На полі смиреному

Його поривало піти в печери, і от одної ночі, коли всі поснули, не витримав він спокуси й тихенько вислизнув із келії. Високе літнє небо побачив, густо засипане зорями, і світив тоді напрочуд яскравий князенко — в його примарному світлі заснула втихомирена земля, вкрита густою іскристою росою. Хоч ішов Федір крадьки, кроки лунко звучали в нічній тиші, і здавалося йому, що вони й справді під цим небом нікчемні, ці пристрасті. «Але є земля, — подумав услід за тим він, — є міцна наша прив'язаність до неї — пристрасті всі від неї течуть». Він не знав іще, навіщо йде до колись своєї келії: чи підглянути за Василевою працею, чи заспокоїти себе до решти. Спинився, залитий прохолодним місячним світлом, яке так синьо запалило увесь світ навколо, — стояв серед того тремкого світла.

І все— таки зійшов він у печеру і, не палячи світла та роззувшись, почав пробиратися вздовж стіни. Знайомий дух землі і горілого воску плив на нього звідусіль, в деяких келіях, як і в підземній Церкві, через яку перейшов, блимотіли кволі вогники каганців. Він спинився біля Варязької келії і наставив око у віконечко.

Побачив напівголого ченця, всохла рука його безживно метелялася, а друга, здорова, невтомно орудувала мотикою: розбивав Василь стіну. Шматки глини відвалювалися й падали, вся келія була засипана глиною й землею, і мимохіть засміявся за віконечком Федір, бо копав Василь не так з розмислу, як із відчаю. Різко здригнувся від його сміху Василь і, побачивши око, яке світилося з віконця, не на жарт перелякався.

— Даремне трудиш себе, — сказав тоді Федір. — Не знайдеш ти скарбу. Оті монети й посудина — то увесь скарб.

— Брешеш, — сказав спокійно Василь, втираючи піт. — Сам мені сказав, що це не все, і я таки знайду його. Розіб'юся, пропаду, а знайду.

— Знайдеш, то хай буде твій, — сказав Федір, і йому знову стало сумно: дух келії до нього дійшов, де провів він не один рік і де таку тяжку печаль відбув.

— А тобі, лайдаку, не дам ні монети, — засвітив з сутіні майже червоним поглядом Василь і раптом гукнув пронизливо: — Чуєш, ти: ні монети!

Він аж головою замотав, цей напівголий безумець зі всохлою рукою, яку тулив до грудей, стояв у келії, підперезавши мантію біля пояса, голе його тіло було брудне, борода сколошкана, а стрижена голова аж сіра від сивини і від набитої у волосся глини. Світив скажено очима, рот його був розтулений і стирчало в ньому кілька жовтих зубів. Пригнувся, наче хотів стрибнути на Федора, власне, на те око, що дивилося на нього, за спиною була поколупана мотикою стіна, а в ногах насипана безладно земля; здавалося, цей чоловік тільки-но випірнув звідти, із тих земляних хвиль і зі споду. Дивний жаль пойняв Федора до цього пропащого; себе він раптом побачив через надвірне віконечко, себе, нікчемного й запаленого, битого пристрастю й брудного. Себе із всохлою рукою, якою гріб колись гроші, себе із цими жовтими пеньками замість зубів і з цим сивим, глиняним волоссям. І подумав про дивні жарти долі: адже цей чоловік колись палкими словами переконував його, що багатство душу руйнує і тільки в непорочній бідності є справдешня чистота. Послухався його тоді, бо тяжкою печаллю був битий і хотів такої непорочності: попри все. для нього ті зимові, завалені снігом вечори, коли сиділи вони із тим іншим Василем і дивилися на блимкотливий вогонь у печі, були незабутні. Подумав, що ті слова, які вирвалися йому несамохіть із вуст, коли віддавав скарб у руки цього безумця, були виявом його сокровенних, не вдягнених у слова думок, — раптом страшно стало дивитися на Василя. Не друга й не ворога він у ньому побачив, а тільки малу, нещасну людину. І наче у відповідь на цю його думку той чоловік у келії, той брудний і запалений, той лютий і запеклий, почав меншати й меншати на очах і пропадав у розбурханих земляних хвилях, що бурунили нерушно в його ногах. Здавалося, якась сила схопила його з-перед Федорових очей і почала несхитно віддаляти, і вже бачив він його незмірно далекого від себе в незмірно глибокій глиняній ямі, тьмяно освітленій малим вогником скіпки. Щось він там ще говорив, той чоловічок у лікоть завбільшки, махав до нього здоровою рукою, тиснучи ту хвору до грудей, але вже не були цікаві Федорові ті слова, не були вони страшні — зовсім не тямив їхнього змісту.

Василь же не знав нічого про ті Федорові думки, не знав він і про світло, яке запалилось у Федоровому серці. Він тільки бачив тремке, велике, розширене око, що зорило на нього незмигно і наче випивало його. Велику лють відчув у собі Василь до того незмигненного ока, через що лаяв він його так тяжко.

— Іди. Федоре, — сказав, виказавши всі лихі слова, які знав. — Не виводь мене!

Але око все так само дивилося, і, залитий чорним гнівом, схилився Василь до землі, підняв грудку, а тоді метнув її просто в оте око, яке вже й душу почало йому виїдати.

Непогамовано й люто довбав він стіни, завалюючи келію глиною, і було вже її так багато, що й ложе почало нею засипатись. І від тепла надворі, й від вогню, що палив його тіло, було Василеві парко й задушно, аж зовсім скинув із себе одежу й працював голий. Він обдовбав уже дві стіни, і взявсь до третьої, двері свої завісив, а хліб і воду приймав, просунувши руку з-за завіски — оголосив, що великій повстримності себе віддав. І не мав він успіху у своїй великій затятості, бо без розважку копав. Засипав долівку більше й більше, віддаляючись, а не наближаючись до таємниці: цю думку я висловлюю здогадно, бо по-справжньому ніхто так і не взнав Федорової таїни; мені ж він оповів тільки, що знайшов був сховане підземелля і про те, як він по ньому рухався; був він зовсім певний, що Василь несамовитий таки не знайде скарбу.

Тож мучив себе Василь даремно. Велика лють виросла в ньому через те, відтак знайшов він серед князівських дорадників одного лихого боярина, якого знав раніш)е. Прийшов до того боярина і сказав:

— Федір, що був переді мною в печері, знайшов скарб: безліч золота, срібла й посуду коштовного. З усім цим хотів тікати в чужу сторону, але я стримав його. Він тепер юродствує і не хоче відкрити таємниці. Сам же позірно відмовляється від багатства, щоб улучити добру хвилю і втекти.