. Що ж він скаже?»

Виходити на Мінськ я не став. Не знав ще, чи готовий Янков до розмови.

Але він не з’явився і через кілька днів, хоча я і мав підозру, що робота йшла: у лабораторії метушилися, дівчина, яка зовсім недавно вислуховувала мене щонайуважніше, тепер не захотіла навіть упізнавати. «Чого б це?» — подумав я. Потім я махнув рукою на те, що ми можемо зустрітись, і надіслав йому запитання, всі, які тільки спали мені на думку. Невдовзі від нього надійшла відповідь.