Страница 28 из 28
«Згинь, тартаре!» благав доктор Леонардо. «Адже я не тільки трагедійний хор у цій фльоро-фаунній комедії. Ні, я головний коханець цієї книги, її нещасливий п’єро і коли мої ремарки, коментарі та глосиє декоративна книги оздоба, то любов моя реальна, тепла й живуща, і вона дає мені право жити серед цих долин і пагорбів вічно».
Але він неухильно спускався чимраз нижче і був уже нарівні з землею.
«Я блукав і страждав!» з одчаєм вигукнув він і схопився за росяне сіно, сіно розповзлося під його руками, і тільки сухе більце чебрецю зосталося в його пальцях — з чебрецем на спогад про Слобожанську Швайцарію поглинули його тартарари.
Вийшовши уранці з берданкою перевіряти, чи не вкрадено дошки, добрий древонасадець побачив провалену призьбу. Спотонову він зробив пантагрюелічні, гуліверівські висновки про силу любови доктора Леонардо і прекрасної Альчести, але швидко дібрав у чому справа і боязко відступив від чорної щілини в призьбі.
«Не жахайся, добрий древонасадче», пролунав з-під землі далекий голос доктора Леонардо. «Твоє обличчя, барвистість твоєї мови і твоя обрізана берданка врятували тебе від тартарар. Задуманий, як селянський резонер, ти управився вирости в тим і житимеш у своїм шале аж до самої смерти. Живи!»
Але добрий древонасадець до того злякався, що заліз у льох і просидів там до вечора. Аж увечері він узявся до лопати і засипав призьбу, «що провалили якісь фулігани».
Студент Перебийніс уник тартарар у ту нічну мить, коли вирішив плисти глибокою водою аж до станції і через це вийшов на сухий пісок. Пісок був сухий як сонце і сипучий як сон — не раз пробували розверзтися тартарари, і знову та знову їх засипало піском. Тепер він був уже недалеко станції.
Селянин черепаха, хмільний і сонний, удосвіта запріг коня і поїхав на станцію.
Він так і не зчувся тієї загрози, що нависала над ним з його вірним конем Володькою. Правда, обіруч дороги перед його очима, то з’являлись, то зникали подовгі чорні щілини, але він добре пам’ятав, що вчора випив, і не йняв нічому віри.
«Треба було не так наполягати на бурячки», сказав він. «Огірки так огірки! То й не мерехтіло б оце перед очима!»
І про всякий випадок він оперезав вірного коня Володьку батогом межи вухами.
XXXI
Тим часом над станцією звівся ранок, щоденна висока радість для робітників, селян і мисливців, незнаний для інших, кому відома лише щоденна вечірня туга.
Він був — початок і не знав собі кінця. Він був — дитина і радів сам із себе. Він був — ранок і через те рано вийшов у світ.
Селянин Черепаха довго протирав собі очі. Назустріч йому йшли дитинчата, а слюсар Шарабан, немов кінної сотні старшина, пихкав люлькою позаду.
«Завертай», неголосно, але ясно, сказав слюсар Шарабан. «Забери, черепахо, цей виводок і відвези його в Гайдару». і дитинчата обліпили лінійку як бджоли.
«Ти бачиш черепахо», сказав далі слюсар Шарабан, коли вірний кінь Володька знову ступив на оце перейдену путь. «Раніше я водив партизанські полки і бив Махна, Денікіна та Петлюру. Тепер же мені накинуто оці поросята, щоб я віз їх на природу».
«Що ж. Вони сприйматимуть природу просто, як перепели і пшениця. Вони їстимуть і питимуть її як хліб та молоко, без ніяких інтеліґентських вихилясів, але й без твого комерційного підходу, о селянине черепахо. Тільки вони, наші діти будуть справжньою частиною нашого ляндшафту. Тільки вони будуть справжні в усьому, наші соціялістичні діти».
«В нас же багато щеє фалшу і фокусів. І в робітниківє, а в селян більше. Ти селянин, Черепахо?»
«Авжеж що не грахв», з гідністю відповів селянин Черепаха.
«Ну так от і тебе не буде. І вашого брата не буде, середньвічна ви категорія.
Твої діти й мої, однаково будуть робітниками залізних і зелених заводів. Дібрав?»
«Як це так середньовічна категорія!» образився селянин черепаха. «Ви, товаришу, презумптивно оперуєте формулами і дефініціями, яких немає в клясиків марксизму. Я, селянин Черепаха, кажу вам: я був,єсть і буду. Фіхте і Геґель…»
«Не залякуй мене цитатами, прошу», сказав слюсар Шарабан. «Я поважаю тебе, середняка черепаху, але ти як климова корова. Ти задираєш хвіст і б’єшся рогами.
Ти ремиґаєш вічно одну ідею і хочеш довіку мати два шлунки замість одного. Ти був і тиє, але тебе не буде. Дай руку, майбутній робітниче зеленого заводу».
Селянин черепаха обтер руку об штани і потиснув руку слюсареві Шарабанові.
Слюсар Шарабан пихкав люлькою, і крізь блакитні сувої диму вже вирізьблялись перед ним неймовірні контури Слобожанської Швайцарії.
ПIСЛЯСЛОВО
«… Отже ляндшафт не можна з достатнім успіхом трактувати в літературі в звичний описовий спосіб. Та коли б якийсь письменник напав би на думку пересунути взаємні ролі ляндшафту і дійових осіб, то це була б зовсім інша справа.
Дійові особи, трактовані як прості картонні ляльки, як рухомі декорації, можуть одначе надати потрібний рух ляндшафтному описові (через природну тенденцію читача стежити за їхнім рухом, ніби вониє реально живі люди) і таким способом «ляндшафтне оповідання» могло б бути зроблене цілком читабельним. Але досі ніхто свідомо не ставив перед собою такої задачі».
Так! Любий серцю моєму читачу і ще миліша очам моїм читачко! Те, що ви зараз прочитали,є переклад англійської цитати, вміщеної перед книгою.
Зі скрухою на серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (клясичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками «Степ» і «Місця коло Коропових хуторів».
Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ляндшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю, на які він був здатний, і для того не пошкодував ніяких зусиль.
Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ляндшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів.
Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них дерев’яні цурпаки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їх картоннні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.
Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з’являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов’язався водити живих людей по декоративних пейзажах.
Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах.
І коли ви, розумний читачу і прекрасна читачко, не заснувши, прочитали до кінця цю книгу Пейзажу, то скільки ви б не сердились на автора за картонні і дротяні його фиґлі, він уважає, що виконав свою задачу (хоча тепер і не зовсім певний, що варт було таку задачу перед собою встановляти). Тож а Dios! — прощавайте — як кажуть еспанці.