Вогнем і мечем

Рада почалася. Тугай-бей усівся посередині на найвищу купу шкур, підібгав по-турецьки ноги й почав лускати насіння, спльовуючи мокрі лушпини просто на підлогу перед собою. По праву руку від нього сів Хмельницький з булавою, по ліву – кошовий отаман; отамани ж і депутація від товариства розташувались уздовж стін оддалік. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гам і глухий, ніби шум хвиль, гомін натовпу, що зібрався просто неба. Хмельницький заговорив:[62]

– Вельмишановні панове! Милістю, благоволінням і заступництвом ясновельможного кримського царя, володаря народів многих, єдинокровного світилам небесним, зволенням милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею Війська Запорізького, впевнені в неповинності нашій і справедливості Господній, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди, котрі з християнським смиренням, поки могли, терпіли від підступних ляхів, комісарів, старост, економів, многая шляхти й жидів. Над кривдами тими ви вже, вельмишановні панове і все Військо Запорізьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за кривди ваші та всього війська повною мірою зручніше мені спитати було. Отож я, вважаючи сіє, вельмишановні панове благодійники, великою милістю, ясновельможного царя про допомогу просити поїхав, якою він нас і обдарував. Але, перебуваючи в старанності й веселощах, чимало я опечалився, довідавшись, що можливі між нас і зрадники, котрі з підступними ляхами в змову вступають і про нашу рішучість їм доносять, і якщо воно й насправді так, то покарані вони мусять бути, вельмишановні панове, відповідно розумінню й милосердю вашому. А ми просимо вас листи вислухати, котрі сюди від недруга, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, але спостережником будучи, про приготування наші й добру волю Тугай-бея, друга нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. Також належить обговорити вам, чи має він бути теж покараний, як ті, кому привіз сказані листи, про котрі кошовий, як відданий друг мені, Тугай-бею і всьому війську, відразу ж нам сповістив.

Хмельницький замовк. Гомін за вікнами все посилювався, тому військовий писар навіть підвівся, коли оголосив княже послання до кошового отамана, що починалося словами: «Ми, Божою милістю, князь і володар на Лубнах, Хоролі, Прилуках, Гадячі etc., воєвoда руський etc., староста etc.». Послання було суто діловим. Князь, прочувши, що з лучків відзиваються війська, запитував отамана, чи правда це, і закликав його заради спокою від таких дій відмовитися. Хмельницького ж, якщо почне Січ бунтувати, комісарам щоб видав, які про те, у свою чергу, запитають. Другий лист був од пана Гродзіцького, також до великого отамана, третій і четвертий Зацвілиховського і старого черкаського полковника до Татарчука та Барабаша. В усіх не було нічого такого, що могло дати привід запідозрити особу, котрій лист адресувався. Зацвілиховський єдине прохав Татарчука подбати про подавця листа і сприяти в усьому, про що посол би не попросив.

Татарчук полегшено зітхнув.

– Що скажете, вельмишановні панове, про листи ці? – запитав Хмельницький.

Козаки мовчали. Всяка рада, поки горілка не розгарячила голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не бажав висловитися першим. Як люди прості, але собі на умі, вони поводилися так, побоюючись сказонути що-небудь, що потім прирекло б оратора на осміяння або на все життя здобуло б йому образливе прізвисько. Так воно вже повелося на Січі, де при страшенній неотесаності була надзвичайно розвинена пристрасть до насмішництва, як і побоювання зробитися посміховищем.

Тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:

– Кошовий отаман брат нам і чесний друг. Я отаману вірю, як собі, а якщо хто бажає інше сказати, той, значить, сам зраду замишляє. Отаман – друг вірний і воїн зразковий.

Тут він підвівся й поцілував кошового.

– Вельмишановні панове! – взяв тепер слово кошовий. – Я військо зібрав, а гетьман хай веде; стосовно ж посла, то, якщо його послали до мене, значить, він мій, а раз він мій, то я його вам оддаю.

– Ви, вельмишановні панове-депутація, поклоніться отаману, – сказав Хмельницький, – бо він людина справедлива, і йдіть сказати товариству, що коли хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту всюди виставив, він перший перекинчиків, котрі до ляхів підуть, ловити наказав. Ви, панове-депутація, скажіть, що не зрадник він, що він найліпший із усіх нас.

Панове-депутація поклонилися спершу Тугай-бею, котрий увесь цей час із величезною байдужістю лускав своє насіння, затим Хмельницькому, затим кошовому – і вийшли на вулицю.

Через хвилину радісні крики за вікнами сповістили, що депутація наказ виконує.

– Cлава кошовому нашому! Слава кошовому! – кричали хриплі голоси з такою силою, що навіть стіни, здавалося, ходором ходили.

Відразу здійнялася стрілянина із самопалів та пищалей.

Депутація повернулась і знову розташувалась у кутку зали.

– Вельмишановні панове! – сказав Хмельницький, коли за вікнами трохи вщухло. – Ви мудро вже розсудили, що кошовий отаман – людина справедлива. Та якщо отаман не зрадник, то хто ж зрадник? У кого серед ляхів друзі є? З ким ляхи в таємні стосунки вступають? Кому листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?

Кажучи це, Хмельницький поступово підвищував голос і зловісно поводив очима в бік Татарчука й молодого Барабаша, ніби мав намір вказати саме на них. У залі заворушилися, декілька голосів крикнули: «Барабаш і Татарчук!» Хтось із курінних посхоплювався з місць, серед депутації залунали вигуки: «На погибель!»

Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано оглядатися. Ледача думка його якийсь час тужилася відгадати, за що його звинувачують, і він врешті-решт випалив:

– Не буде собака м’яса їсти!

Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним інші. І зразу ж більшість курінних отаманів почали дико реготати, самі не знаючи з приводу чого.

З майдану, все посилюючись, долинали крики: мабуть, горілка там ударила в голови. Шум людського прибою ставав із кожною миттю гучнішим.

Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:

– У чому я винен перед вами, вельмишановний гетьмане запорізький, що ви моєї смерті домагаєтесь? Що я вам зробив? Писав до мене комісар Зацвілиховський листа – то й що? Але ж і князь написав кошовому! А я хіба листа отримав? Ні! А коли б отримав, так що зробив би? До писаря пішов би і звелів би прочитати, бо ні писати, ні читати не вмію. І ви б неодмінно довідалися, про що лист. А ляха я і в вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття запоріжці! Татарчук із вами на Крим ходив, а коли ви ходили на Волощину, то ходив на Волощину, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ; бився разом із вами, славними козаками, і кров проливав з вами, славними козаками, і з голоду помирав з вами, славними козаками; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман смерті його вимагає, так нехай скаже, чому вимагає! Що я йому зробив, у чому безчесним був? А ви, браття, помилуйте і розсудіть справедливо!

– Татарчук славний козак! Татарчук справедлива людина! – почулося кілька голосів.

– Ти, Татарчук, славний козак, – сказав Хмельницький, – і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Тому що, коли б зрадником був лях, я б не журився й не побивався за ним, але якщо славний козак зрадник, мій друг – зрадник, то тяжко в мене на серці й славного козака жаль. А раз і в Криму, і на Волощині, і під Смоленськом ти бував, то ще тяжчий твій гріх, якщо нині ганебно хотів готовність і ретельність Війська Запорізького ляху відкрити! Тобі ж писано, щоб ти йому пособив у тому, чого він захоче, а скажіть, вельмишановні панове отамани, чого лях може хотіти? Хіба не моєї та мого доброго друга Тугай-бея смерті? Хіба не біди Війську Запорізькому? Так що ти, Татарчук, винен і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, який у себе привілеї приховав, аби Війську Запорізькому не дісталися. І якщо воно все так, обидва ви винні і просіть помилування в отаманів, а я разом із вами проситиму, хоча вина ваша тяжка, а зрада ясна.

62

Порядок нарад на Січі описано в хроніці Еріка Ляссотти, імператорського посла на Запоріжжі 1524 року. (Прим. авт.)