Страница 15 из 93
Негайно по одержанні донесення, в ночі на 12. січня, перейшли ми під самий Олевськ та розташувалися по крайних хатах залізничної оселі, що була проти стації, відділена від неї залізницею і під якої наглядом був район стації з величезними складами вибухового майна та гарматних й крісових набоїв.
Вже настрій залізничників, у яких ми кватерували, переконав нас, що ми поміж своїми. Після недовгих розмов виявилось, що в Олевську істнує український революційний комітет та що він не може, з огляду на присутність залоги, виявити своєї діяльности назовні, одначе фактично він кермує тутешним життям.
Командант полку просив зв'язати його з тим комітетом, та залізничники не хотіли. Чи побоювались провокації, чи з інших мотивів, не знати і треба було зробити це самому. Тому ранком 12. виїхав командант полку з невеличким відділом кіннотчиків на стацію, а помішник з писарем без зброї пішли в містечко орієнтуватись у настроях. Гайдамаки мали наказ по можности не вживати української мови і якби хто хотів починати балачки, то їх вистерігатись.
Поява 10 верхових на чолі зі старшиною, хоч без "погон" і відзнак, але зі зброєю у сріблі (туркестанці носили азіятські шаблі), зараз-же звернула увагу. За хвилину підійшов до мене якийсь залізничник та з виразною українською вимовою почав зі мною балакати по російськи, намагаючись розвідати, хто ми такі. Ця російська розмова певно ні до чого не довела би, коли б на стацію не увійшов гайдамака та, забувши заборону, не сказав: "Батьку, там якісь Москалі приїхали на бричці та чіпляються до розмови: що з ними робити маємо"..?
Залізничник, почувши те, підскочив до вікна та вже по українськи сказав: "Це ж оці комітетчики трикляті! То значить ви справді Українці"..?
Дальшу розмову годі було продовжувати, бо увійшло п'ять вояків, з яких один звернувся до мене по документи. Та я не дав йому опам'ятатись і відвів його в бік, починаючи тоном старшини розпитувати про настрій залоги, здатність її боротися проти Українців і нарешті витягнув посвідку, що я приділений до комітету III. Сибірського корпусу для зв'язку з українською радою, яку то посвідку я одержав, коли мене викликали в комітет. Потім запитав я "товариша" о документ, а цей виявив, що він є головою комітету залоги Олевська.
Тоді я розповів йому нісенітницю про те, що я ніби то висланий зі складу II. армії з кінним відділом переслідувати Українців і що вони кожної хвилини можуть підійти до Олевська. На моє велике здивування, товариш відповів, що вони мають зі Сарнів наказ мати позір на північ, бо звідтам мають пробиватись Українці, але здивувався, що в депеші нічого не було про кінний відділ. Нарікав на те, що його вояки принціпово не хочуть ні з ким воювати і що держаться купи тільки милістю Божою.
Я просив його, щоби заохотив та підніс на дусі залогу, а також щоби скликав мітінґ, на що голова згодився і негайно виїхав зі всім комітетом у місто.
Поки він був відсутний, той-же залізничник поміг мені перебалакати з українським комісаром ст. Коростень, що був першим представником Української влади, з яким я ввійшов у зв'язок.
Комісар поставився дуже недовірчиво до моїх слів. Сказав, що є бажаним ліквідувати залогу Олевська, що він зі своїм курінем Полуботківців, який стоїть на стації, цього зробити не годен, бо мусить боронити цей вузол, і просив надіслати до нього якогось старшину, щоби з'ясувати, що ми за одні.
Вернувшись, мій помішник і писар з міста доповіли, що залога це банда, а не військо, що вона тільки мріє про демобілізацію. Зараз же за ними приїхали і члени комітету з повідомленням, що мітінґ вже зібрався.
Наказавши помішникові підвести полк і міцно обсадити стацію, виїхав я на мітінґ, де виголосив промову, в якій почав звичайним модним початком:
"Товаріщі, давольно етой проклятой вайни"... А наприкінці іменем Центральної Ради Української запропонував демобілізуватися, скласти зброю та їхати боронити Білорусь та свою землю.
Ефект був надзвичайний. Мітінґ постановив демобілізуватись негайно та ледви не перебив членів комітету, які закликали бити контр-революційних Українців. Большевицька метода розкладу війська, того часу, якої вони вживали скрізь і завжди на фронті, являлась тут доброю.
Вернувши на стацію, застав я її вже міцно обсадженою гайдамаками, яких скоростріли грізно дивилися на підступи з містечка.
Доручивши помішникові справу з ліквідацією залоги та виславши з першим проходячим ешелоном адютанта полку сотника Григорієва до Коростеня, почав я орієнтуватись у ситуації.
Було вже після полудня і за цей невеличкий час перебування полку в Олевську попри стацію пройшло з фронту п'ять потягів – повних салдатні, що покидала фронт. Залізничники доповіли, що ця хвиля людей йде попри стацію без перерви і що вони не знають, що дійсно залишилось на фронті. За той же час на фронт прийшло 2 потяги з харчами та декілька окремих вояків, між якими приїхав і мій джура, що виїхав ще зі Столпців із моїми річами до Київа. Вірний козак – по походженню зі Сибіру – етнографічно Українець дістав від мене дозвіл лишитись у Київі, але добровільно вертав до полку доповісти, що в столиці неспокійно, що заноситься на повстання проти Українського Уряду. Розказав і про скажену агітацію в новосформованих Українських "Сердюцьких" полках, якими заповнені казарми Київа; що ці полки ледви чи виступлять в обороні уряду, чи то проти уряду, бо це тільки "наїлі морди", нічого не роблять, не вправляють, і навіть до дому не хочуть.
Події йшли в революційному темпі. Ледви поспів скінчити доповідь мій джура, як викликали мене до телефону зі Сарн і якийсь комісар зі жидівською вимовою вельми суворо наказував полкові скласти зброю, погрожуючи карною експедицією.
На кожний випадок вислав я перед семафор сотню зі скорострілами та мінометом, який ми забрали зі складу. Кожний ешелон зі Сарнів мав бути спинений та зревідований.
За хвилинку по цій приємній розмові прибув на стацію, яка стала осередком "політичного" життя, весь український комітет у повному складі: на чолі знайомий вже залізничник, заст. голови селянин, секретар Жид-робітник, і члени: один Жид і один Українець з місцевих майстрів.
Укр. коміт. просив від мене дозволу на формування місцевої міліції, бо досі військовий комітет не дозволював, щоби в цей спосіб охороняти місто самому, порядком воєнної диктатури.
Дозвіл я дав іменем Центральної Ради, тільки з полковою печаттю та передав комітетові необхідну зброю для 50 міліціонерів, яких перегляд визначив на 13 січня.
Ледви я покінчив з рев. комітетом, як з'явилися з запискою від Андрієнка, мойого помішника, якісь два старенькі людці, з яких один був навіть у російських полковничих відзнаках. Вони доповіли, що їх наново вибрали командантами "дружин ополченія", яким оголошено демобілізацію; що ранійше вони були командантами тих дружин за царської держави, але опісля їх невибраних тільки залишили при дружинах "каптенармусами" (завідуючими складами), а тепер обібрали наново під тим претекстом, що ті, яких вибрали після революції, не зуміють швидко перевести демобілізації.
Старі служаки, витягаючись струнко перед "представником українського парляменту" (далебі, я-ж не мав жадних уповноважень окрім 400 з гаком багнетів), доповіли, що вони не мають права починати демобілізації на устний наказ, благаючи письменного наказу, бо вони між молотом й ковалдом, між відповідальністю перед російським урядом і вимогою салдатні.
Я дав їм письменний наказ з тією ж полковою гордієнківською печаткою з Михайлом Архангелом у середині, якої форму ми самі вигадали на півночі Білорусі коло Столпців. Але і цього було досить для наляканих і спантеличених бідолах та вони горяче взялись до демобілізації, так горяче, що 12-го в ночі вийшов перший ешелон демобілізованих.
Демобілізація йшла гладко; морока була тільки зі складами та возами, яких не хотіли панове "ополченці" здавати, а все вимагали відправити з собою. Справді було за що змагатися: чого тільки не було в тих складах. Ми, фронтовики Західного фронту, що жили на сочевиці та оселедцях, не уявляли собі, що може бути така розкіш на задах "Особой Армії", в яку входила вся ґвардія і упривілеєні частини. Яких там не було консервів, витребеньок! Не диво, що "ополченці" не дезертирували і були "надією порядку", і скажемо сваволі задів армії. Тому-то тепер вони, щоби не воювати – демобілізувалися, але все ж хотіли забрати з собою "центр імущества" в порядку воєнної диктатури.