Страница 2 из 20
С.-Петербург, 1841, апреля 7
ІНТРОДУКЦІЯ
Була колись шляхетчина,Вельможная пані;Мірялася з москалями,З ордою, з султаном,З німотою… Було колись…Та що не минає?Було, шляхта, знай, чваниться,День і ніч гуляєТа королем коверзує…Не скажу СтепаномАбо Яном Собієським:Ті два незвичайні,А іншими. НеборакиМовчки панували.Сейми, сеймики ревіли,Сусіде мовчали,Дивилися, як короліІз Польщі втікають,Та слухали, як шляхетствоНавісне гукає.«Nie pozwalam! nie pozwalam!»Шляхта репетує,А магнати палять хати,Шабельки гартують.Довго таке творилося,Поки не в ВаршавіЗапанував над ляхамиПонятовський жвавий.Запанував, та й думав шляхтуПриборкать трошки… не зумів!Добра хотів, як дітям мати,А може, й ще чого хотів.Єдине слово «nie pozwalam»У шляхти думав одібрать,А потім… Польща запалала,Панки сказилися…Кричать: «Гонору слово, дарма праця!Поганець, наймит москаля!»На ґвалт Пулавського і ПацаВстає шляхетськая земля,І – разом сто конфедерацій.Розбрелись конфедератиПо Польщі, Волині,По Литві, по МолдаванахІ по Україні;Розбрелися та й забулиВолю рятувати,Полигалися з жидами,Та й ну руйнувати.Руйнували, мордували,Церквами топили…А тим часом гайдамакиНожі освятили.ГАЛАЙДА
«Яремо! герш-ту, хамів сину?Піди кобилу приведи,Подай патинки господиніТа принеси мені води,Вимети хату, внеси дрова,Посип індикам, гусям дай,Піди до льоху, до корови,Та швидше, хаме!.. Постривай!Упоравшись, біжи в Вільшану:Імості треба. Не барись».Пішов Ярема, похиливсь.Отак уранці жид поганийНад козаком коверзував.Ярема гнувся, бо не знав,Не знав, сіромаха, що виросли крила,Що неба достане, коли полетить,Не знав, нагинався…О боже мій милий!Тяжко жить на світі, а хочеться жить:Хочеться дивитись, як сонечко сяє,Хочеться послухать, як море заграє,Як пташка щебече, байрак гомонить,Або чорнобрива в гаю заспіває…О боже мій милий, як весело жить!Сирота Ярема, сирота убогий:Ні сестри, ні брата, нікого нема!Попихач жидівський, виріс у порогу;А не клене долі, людей не займа.Та й за що їх лаять? хіба вони знають,Кого треба гладить, кого катувать?Нехай бенкетують… У їх доля дбає,А сироті треба самому придбать.Трапляється, часом тихенько заплаче,Та й то не од того, що серце болить:Що-небудь згадає або що побачить…Та й знову за працю. Отак треба жить!Нащо батько, мати, високі палати,Коли нема серця з серцем розмовлять?Сирота Ярема – сирота багатий,Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:Єсть карії очі – як зіроньки, сяють,Білі рученята – мліють-обнімають,Єсть серце єдине, серденько дівоче,Що плаче, сміється, і мре, й оживає,Святим духом серед ночіПонад ним витає.Отакий-то мій Ярема,Сирота багатий.Таким і я колись-то був.Минуло, дівчата…Минулося, розійшлося,І сліду не стало.Серце мліє, як згадаю…Чому не осталось?Чому не осталось, чому не витало?Легше було б сльози, журбу виливать.Люде одібрали, бо їм було мало.«Нащо йому доля? треба закопать:Він і так багатий…»Багатий на латиТа на дрібні сльози – бодай не втирать!Доле моя, доле! де тебе шукать?Вернися до мене, до моєї хати,Або хоч приснися… не хочеться спать.Вибачайте, люде добрі:Може, не до ладу,Та прокляте лихо-злидніКому не завадить?Може, ще раз зустрінемось,Поки шкандибаюЗа Яремою по світу,А може… й не знаю.Лихо, люде, всюди лихо,Нігде пригорнуться:Куди, каже, хилить доля,Туди й треба гнуться,Гнуться мовчки, усміхаться,Щоб люде не знали,Що на серці заховано,Щоб не привітали.Бо їх ласка… нехай снитьсяТому, в кого доля,А сироті щоб не снилась,Не снилась ніколи!Тяжко, нудно розказувать,А мовчать не вмію.Виливайся ж, слово-сльози:Сонечко не гріє,Не висушить. ПоділюсяМоїми сльозами…Та не з братом, не з сестроюЗ німими стінамиНа чужині… А поки що —До корчми вернуся,Що там робиться.ЖидюгаДрижить, ізігнувшисьНад каганцем: лічить грошіКоло ліжка, клятий.А на ліжку… ох, аж душно!..Білі рученятаРозкидала, розкрилася…Як квіточка в гаю,Червоніє; а пазуха…Пазухи немає —Розірвана… Мабуть, душноНа перині спатиОдинокій, молоденькій;Ні з ким розмовляти,Одна шепче. НесказанноГарна нехрещена!Ото дочка, а то батько —Чортова кишеня.Стара Хайка лежить долі,В перинах поганих.Де ж Ярема? Взявши торбу,Потяг у Вільшану.