Страница 18 из 41
P. S. Грей питав колись: чи не занудить від іноземної?
Думаю, він одержав переконливу відповідь. Сам бачив, як метушилися по бухті зелені, а з ними й зурбаганські посіпаки, як ганялися за нашими ластівками. Значить, і артиклі воюють!
…Через кілька днів хлопці знов навідалися у шкільний сад: не давала їм спокою таємнича знахідка. Ось той кущ… Еге-ге, ямка пуста! Хтось забрав музику! Невже німці? А може, Грицько в іншому місці закопав? Хлопці залізли в гущину. Довго рачкували поміж вишеньками — одна лобода, калачики, оплетені павутинням. Очевидно, сюди, в комашине царство, давно не навідувались люди. Вже хотіли брати повертатись додому, коли це Валько торкнув носом лопуха.
— О, дивись, гніздо якесь!
Справді, під лопушаним листом притаїлося гніздо, не маленьке пташине, а велике, вистелене соломою і пухом.
— Та тут і крашанки! Раз, два, три… цілий десяток!
Яйця були курячі; либонь, вони довго пролежали в садку, бо вже й потемніли. Валько потряс одне яйце над вухом і скривився — бовтки.
— Льонь, давай картуз!
Малий підставив рябого «мухомора», і брат склав яйця в картуз. Від них, навіть крізь шкаралупу, тхнуло бридким. А якщо поб’ються?..
— Слухай, на дідька нам бовтки?
Брат постукав пальцем по Льоньчиній голові:
— Немає в тебе фантазії. Пуста макітра…
Валько взяв картуз обома руками за обідок, і хлопці, обминаючи зенітку, пішли вгору, до школи.
— Оно бачиш того фріца? — труснув брат чуприною.
Під школою, насунувши пілотку на лоба, сидів молоденький німець і жалібно пілікав на губній гармошці.
— Бачу… А що?
— Поклич сюди. Говори: ком гер, пан офіцер. Вони люблять, коли їх офіцерами величають.
— Ти що, бугили наївся? — зрозумів нарешті Льонька. — Забув історію з Адиком?
— Гукай. Пригостимо «пана» яєчнею.
Під ложечкою у малого засмоктало, проте спокуса була велика, і Льонька писклявим голоском покликав солдата.
— О, яйки! Карашо, карашо! — відгукнувся зенітник.
Вухатий німець з рожевими губками, з рожевими щічками — ну просто засватана дівка! — облизуючись, помацав смердючі яйця і не гарикнув, не замахнувся чоботом, а широко розставив кишеню. У Льоньки трусилися руки, коли він обережно перекладав бовтки з «мухомора» в бездонну торбу штанів. А фріц, ласо мружачись, повторював за кожним рухом:
— О, яйки! Зер гут, карашо…
Заглянув на дно картуза (чи не приховали, бува, Івани й для себе трохи добра?), переконався у їхній чесності й великодушно тицьнув братам по сигареті.
З відстовбурченими кишенями німець пішов до школи, весело витинаючи на гармошці. Хлопці наче приросли до землі: повернеться вухатий чи ні? Як тільки солдат зник за дверима школи, вони рвонули до річки — тільки лопотіла стежка під ногами, тільки мелькали над головою кущі. І весь час учувалось, ніби хтось гупає позаду…
Дома, коли страх пройшов, заходились реготати:
— Що він зробить з бовтками, отой капловухий?
— Уявляєш: запросить фріців. Скаже: «Камради, будемо їсти яйки!» — і на сковороду…
— А тоді комендантові — під самого носа…
— Той бере виделку і…
— Ве-е! — скривився Валько. — Іди під три біси з своєю яєчнею!
Насміялися донесхочу — аж під грудьми закололо. Вже були вгамувалися, коли це брат нюх-нюх облупленим носом:
— Ти бовток не роздавив?
— Та ні, віддали ж усі…
— Тьху! Це ж твій «мухомор» так смердить! Закинь його геть!
Довелося розпрощатися Льоні з картузом. А жаль, зручна посудина була. І рибу ловить можна, й вишні рвати, і землю носить, та й від сонця надійний захист.
Сидять хлопці дома, а думки їхні — там, біля школи.
— Може, сходимо, га? — нерішуче каже Льоня. — Переодягнемося — фріц не пізнає, їй-право!
Натягли дрантя на себе — і гайда в село. Стали віддаля, роздивляються. У дворі школи німці гирготять, а тут, на вулиці, нікого, крім якогось хлопчини, не видно.
— Здається, Адик, — приглядівся Льонька.
Підкралися ближче: справді — Адик! Сперся спиною на паркан, кулаком сльози розмазує.
— Чого ти ревеш? — гукнув йому Валько.
В Адика очі запухли, на щоках — брудні патьоки.
— Німець мене побив, — хлипає Адик. — Я осьо з котьолками… до кухні прийшов, — шморгає носом. — Один перестрів, з гармошкою. «Ком гер», — каже. Вийняв руку з кишені і… по морді… смердючим по морді мене. А тоді — чоботом, чоботом! — Адик заревів ще дужче.
— Ай-я-я! — Валько скрушно похитав головою. — За що ж він тебе?
— А я знаю? Я ж нічого… осьо з котьолками. Суп офіцерам.
Під парканом, дійсно, стояли три німецьких котьолки, а трохи збоку — Адиків… «мухомор». Точно такий, як у Льоньки! Ясне діло: рябого картуза не міг не запам’ятати німець! Хіба ж знав ласий до яєчні фріц, що в тутешньому сільмазі продавали картузи тільки одного фасону — рябенькі, з пиптиком угорі!
— А ти комендантові скажи! — порадив, стримуючи посмішку, Валько.
— І скажу. Аякже! Він йому дасть, вухатому! — І Ліщинський, обережно ступаючи, щоб не розхлюпати офіцерський суп, покульгав скаржитися комендантові.
Коли за терновими кущами витикаються дві чорняві голівки і на шляху лисичим хвостом тягнеться курява, Льонька вже знає: то біжать Лебедики. Вони не просто біжать, а вибрикують, наче лошата, один поперед одним збивають пухку, як борошно, пилюку.
Веселі забіякуваті близнюки Іван та Петро, хоч і живуть аж коло млина, частенько навідуються до Льоньки. Мабуть, сирітська доля й злидні поріднили хлопчиків.
Якось не вдвох примчали нерозлучні Лебедики, а сам Петро (Льонька відрізняв його од брата по смішному «вихорку» на маківці — наче корова лизнула язиком проти чуба). З хмаркою пилу вкотив Лебедик у двір, гукнув товариша:
— Гайда в школу, губатий! Завтра починаються уроки. Ну, чого витріщився?
А Льонька й справді витріщився на Петра. Яка школа! Які уроки і де будуть сидіти учні? На толоці хіба що? У шкільному ж приміщенні хазяйнують німецькі зенітники.
Та Петрові все було достеменно відомо. Ніяких класів не буде — навчатимуться гуртом в одній групі. І жовтороті перваки, і солідні п’ятикласники. Сидітимуть не на толоці, а там, де була раніше контора. А за вчительку буде Феліна Карлівна.
— Феліна Карлівна? — закліпав повіками Льонька. — Звідки ця птиця?
— Зві-і-і-дки! — передражнив Петро. — 3 Нерубаївки! Ліщинську хіба не знаєш?..
— Ліщинська?! Так вона ж Феля Карпівна.
— Була та загула. Перелицювалася. Щоб по-німецькому звучало.
Оце так новина! Льоньку найбільше потішало те, що їх вчитиме бухгалтерша, цебто — як її? — Феліна Карлівна.
Увірвавшись до Ліди в хату, — сестра щось писала в голубому зошиті, — Льонька заторохтів про школу. Ліда, підперши кулачком худеньке личко, мовчки слухала його. Коли Льонька переказав новину, суворо глянула на збудженого брата, наче холодною водою облила.
— Льонь, пора тобі розбиратись у житті. В школу не ходи, зрозумів? Хочеш вчитися — давай. Дома все влаштуємо. А німці… ясно, яку науку дадуть.
І все-таки Льоні дуже кортіло глянути, що ж воно буде в школі. Упросив сестру: піде на день, два, а коли щось не так — ауфвідерзеен![9]
Контора тісна, колись не вмістила б і половини учнів, але зараз було їх не густо. Льонька сів на задній лаві — довгій, грубо обтесаній дошці. Поруч вмостилися брати Лебедики, кругленькі, непосидючі, та ще п’ятірка їхніх друзів. Там-сям попереду між голомозих хлоп’ячих голів мелькали короткі дівчачі кіски.
Школа, якщо це можна назвати школою, мала досить своєрідний вигляд. Там, де слід висіти дошці, висів портрет Адольфа Гітлера — ховрашина мордочка з кущиком волосся під носом. Замість парт поперек кімнати стояли наспіх збиті лави. Замість книжок учні тримали на колінах відра — їм було наказано взяти їх з собою. Скидалось на те, що обідрана дітлашня прийшла сюди не вчитися, а просити хоч якоїсь бурди на обід. Сиділи мовчки, з пісними обличчями, зголодніло зиркали по кутках.
9
Ауфвідерзеен (нім.) — до побачення.