Страница 21 из 41
Дощ, темрява, приглушені голоси — все це пливло, обминаючи хлопця. Тільки уривками в його збуджену свідомість проривались слова з розмови старших:
— А що з того? — роздумувала вголос Ліда. — Ну, рознесе нашу греблю. То в Краснопілках є міст, і в Лозоватці теж. Можна об’їхати…
— Все продумано! — озвався Володя. — Тарас Іванович сказав: наші хлопці там не дріматимуть. Полетять мости, будь спокійна…
Вони підійшли до земляної греблі. Десь близько шуміла вода, стікаючи вниз по кам’яному спуску. Володька прислухався до сварливого шуму: билась, нуртувала, пінилась вода, ніби погрожувала змести оцю вузеньку гребельку, що перетнула їй дорогу.
— Зажди, пустимо на волю! — сказав Шумило і тихо гукнув у темряву. — Михайле, де ти?
— Тут! — пробасило зверху.
Зінько вовтузився коло бетонного риштака; він, мабуть, стояв по шию у воді, бо на тьмяній клекотливій поверхні сіріла тільки його кудлата голова.
— Несіть каміння! — звеліло оте кудлате. — А ти, Лідо, пильнуй, щоб патруль не наскочив. — Він, звичайно, жалів свою однокласницю, не хотів, щоб вона лізла у воду.
Валько пірнув у темряву. Слизька грязюка розповзалася під ногами, і хлопець, крекчучи, дряпався по крутому насипу, штовхав поперед себе важкий гранітний уламок.
— Ти що, здурів? — булькав у воді Зінько. — Підірвешся!
— Єрунда! Ще більший принесу! — Валько не хвалився, ні; його покликали старші для діла, і щоб бути з ними як рівня, він готовий був — аби лиш сказали! — спиною закрити бетонну трубу.
З каменем Валько шубовснув у ставок. Холодна вода аж під груди йому кольнула. («Оце купіль! І як Михайло терпить? Мабуть, годин зо три вже дубне».) Щось мулке, противне забивало Валькові рот, вуха, очі, та він, зціпивши зуби, посунув за Володькою до риштака, куди тягла його швидка течія. «На, в твою пельку, очкастий! — загатив каменюку у вируючу горловину. — На, захлинайся, враже! Щоб знав, як наших чобітьми топтати!»
Ранком комендант викликав до себе старосту.
Обер-лейтенант не відповів на уклін Федоренка, і в старости затрусилися жижки. Та й Ліщинська, яка приготувалась перекладати, зиркнула вороже. Під очима у неї — темні кола, губи жирно нафарбовані. «Тьху!.. розмалювалася, відьма! — скривився в душі Федоренко. — Викаблучується, здохлятина, перед комендантом!»
— Мені доповіли, — почав холодно обер-лейтенант, — що ви вчора об’явили по селу про наше пересування ближче до фронту…
— Так, так, пане комендант, — зігнув шию Федоренко.
Він улесливо пояснив, задля чого було це зроблено.
Місцеве населення, залякане більшовицькою пропагандою, не змогло організувати достойну зустріч визволителям. То він, староста, потурбувався, щоб хоч проводи були як годиться. З квітами, з хлібом-сіллю…
— Ідіот! — обірвав Федоренка комендант. — Ви чули, що вночі розірвало греблю? Що в сусідніх селах знесло мости? Ви чули, що кажуть мої сапери: хтось зробив диверсію. Диверсію! Ви чули?
— Хрест мене побий, не чув! — забелькотів староста і позадкував до дверей.
— Ви знаєте, що із-за вас, йолопе, затримується пересування військ?
— Хрест мене побий, не знаю! — прилип Федоренко до одвірка.
— Ви розголосили військову таємницю! — німець труснув старосту за петельки. — Ви зрадник!
У Федоренка затрусились коліна, і він посунувся, як лантух, на долівку. Комендант рвонув старосту на себе, приставив до стіни:
— Вас треба розстріляти! Да, розстріляти, і я не пожалів би кулі, аби ви не абсолютний дурень…
Комендант прищурив зелені очі:
— Щоб завтра до вечора гребля була насипана. Зігнати всіх дикунів — чуєте? Всіх! Хай зубами землю гризуть!.. А тепер — геть, сволота! — І він полоснув старосту нагайкою по згорбленій спині. І жовчно харкнув через поріг:
— Собаку бий — вірніше служитиме!
Ну й сестричка! Думає, що Льонька дурненький. Підійшла, ніжно-ніжно погладила йому голівку: «Одягнись, золотко, тепліше, посидь надворі, отам під берестком. У нас хлопці будуть, на гітарі пограємо, а ти слідкуй за вулицею».
«Бач, гульня у них буде! — Льонька закопилив губу. — Так я вам і повірив! Сказала б чесно: секретна розмова. А то хитрує…»
У хаті бренькає гітара, і від того бреньчання ще сумніше Льоньці. Аби не треба стояти на варті, давно чкурнув би в село. Вчора німці знялись і покотили степами далі, до фронту. Ех, оце б по садках покружляти. Там, де стояли зенітки, патрони, мабуть, лишились, і залізні ящички, а Валько навіть кинджал знайшов… Та й на греблю не завадило б збігати; три дні її насипали, всіх людей німці зігнали, і Льонька сяк-так копирсався лопатою, і Валько між хлопцями крутився, чогось хихикав собі в кулак. Теж потайна людина. Мабуть, недарма того ранку, як греблю рознесло водою, тер, чистив свій забрьоханий піджачок…
Сиро, непривітно надворі. Пальтечко у Льоні куценьке, сховаєш голову — знизу піддуває, прикриєш коліна — потилиця мурашками світить. Льонька, щоб зігрітися, пританцьовує і не спускає з очей дороги. Головне — старостину бричку, якщо вона раптом покажеться, запримітити. І свиснути, щоб розходились. Нудна це справа — стирчати на варті. Льонька нетерпляче поглядає на вікна: «Чи довго ще бреньчатимуть на гітарі?»
А Лідині гості, видно, не поспішали.
Всі четверо сиділи за столом. У кутку — патлатий розхристаний Михайло Зінько. Як мовчки прийшов, так і горбився мовчки за столом, схиливши голову на важкі, свинцем налиті кулаки. Поруч Михайла — Ліда, повна йому протилежність: тонка й тендітна, в білій кофтинці, вся ніби викупана в молоці. Ліда тихенько перебирала струни гітари, і прихований, ледь уловимий смуток розливався по хаті.
Семиструнна не заважала Володі говорити.
— Треба домовитися раз і назавжди! — Шумило пальцем поставив на столі крапку. — Остаточно… Нас чекає прозаїчна робота. Чуєш, Грицьку? Прозаїчна, — він підвів очі на Хмельового, і той досадливо поморщився. — Ви знаєте, що хліба в селі немає. Вивезли німці до зернини. А як бути жінкам, особливо тим, у кого малечі повна хата? З голоду пухнуть? Ось про що думати треба. — Володька говорив спокійно, розважливо, та, мабуть, щось кипіло на душі, бо старий рубець на щоці посинів і в карих очах зблискували приховані вогники. — Скажете — після бою кулаками… Ні, товариші, ще на молотьбі дещо зроблено. Михайло знає, це не хитра штука: опустив решета молотарки — і пішло зерно в полову. Ну, а потім — сховища. Не в одній скирді у степу пшеничка лежить… Значить, наказ такий: зробить усе, — бачите, як задощило? — аби не зіпрів наш хліб, і розподілить між людьми. Дітей, головне, врятувати. — Шумило колюче блиснув на Хмельового. — Нудна роботка, правда? У декого, знаю, руки сверблять: їм гвинтівку давай, їм щоб гриміло, бухкало… в атаку! ура!.. як у кіно.
Грицько побілів; пругкий, наїжачений, він погрозливо грав набухлими жовнами.
— Прямо скажи! Не крути хвостом! — рвучко повернувся до Шумила.
— І скажу! — підхопилася Ліда; вона зачепила струну, й гітара озвалась сердитим джмелиним гудінням. — Прямо скажу! Ще раз викинеш коника, як з отим фейєрверком… Герой! Греблю хотів зірвати!.. Ще раз таке — і попрощаємось…
— Прекрасно! — недобре посміхнувся Грицько. — Самі відштовхнули товариша, нишком пішли на діло, і я… винний? Як же це називається? Свинством, здається?
— Гриць! Як ти смієш? — стисла кулачки Ліда; розгубленим поглядом шукала вона підтримки у Володьки й Михайла. Та Зінько непорушно сидів за столом, і Володька все ще стримував себе, хоч йому це давалось нелегко.
— Грицьку, не придурюйся, — якомога спокійніше сказав Шумило. — Знаєш сам, чого не взяли тебе на діло… І от перше й останнє попередження: або ти підкоришся нашій дисципліні, або… як сказала Ліда.
— Суд наді мною, так? — підвівся Грицько. — Виходить, я не потрібний? Виходить, все, що зробив, забуто?
— Ага, ти так! — спалахнула Ліда.
— Лідо, зажди! — хотів зупинити її Шумило.
— Ні, я все йому викладу!.. Ти багато зробив, Грицьку. Тільки знаєш, що мені здається? Ти робив, щоб похизуватися перед нами. Ні, ні, не крути носом, слухай… Пам’ятаєш, як приніс радіоприймач, випинав груди: із штабу, мовляв, з-під рук у німців поцупив. А оті гвинтівки, гранати, що сховані у землянці? Скільки разів вихвалявся: то за тобою гналися, то ледь не спіймали на місці. Навіщо ти граєшся? Он Льонька і той питає мене: чого це Грицько в лісосмугу занадився? Винюхають нашу схованку… Розумієш, чим це пахне?