Замогильні записки

Міссісіпі, Міссурі, Огайо забули, що таке спокій: ними плавають трищоглові судна; понад двісті пароплавів снують уздовж їхніх берегів.

Цієї гігантської навігації всередині країни з лишком вистачило б для її процвітання, але Сполучені Штати не відмовляються і від далеких експедицій. Їхні кораблі борознять усі моря, беруть участь у найрізноманітніших справах, і зоряний західний прапор досягає східних берегів, де віддавна знали тільки рабство.

Щоб довершити цю захопливу картину, слід уявити собі такі міста, як Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Балтимор, Чарльстон, Савана, Новий Орлеан, що світять вогнями в ночі, переповнені кіньми та екіпажами, багаті розкішними кафе, музеями, бібліотеками, танцювальними й театральними залами, щедрими на всі насолоди розкоші.

Проте не слід шукати в Сполучених Штатах того, що відрізняє людину від інших тварин, того, що дарує їй безсмертя і прикрашає її життя: всупереч старанням безлічі викладачів, які самовіддано трудяться в численних навчальних закладах, словесність новій республіці невідома. Американці замінили розумову діяльність практичною; не ставте їм за провину їхню байдужість до мистецтв: не до того їм було. Закинуті з різних причин на пустинний ґрунт, вони взялися до сільського господарства та торгівлі; перш ніж почати роздумувати, слід навчитися жити; перш ніж саджати дерева, треба їх зрубати, щоб зорати землю. Щоправда, перші поселенці, розкраювані релігійними розбратами, несли в лісові нетрі пристрасть до суперечок; але перше, що їм доводилося, це впокорювати пустелю з сокирою за плечима, а в перервах між роботою партою для них міг бути тільки в’яз, який вони обрубували. Американці не пройшли усіх тих щаблів розвитку, які пройшли інші народи; їхнє дитинство та юність залишилися в Європі; вони не пам’ятають нехитрих колискових пісень; родинні радощі їм вічно затьмарювала туга за невідомою батьківщиною, розлуку з якою вони завжди оплакували, пам’ятаючи про її чарівність, відому їм з оповідок.

На новому континенті немає ані класичної, ані романтичної літератури, немає також літератури індіанської: для класичної літератури американцям бракує зразків, для романтичної – середньовіччя, що ж до літератури індіанської, то американці зневажають дикунів і ненавидять ліси, як в’язницю, якої їм дивом вдалося уникнути.

Отже, в Америці немає літератури як такої, літератури у її властивому розумінні; там є література прикладна, створена для різних потреб суспільства: це література для робітників, торговців, моряків, землеробів. Американці легко засвоюють тільки механіку і точні науки, бо точні науки мають матеріальний бік: Франклін та Фултон змусили блискавку і пару служити людям. Честь відкриття, без якого у майбутньому не зможе обійтися під час своїх морських експедицій жоден континент, належить Америці.

Схильність до поезії та багата уява, даровані долею жменьці нероб, розглядаються в Сполучених Штатах як хлоп’ячі пустощі, блазенство, простиме лише в юності та на схилі літ: у американців не було дитинства; до старості їм ще далеко.

Звідси випливає, що люди, зайняті серйозними розвідками, не могли не належати до ділових кіл, бажаючи розумітися на справах, і не могли не взяти діяльної участі в революції. Але впадає в око одна сумна річ – швидке виродження таланту від епохи першої американської смути до наших недавніх подій; адже люди тодішні і нинішні – майже сучасники. Президенти американської республіки за складом характеру релігійні, прості, піднесені, спокійні – нічого подібного не знайдемо ми в кривавих обвалах нашої республіки та імперії. Ізольованість, у якій опинилися американці, вплинула на їхню вдачу; вони здобули свою свободу мовчки.

Прощальна промова Вашингтона до народу Сполучених Штатів гідна найсуворіших героїв античності.

«Політика нашої держави, – говорить генерал, – доводить, наскільки принципи, які я щойно перелічив, керували мною, коли я виконував покладені на мене обов’язки. В усякому разі, совість говорить мені, що я виконав свій обов’язок. Знову повертаючись до часу мого правління, я бачу, що наміри мої завжди були чистими, проте я надто глибоко усвідомлюю свої недоліки, щоб не підозрювати, що я також припустився багатьох помилок. Які б вони не були, я невпинно благаю Всевишнього відвернути або ж послабити зло, яке вони можуть собою спричинити. Тому я йду, тішачи себе надією, що країна моя завжди буде до мене зичливою і що, пам’ятаючи про сорок п’ять років, які я ревно і чесно служив їй, співгромадяни пустять у непам’ять мою незначну провину, як опустять вони невдовзі в землю, де я знайду вічний спочинок, домовину з моїм тілом».

У своєму Монтічеллському маєтку Джефферсон, батько двох дітей, писав після смерті одного з них:

«Я пережив втрату достоту невимірну. Інші втрачають те, що мали удосталь; я ж оплакую половину того, що було для мене насущним. Решта днів моїх тримається тепер на тонкій нитці людського життя. Можливо, мені судилося побачити, як обірветься і ця остання батьківська любов!»

Філософія рідко буває зворушлива, але тут вона є такою найвищою мірою. І це не безпредметна туга людини, яка звікувала свій час бездіяльно: Джефферсон помер на вісімдесят четвертому році свого життя і на п’ятдесят четвертому році вільного життя своєї країни. Останки його спочивають під каменем, на якому висічено коротку епітафію: «Томас Джефферсон, автор “Декларації незалежності”».

Перикл і Демосфен виголошували похоронні промови над молодими греками, які полягли за народ, що невдовзі по тому зник з лиця землі: Брекенрідж у 1817 році уславив молодих американців, котрі пролили кров за народ, якому судилося довге життя.

У Сполучених Штатах є також ціла галерея портретів видатних американців – чотири томи ін-октаво, і, що дивує найбільше, – книга, яка містить біографії понад сотні індіанських вождів. Логан, вождь племені з Віргінії, сказав лордові Данмору такі слова: «Минулої весни полковник Красп без будь-якого приводу повбивав усіх родичів Логана: на землі не залишилося жодної живої істоти, в чиїх жилах текла хоча б краплина моєї крові. Я бажав помсти. Я почав мститися. Я вбив багато людей. Хто тепер плакатиме по Логанові? Ніхто».

Не люблячи природу, американці, проте, зацікавилися природознавством. Таунсенд, розпочавши свій шлях у Філадельфії, обходив пішки землі від Атлантичного до Тихого океану, занотовуючи до щоденника численні спостереження. Томас Сей, подорожуючи Флоридою та Скелястими горами, написав працю з американської ентомології. Непогані описи можна відшукати у Вільсона, ткача, який став письменником.

Якщо говорити про літературу як таку, то вона, попри всю свою посередність, представлена кількома романістами та поетами, які заслуговують на згадку. Син квакера Браун – автор роману «Віланд», цей «Віланд» – джерело і зразок романів нової школи. На противагу своїм співвітчизникам Браун, за його власними словами, «більше полюбляв блукати по лісах, ніж молотити зерно». Герой роману – пуританин, якому Всевишній наказав убити дружину: «Я привів тебе сюди, – говорить він їй, – щоб виконати наказ Господа: ти мусиш померти». І він схопив її за руки. Вона кілька разів пронизливо верескнула і спробувала вирватися: «Віланде, хіба я не дружина тобі? Невже ти хочеш мене вбити? О, ні! Пощади! Пощади!» – Поки голос не зрадив її, вона кричала, благала про пощаду і кликала на допомогу». Віланд душить дружину і, незрозуміло чому, відчуває насолоду, побачивши мертве тіло. Це ще жахливіше, ніж наші новітні вигадки. Браун зазнав впливу «Калеба Вільямса», а в «Віланді» наслідував ще й відому сцену з «Отелло».

Нині американські романісти: Купер, Вашинґтон Ірвінґ – змушені шукати критиків і читачів у Європі. Мова великих англійських письменників в Америці креолізувалася, провінціалізувалася, варваризувалася, але не набула серед непорочної природи нової потужності; довелося складати словники американських виразів.

Що ж до американських поетів, то їхня мова не без приємності, проте творіння їх більш-менш посередні. Втім, «Ода вечірньому вітерцю», «Схід сонця над горою», «Потік» та ще кілька віршів заслуговують на увагу. Халлек оспівав помираючого Боцаріса, а Джордж Хілл вештався руїнами Греції. «Ось і ти, – звертається він до Афін, – самотня цариця, повалена з трону!.. Парфенон, цар храмів, на твоїх очах час викрадав зі стародавніх святилищ і жерців і богів!»