Вогнем і мечем

Пан Богуслав Маскевич, жовнір добрий, хоча в молодих літах, до того ж і чоловік учений, котрий описав, як і інші княжі походи, й цей, розповідав про нього дива дивні, а пан Володийовський негайно все підтверджував, бо теж ходив із ними. Побачили вони пороги й були вражені ними, особливо ж страшним Ненаситцем, який щороку, як колись Сцілла і Харибда, по декілька десятків людей пожирав. Потім повернули на схід, у степові згарища, де через недогарки кіннота ступити навіть не могла, тож доводилося коням ноги шкурами обмотувати. Бачили вони там силу-силенну гадів-жовтобрюхів і величезних зміїв-полозів завдовжки десять ліктів і завтовшки з чоловічу руку. По дорозі вирізали вони на поодиноких дубах pro aeterna rei memoria[39] княжі герби і зрештою досягли такої глушини, де годі було примітити сліди людські.

– Я навіть подумував, – розповідав учений пан Маскевич, – що нам врешті-решт, як Уліссу, і в Гадес зійти доведеться.

На що пан Володийовський:

– Уже й люди з корогви пана стражника Замойського, котра йшла в авангарді, клялися, що бачили ті самі fines,[40] на котрих orbis terrarum[41] закінчується.

Намісник, у свою чергу, розповідав товаришам про Крим, де пробув майже півроку в очікуванні відповіді його милості хана, про тамтешні міста, з давніх часів існуючі, про татар, про їхню військову силу і, зрештою, про страх, у який вони впали, довідавшись про вирішальний похід на Крим, у котрому всі сили Речі Посполитої мають брати участь.

Так перебували вони в розмовах вечори, дожидаючи князя; іще намісник одрекомендував близьким друзям пана Лонгина Підбийп’ятку, котрий, як людина приємна, відразу припав усім до душі, а показавши у володінні мечем надлюдську силу свою, здобув загальну повагу. Декому розповів уже литвин і про пращура Стовійка, і про три зітнуті голови, тільки стосовно своєї обітниці промовчавши, бо не хотів зробитися об’єктом жартів. Особливо заприязнилися вони з Володийовським із причини, як видно, схожої сердечної чутливості; вже через кілька днів ходили вони разом зітхати на вал – один із приводу зірочки, що мерехтіла занадто високо, і тому була недосяжною, alias[42] по князівні Анні, другий – по незнайомці, від котрої відділяли його три обітовані голови.

Кликав навіть Володийовський пана Лонгина у драгуни, та литвин безповоротно вирішив записатися в панцирні, щоби служити під Скшетуським, не без задоволення дізнавшись у Лубнах, що той вважається лицарем без страху та догани й одним із кращих княжих офіцерів. До того ж у корогві, де пан Скшетуський був поручиком, відкривалася вакансія після пана Закревського, прозваного «Miserere mei»,[43] котрий ось уже два тижні хворів і був безнадійним, бо від вогкості всі рани його повідкривалися. Отож до сердечної туги намісника додався ще смуток із приводу майбутньої втрати старого товариша і досвідченого друга, й по декілька годин на день Скшетуський ні на крок не відходив од хворого, втішаючи бідолаху та вселяючи в нього надію, що не в одному ще поході повоюють вони.

Але старий не потребував, аби його втішали. Він весело помирав на твердому лицарському ложі, обтягнутому кінською шкурою, і з майже дитячою усмішкою дивився на розп’яття, що висіло на стіні. Скшетуському ж відповідав:

– Miserere mei, ваша милість поручику, а я піду собі по свій небесний кошт. Тіло моє дуже вже від ран діряве, й побоююсь я, що святий Петро, котрий є маршалом Божим і за благоліпством у небесах наглядати зобов’язаний, не пустить мене в такій дірявій оболонці до раю. Та я скажу: «Святий Петруню! Заклинаю тебе вухом Малховим не відвертатись, адже це погані попсували мені одежину тілесну… Miserere mei! А якщо буде який похід святого Михайла на гаспидське воїнство, так старий Закревський іще знадобиться!»

Ось чому поручик, хоча, будучи жовніром, багато разів і сам смерть бачив, і бував причиною чужої смерті, не міг стримати сліз, слухаючи старого, кончина котрого була подібною до тихого заходу сонця.

І от якось уранці дзвони всіх лубенських костьолів і церков сповістили про смерть Закревського. Саме цього дня приїхав із Сенчі князь, а з ним панове Бодзінський, Ляссота, весь двір і багато шляхти в декількох десятках карет, оскільки з’їзд у пана Суфчинського був чималий. Князь, бажаючи відзначити заслуги покійного й показати, як поціновує він людей лицарського чину, влаштував пишний похорон. У жалобній ході брали участь усі полки, що стояли в Лубнах, на валу стріляли з ручних пищалей і мушкетів. Кавалерія йшла по місту від замку до парафіяльного костьолу в бойовому строю, але із зачохленими знаменами; за нею, тримаючи рушниці дулами вниз, рухалися піхотні полки. Князь у жалобі їхав за труною в позолоченій кареті, запряженій восьмериком білих як сніг коней із пофарбованими в червоногарячий колір гривами та хвостами і з пучками страусового пір’я на маківках. Попереду карети рухався загін яничарів – особиста охорона князя, а позаду на чудових конях – пажі, одягнені на іспанський манер; за ними високі придворні сановники, стременні дворяни, камердинери, врешті, гайдуки та виїзні лакеї. Процесія зупинилася спершу біля дверей парафіяльного костьолу, де ксьондз Яскульський зустрів труну промовою, що починалася: «Куди ти йдеш од нас, високошановний Закревський?» Потім сказали прощальні слова деякі з присутніх, а серед них і Скшетуський, як начальник і друг покійного. Затим труну внесли до костьолу, й тут нарешті виголосив промову златоуст із златоустів, ксьондз-єзуїт Муховецький, який говорив так піднесено і красиво, що сам князь просльозився, тому що був повелитель із вельми чуйним серцем і батько жовнірам. Дисципліни він вимагав залізної, та в щедрості, лагідному ставленні до людей і доброзичливості, котрими обдаровував не лише жовнірів своїх, але й дружин їхніх із дітьми, з ним ніхто не міг рівнятися. До бунтарів грізний і безжальний, був він істинним благодійником не тільки шляхті, але й усім своїм підданим. Коли об сорок шостім році сарана пожерла врожай, він за цілий рік спустив виплату чиншу, народові ж розпорядився видавати зерно із засіків, а після хорольської пожежі всіх міщан два місяці утримував на свій кошт. Орендарі й підстарости в економіях тремтіли, як би до княжих вух не дійшли скарги про якісь зловживання чи кривди, народові вчинені. Сиротам забезпечувалася така опіка, що на Задніпров’ї називали їх «княжими дітьми». За цим догляд здійснювала сама княгиня Гризельда, маючи в помічниках отця Муховецького. І панували по всіх княжих уділах достаток, лад, справедливість, спокій, але й страх теж, бо досить було найменшого непослуху, і князь не знав упину в гніві та покараннях; так у натурі його поєднувалися великодушність із суворістю. А в ті часи і в тих краях така суворість лише й давала можливість буттю та ретельності людській вкорінятися й пускати пагони, тільки завдяки їй виникали міста і села, хлібороб брав гору над грабіжником, купець спокійно провадив свою торгівлю, дзвони мирно скликали віруючих на молитву, ворог не смів порушити кордону, розбійні зграї або гинули на палях, або перетворювалися на регулярних жовнірів, а пустельний край процвітав.

Дикій землі і диким жителям її саме така рука була й потрібна, адже з України на Задніпров’я тягся найнеспокійніший народ: ішли поселенці, приваблювані наділом і родючістю землі, селяни-втікачі з усієї Речі Посполитої, злочинці, що вирвались із в’язниць, словом, як сказав би Лівій: «Pastorum convenarumque plebs transfuga ex suis populis».[44] Тримати їх у шорах, перетворити на мирних поселенців і прищепити смак до осілого життя тільки й міг такий лев, од рику якого все тремтіло.

Пан Лонгинус Підбийп’ятка, вперше в житті князя на похороні побачивши, власним очам не повірив. Стільки наслухавшись про його славу, він уявляв князя таким собі велетнем, що статтю звичайних людей переважає, а князь виявився зросту скоріше низького й досить худорлявий. Він був іще молодий, маючи всього-на-всього тридцять шість років, одначе на лице його вже ліг відбиток ратних трудів. Наскільки в Лубнах жив він по-королівському, настільки під час вилазок і походів ділив знегоди простого жовніра: їв чорний хліб і спав, постеливши на землі повсть; і якщо більшість життя його минала саме в ратних трудах, то вони й відбилися на його образі. В усякому разі, на перший погляд було зрозуміло, що це зовнішність людини надзвичайної. В ній відчувалися залізна, незламна воля й величність, перед якою всяк змушений був схилити голову. Ясно було, що людина ця знає і свою силу, і свою величність, і, якщо покласти завтра на нього корону, він не здивується і не зігнеться під її вагою. Очі у князя були великі, спокійні, можна сказати навіть, приємні, та здавалося, що дрімають у них громи, і всяк знав – горе тим, хто ці громи розбудить. Між іншим, ніхто не міг витримати спокійного блиску цього погляду, і, траплялося, посли чи бувалі придворні, з’явившись перед очі Яреми, губилися й вагалися слово сказати. І був він на своїм Задніпров’ї справжнім королем. Із канцелярії його йшли привілеї та жалувані грамоти: «Ми, Божою милістю князь і володар…», і т. ін. Небагатьох теж і воєвод ясновельможних вважав він рівними собі. Князі, що походили від давніх могутніх родів, служили в нього у маршалках. Узяти хоча б батька Олени, Василя Булигу-Курцевича, родовід котрого, як згадувалося вище, вівся від Коріата, а насправді від самого Рюрика.

39

заради вічної пам’яті (лат.).

40

рубежі (лат.).

41

коло земель (лат.).

42

себто (лат.).

43

«Помилуй мя» (лат.).

44

«Юрби пастухів і всякого наброду, перекинчиків із своїх племен» (лат.).