Вогнем і мечем

Скшетуський був скільки здивований, стільки і розгніваний. Богун цей, як видно, шукав сварки і домігся б свого, але навіщо? Звідки раптом ця недоброзичливість?

У голові намісника майнула думка, що причиною тому князівна, і він у цій думці утвердився, коли, глянувши на лице дівчини, побачив, незважаючи на нічну темряву, що воно біліше полотна і що написаний на ньому неприхований жах.

Тим часом Богун, як і звеліла йому княгиня, рвонув із місця вперед, а стара, дивлячись йому вслід, сказала не стільки собі, скільки наміснику:

– Відчайдушна це голова і диявол козацький.

– І не сповна розуму, як видно, – презирливо зазначив Скшетуський. – Це що ж – козак на службі у синів вашої милості, пані?

Стара княгиня відкинулася на подушки карети.

– Що ви, добродію, говорите! Це ж Богун, підполковник козацький, уславлений завзятець, синам моїм друг, а мені все одно що прийомний, шостий син. Бути не може, щоб ви, добродію, імені його не чули. Про нього ж усі знають.

І справді, Скшетуському ім’я це було добре знайоме. Воно гриміло гучніше імен численних козацьких полковників і отаманів, і поголос славив його на обох берегах Дніпра. Сліпці співали своїх пісень про Богуна по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого отамана розповідали легенди. Ким він був, звідки взявся, ніхто не знав. Та колискою йому, звичайно ж, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик із усім своїм лабіринтом тіснин, ковбань, заток, островів, круч, лощин і очеретів. Змалечку зжився він і злився з цим споконвічним світом.

Мирної пори частенько ходив він разом з іншими «за рибою і звіром», вештався дніпровськими заворотами, з натовпом напівголих друзяк блукав болотами й очеретами, а ні – так цілісінькі місяці пропадав у лісових хащах. Школою його були вилазки в Дике Поле за татарськими стадами і табунами, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або – чайками – в Чорне море. Інших днів, окрім як у сідлі, він не знав, інших ночей, окрім як біля степового вогнища, не відав. Рано зробився він улюбленцем усього Низу, рано сам почав верховодити іншими, а невдовзі і всіх перевершив одвагою. Він був готовий із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана палити і шкварити; він громив улуси й містечка, вирізав до останнього мешканців, полонених мурз розривав навпіл кіньми, налітав, як буря, проносився, наче смерть. На морі він, як навіжений, кидався на турецькі галери. Забирався в самісіньке серце Буджака, влазив, як говорили, просто в пащу до лева. Деякі походи його були просто безглуздими. Менш одважні, менш одчайдушні корчилися на палях у Стамбулі або гнили на веслах турецьких галер – він же завжди залишався цілим і неушкодженим, та ще й із багатою здобиччю. Подейкували, що накопичив він незліченні скарби і переховує їх у придніпровських хащах, але не раз також бачили, як топче він брудними чобітьми оксамити й парчу, як стеле коням під копита килими чи, виряджений у дамаск, купається в дьогтеві, навмисно показуючи козацьке презирство до розкішних цих тканин і шат. Довго він ніде не засиджувався. Вчинками його вершили завзяття і молодецтво. Часом, приїхавши до Чигирина, Черкас чи Переяслава, гуляв він напропале із запоріжцями, часом жив, як пустельник, із людьми не знався і йшов у степи. Часом ні з сього ні з того оточував себе сліпцями, цілими днями слухаючи їхню гру та пісні, а їх самих золотом осипаючи. Серед шляхти вмів бути двірським кавалером, серед козаків найвідчайдушнішим козаком, серед лицарів – лицарем, серед грабіжників – грабіжником. Дехто вважав його божевільним, бо це була душа і нестримна, і нерозважлива. Навіщо він жив на світі, чого хотів, куди прагнув, кому служив? – він і сам не знав. А служив степам, вітрам, битвам, любові та власній невгамовній душі. Ця невгамовність і вирізняла його серед інших неотесаних ватажків і серед усієї розбійної братії, у котрої на умі тільки й було що грабунки і котрій було все одно – татар грабувати чи своїх. Богун здобич брав теж, але війні віддавав перевагу; ризикував заради самого ризику; за пісні розраховувався золотом; шукав слави, а про інше не дбав.

Із усіх отаманів тільки він, може, й уособлював собою козака-лицаря, тому й пісня обрала його своїм улюбленцем, а ім’я прославлялося по всій Україні.

Останнім часом Богун зробився переяславським підполковником, але владу чинив полковницьку, бо старий Лобода вже нетвердо тримав пірнача закляклою рукою.

Отож Скшетуський чудово знав, хто такий Богун, а коли й запитав стару княгиню, чи козак той на службі в її синів, то зробив так заради навмисної зневаги, бо відчув у ньому ворога; і, хоч знаменитий був отаман, закипіла кров у наміснику, а все тому, що козак поводився з ним так нахабно.

Іще він зрозумів, що коли все так почалося, то й закінчиться непросто. Та гострим був на язик пан Скшетуський і впевненим у собі, й навіть занадто, й теж не відступав ні перед чим, а до небезпеки і зовсім був жадним. І хоча готовий він був негайно погнати коня вслід Богунові, та їхати поряд із князівною продовжував. До того ж вози минули яр і вдалині показалися вогні Розлогів.

Розділ IV

Курцевичі-Булиги були старовинним княжим родом, гербом якого був Кур, а родовід ішов од Коріата; насправді ж рід походив начебто від Рюрика. Із двох головних гілок одна сила на Литві, друга на Волині; на Задніпров’я ж перебрався свого часу князь Василь, один із численних нащадків волинської лінії. Як небагатий він не побажав нидіти серед могутніх родичів і вступив на службу до князя Михайла Вишневецького, батька славетного Яреми. Прославивши на цьому поприщі своє ім’я і зробивши князеві чималі лицарські послуги, він отримав за це у спадкове володіння Красні Розлоги, прозвані потім через величезну кількість вовків Вовчими Розлогами, і на постійне пробування там осів. Року 1629-го, перейшовши в латинство, він одружився з Рогозянкою, дівицею з поважного шляхетського роду, що походив із волоської землі. Через рік од шлюбу цього з’явилася на світ дочка Олена. Мати померла при пологах, князь Василь же, про другий шлюб не думаючи, присвятив себе цілком господарству та вихованню єдиної дочки. Був він людиною сильного характеру і незвичайних достойностей. Доволі швидко надбавши не великих, але й не малих статків, він зразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, залишаючись на Волині в бідності та відчуженні від можновладних родичів, змушений був ходити в орендарях. Його, з його дружиною та п’ятьма синами, перевіз Василь у Розлоги і почав ділитися з ними кожним шматком хліба. Так і жили у злагоді обидва Курцевичі аж до кінця 1634 року, коли Василь із королем Владиславом під Смоленськ пішов. Там-то і трапилася прикра історія, що стала причиною його погибелі. У королівському таборі було перехоплено листа, писаного до Шеїна, а підписаного іменем князя і запечатаного Куром. Таке незаперечне свідчення зради, вчиненої лицарем, ім’я котрого до тієї пори було бездоганним, усіх вразило і приголомшило. Марно Василь небеса у свідки закликав, що листа писано не його рукою і не ним підписано, – герб Кур на печаті виключав усілякі сумніви, а у втрату персня з печаткою, чим князь усю справу пояснював, ніхто не повірив. Зрештою князь, pro crimine perduelionis[31] засуджений до позбавлення честі та життя, змушений був утікати. З’явившися вночі в Розлоги, Василь почав заклинати всіма святими брата Костянтина, щоб той піклувався про його дочку, як рідний батько; сам же зник назавжди. Говорили, що він послав із Бара листа князеві Яремі, просячи не віднімати шматка хліба в Олени й дозволити їй спокійно жити в Розлогах під опікою Костянтина; потім усякі чутки про князя пропали. Були відомості, що він невдовзі помер; іще говорили, що він пристав до цісарських і загинув на німецькій війні. Але хто міг знати щось достеменно? Певно, він і насправді загинув, тому що більше долею дочки не цікавився. Скоро про нього й говорити перестали, а згадали тоді, коли з’ясувалося, що ніякої вини на ньому немає. Якийсь Купцевич, вітебчанин, помираючи, зізнався, що писав під Смоленськом Шеїну він, а запечатав листа знайденим у таборі перснем. З огляду на таке свідчення жаль і розгубленість оволоділи всіма серцями. Вирок було переглянуто, князеві Василю повернули добре ім’я, та для засудженого віддяка за пережите прийшла занадто пізно. Розлоги ж Ярема й не думав однімати, бо Вишневецькі, краще за інших знаючи Василя, ніколи на нього вини не покладали. Він би навіть міг удатися до їхнього могутнього заступництва і над вироком посміятися, а якщо втік, то тому лише, що не виніс безчестя.

31

за обвинуваченням у державній зраді (лат.).