Страница 2 из 105
— Не знаю ще, Матвію Петровичу, — глухо і неохоче відповів Крок, — Може, поїду в Америку. Мене неодноразово запрошували туди на роботу.
— О Крок! — обережно сказав Матвій Петрович. — Якщо ви маєте намір продовжувати працювати, невже ви думаєте, що вас, талановитого інженера, спеціаліста по реактивних двигунах, недостатньо оцінять у моїй країні? Я сподіваюсь, коли ви поживете в нас, то зміните свою думку і свої наміри… Ну-с, а тепер повернемось до справи. — Матвій Петрович нахилився над картою і продовжував: — У наступному, найзручнішому пункті — Гібралтарі — на вас буде чекати…
Зненацька, не закінчивши фрази, він підняв голову і прислухався. Стривожений Крок повернув обличчя до дверей і завмер. У мертвій тиші, що наступила, донеслись віддалені, ледве чутні шурхіт і рух.
Матвій Петрович м'яко, нечутно, як кішка, схопився з стільця.
— Увага! — прошепотів він. — Усі документи і папери про похід — на стіл!
Він вихопив з бічної кишені редингота кілька тонких папірців з рядками цифр, кресленнями, малюнками і шпурнув усе це на стіл. Потім, кинувшись в один із кутків кімнати, швидко, зле тихо висунув із високої шифоньєрки ящик, згріб у жменю все, що там було, і теж кинув на стіл.
Крок у цей час тремтячими руками шарив у своїх кишенях, дістаючи звідти папірці. Його рухи зовсім не були схожі на швидкі, чіткі, упевнені рухи Матвія Петровича. Крок безладно хлопав себе по кишенях, викидав із них на стіл записки, тут же знову хапав їх, пробігав очима, деякі клав знову в кишеню, щоб у ту ж мить знову вихопити і покласти на стіл.
— Ви певні, що це… що це… до нас? — запитав він глухим переривчастим шепотом.
— Так! — коротко кинув Матвій Петрович і, нахилившись, витяг з-під ліжка великий емальований таз..
У передпокої почувся короткий дзвінок. Крок похитнувся і обіперся рукою об стілець. Навіть крізь півтемряву кімнати можна було помітити, як зблідло його обличчя.
— Кидайте всі ці папери в таз! — наказав Матвій Петрович.
В'ялими, неслухняними руками Крок схопив папери із стола і побіг з ними до таза. Кілька папірців, тріпочачись і гойдаючись, упали на підлогу.
— Ви збожеволіли! — прошипів Матвій Петрович, підбираючи папірці. — Ви нас погубите!
Розітнувся другий, тривалий і різкий дзвінок.
— Підпаліть папери і швидше одягайте плащ! Матвій Петрович, виявляючи несподівану силу, почав
присувати до дверей важку книжкову шафу. З передпокою почувся гучний удар, другий і потім тріск дерева. Сірники ламалися, спалахували і гасли в тремтячих руках Крока.
— Прокляття! — Еилаявся Матвій Петрович. — Ви завжди будете таким боягузом? Давайте сірники! Одягніть плащ і — у вікно! Швидко!
Передпокій наповнився стриманим гомоном і тупотом ніг. Почувся владний голос:
– Івашов, відчиніть! Ми знаємо, що ви тут!
В кутку кімнати спалахнуло яскраве полум'я і на мить освітило згорблену постать Крока, загорнуту в чорний широкий і довгий, до п'ят, плащ, і дебелу, кремезну постать Матвія Петровича.
Матвій Петрович одним стрибком опинився біля столу, погасив лампу і штовхнув Крока до вікна.
— Ваше життя тепер дорожче за моє, — прошепотів він, всовуючи йому в руку шнур з петлею. — 3 вашим життям зв'язаний успіх всієї справи. Рятуйтесь! Я їх затримаю тут скільки зможу і піду слідом за вами. Стрибайте і зараз же смикніть за петлю!
Він розсунув важкі портьєри і відчинив вікно. В обличчя війнула волога свіжість, дрібні бризки вкрили підвіконня. Вдалині, з чорноти ночі, крізь дощ і водяний пил пробивались рідкі, оточені оранжовим ореолом вогні окраїнних вулиць Ленінграда.
Двері, підтримувані важкою шафою, уже тріщали під натиском.
Крок стояв на підвіконні, переступаючи з ноги на ногу і судорожно вчепившись однією рукою за раму вікна. Під ним чорніла безодня в чотирнадцять поверхів.
— Та стрибайте ж, чорт вас візьми! — майже задихаючись від люті, проричав Матвій Петрович і, рвонувши Крока за руку, з усієї сили штовхнув його в темряву.
З здавленим криком Крок полетів униз, і зараз же щось хлопнуло, як пробка, що вилітає з пляшки шампанського.
Матвій Петрович виглянув з вікна, прислухався, задоволено кивнув головою і повернувся до дверей. У слабкому світлі згасаючого паперового вогнища він помітив, як шафа загрозливо хитнулася під натиском із передпокою. Поворушивши на бігу паперову купу в тазу, Матвій Петрович кинувся до барикади.
В ту ж мить могутній удар зірвав двері з петель і перекинув високу важку шафу. Гуркіт, тріск, брязкіт розбитого скла заповнили кімнату.
Через зірвані двері по шафі, що впала, вбігли люди. Лампи, які спалахнули, освітили розсипані на підлозі книги і осколки скла, серед яких нерухомо лежав на підлозі придавлений шафою Матвій Петрович. Кров з розбитої голови залила його обличчя, руки були розкинуті.
– Єрофєєв і Петров, звільніть пораненого! — почулася команда. — Максимов! Викликати медкарету! Коваленко, до мене! Допоможіть гасити вогонь! Зірвіть портьєру!
Молодий командир, з відзнаками лейтенанта державної безпеки, підбіг до таза. Вихопивши з рук Коваленка портьєру, він накинув її на запалені папери.
— Тримайте портьєру, поки вогонь зовсім не погасне, — звернувся він до свого помічника. — Не придавлюйте паперів, щоб не зіпсувати попелу…
Лейтенант повернувся до пораненого, який лежав уже на широкому шкіряному дивані. Єрофєєв і Петров змивали кров з його голови. Через хвилину почувся легкий стогін. Матвій Петрович відкрив очі, і перше, що він побачив, був молодий командир, який схилився над ним і пильно вдивлявся в його обличчя.
— Здрастуйте, капітане Маеда… Як ви себе почуваєте?
Матвій Петрович підняв трохи голозу, швидко оглянув кімнату і, заплющивши очі, відкинувся на подушку.
— Я протестую… проти цього дикого нападу… Вимагаю негайно доставити мене в консульство, — промовив він слабим голосом.
— Квартира радянського підданого інженера Івашова, наскільки мені відомо, не користується правами екстериторіальності, — посміхнувшись, відповів лейтенант. — Вам слід було відчинити двері і назвати себе, капітане. Може, ми зуміли б тоді зробити церемонію нашого знайомства не такою хворобливою.
Матвій Петрович нічого не відповів і продовжував нерухомо лежати з заплющеними очима.
— Здається, знепритомнів, — зауважив Єрофєєв. До кімнати зайшов Максимов.
— Медкарета через десять хвилин прибуде, товаришу лейтенант, — доповів він.
— Чудово! Вони його приведуть до пам'яті, а поки що зробіть йому першу перев'язку. Потім обслідуєте цю кімнату. Єрофєєв, Петров і Коваленко — решту приміщень. Сергєєв залишиться зі мною. Всі знайдені папери — сюди, на стіл. Робити все максимально швидко і уважно!
Він повернувся до кутка. Накритий портьєрою таз зовсім перестав куріти. Очі лейтенанта зненацька зупинились на портьєрах іншого вікна, які колихалися від вітру. Він швидко кинувся туди.
— Сергєєв, це ви відчинили вікно?
— Ні, товаришу лейтенант. Воно, мабуть, було й раніше відчинене.
Підбігши до вікна, лейтенант різким рухом розсунув портьєри і виглянув. Внизу, в густій чорноті, не видно було землі.
Лейтенант захлопнув вікно.
— Сергєєв, лампу сюди!
Під яскравим світлом настільної лампи лейтенант крізь сильну лупу сантиметр за сантиметром уважно вивчав підвіконня.
— Тут хтось стояв… Зовсім недавно… Дощ навіть не встиг змити сліду, — тихо промовив лейтенант.
Складаним ножем він обережно зняв з підвіконня малесенький коржик, чорний і тонкий, не більший за десяти-копійчану монету, і поклав його на долоню.
— Тютюн… попіл… земля… — Понюхавши і секунду подумавши, додав: — з недокурка, що прилип до каблука чи підошви.
— Ясно, товаришу лейтенант, — сказав Сергєєв, підсвічуючи лампою, — хтось тут напевне стояв.
— Так, але хто саме? — задумливо спитав лейтенант. Він знову почав оглядати підвіконня крізь лупу.
— Тут стояла людина, — пильно вглядаючись у підвіконня і все з більшою переконливістю в голосі, тихо говорив лейтенант, — тут стояла людина дуже висока на зріст, з дуже великими ногами. Але хто ж він і куди подівся? Невже по вірьовці спустився з чотирнадцятого поверху? Це неймовірно!