Замогильні записки

Мірабо вдався у батька і дядька, які, як Сен-Сімон, мимохідь накидали безсмертні сторінки. Йому поставляли тексти для промов: він брав з них тільки те, що міг засвоїти його розум. Йому не вдавалося з блиском виголосити промову, що належала зовсім не йому; він прикрашав її своїми, навмання вибраними словами, і тим виказував себе. Він черпав енергію зі своїх пороків; пороки ці походили не від бездушності, вони розкривали глибокі, палкі, бурхливі пристрасті. Цинізм звичаїв знищує моральне почуття і повертає суспільство до свого роду варварства; варвари від цивілізації, такі ж руйнівники, як і готи, відрізняються від них тим, що зовсім не здатні до творення: готи були велетнями, дітьми дикої природи; сучасні варвари – жахливі виродки, створіння природи розбещеної.

Я двічі зустрічав Мірабо на званих обідах, першого разу у племінниці Вольтера маркізи де Віллет, другого разу в Пале-Руаялі, коли там приймали депутатів опозиції, з якими познайомив мене Шапельє: Шапельє пішов на ешафот в одному візку з моїм братом і паном де Мальзербом.

Мірабо був охочий до балачок; особливо багато говорив він про себе. Цей син левів, сам лев з головою химери, ця людина, що довіряла тільки фактам, був у своїх словах і фантазіях і сам як роман, сама поезія, саме натхнення; у ньому був помітний коханець Софі, піднесений у почуттях і здатний до самопожертви. «Я знайшов її, цю чудову жінку, – говорив він, – я пізнав її душу, цю душу, яку природа створила в мить натхнення».

Мірабо зачарував мене розповідями про кохання, прагненням до самотності, про яку він раз у раз говорив, марно сперечаючись. Він пробуджував у мені співчуття ще однією рисою: у нього, як і в мене, був суворий батько, який, як і мій, свято вірив у необмеженість батьківської влади.

Високий гість надто докладно говорив про зовнішню політику і майже нічого не сказав про внутрішню, хоча цікавила його саме вона; але він кинув кілька сповнених глибокого презирства слів про людей, що вважають себе вищими за інших через байдужість, яку вони виявляють до нещасть і злочинів. Мірабо народився великодушним, він любив друзів, легко прощав кривди. Незважаючи на свою аморальність, він не зміг піти проти совісті; він був розпусний лише у приватному житті, його прямий і міцний розум не проголошував убивство вершиною духовності; він нітрохи не захоплювався різаниною та побоїщами.

Але занадто скромним Мірабо не був; він був пихатий понад усяку міру: хоча він і записався в торговці сукном, аби стати депутатом від третього стану (бо поважне дворянство у своїй безрозсудності знехтувало його), він був зачарований своїм походженням; батько називав його «диким птахом, що звив гніздо між чотирьох вежок». Він не міг забути, що бував при дворі, роз’їжджав у каретах і полював з королем. Він вимагав, щоб його величали графом; дорожив своїм гербом і вдягнув лакеїв у лівреї якраз тоді, коли всі перестали це робити. Із будь-якого приводу і без приводу він цитував свого родича адмірала де Коліньї. Коли «Монітер» назвав його Ріке, він розлютився. «Чи відомо вам, – сказав він журналістам, – що ви з вашим Ріке на три дні збили з пантелику всю Європу?» Він любив повторювати всім відомий нахабний жарт: «В іншій родині мій братик віконт вважався б людиною дотепною і шалапутом, у нашій родині він має славу дурня і людини поважної». Біографи приписують ці слова самому віконтові, який смиренно усвідомлював своє місце серед інших членів родини.

У глибині душі Мірабо завжди залишався монархістом; йому належать прекрасні слова: «Я хотів вилікувати французів од монархічних забобонів і навчити їх монархічної релігії». В одному з листів, який мав потрапити на очі Людовікові XVI, він писав: «Я не хотів би побачити, що трудився ради самого лише руйнування». Одначе саме це й сталося: щоб покарати нас за те, що ми не знайшли гідного застосування нашим талантам, небо змушує нас розкаюватися в наших перемогах.

Мірабо збуджував громадську думку за допомогою двох важелів: з одного боку, він спирався на маси, захисником яких зробився, зневажаючи їх; з другого боку, хоча він і зрадив свій стан, він зберігав його прихильність через належність до дворянської касти із спільність інтересів з нею. Таке ніколи не трапилося б з плебеєм, якби він став поборником привілейованих класів; він утратив би підтримку своєї партії, не придбавши союзників серед аристократії, за природою своєю невдячної і неприступної для всіх, хто не належить до неї за походженням. Утім, аристократія не може зробити людину дворянином, бо шляхетне походження – плід багатовікової історії.

Мірабо залишив чимало послідовників. Вони вважали, що, позбувшись моральних зобов’язань, одразу стануть державними мужами. Наслідувачі ці стали просто дрібними негідниками: під маскою лиходія і крадія ховається нікчемний шахрай, грішник насправді виявляється гріховодником, злочинець – бешкетником.

Надто рано для себе, надто пізно для двору, Мірабо продався двору, і той купив його. Заради пенсіону й посольства він поставив на карту свою репутацію. У житті Кромвеля був момент, коли він був готовий проміняти своє майбуття на титул і орден Підв’язки. Незважаючи на свою пиху, Мірабо цінував себе не так високо. Тепер, коли величезна кількість дзвінкої монети і місць підняла ціну на уми, не знайдеться фігляра, який не мав би в своєму розпорядженні сотень тисяч франків і не обіймав би вищих посад у державі. Могила звільнила Мірабо від клятв і сховала від небезпек, яких він навряд чи зміг би уникнути: життя показало б, що він не здатен на добрі справи, смерть прийшла, коли він робив лихі справи.

Коли по обіді в Пале-Руаялі ми розходилися по домівках, мова зайшла про ворогів Мірабо; я йшов поруч нього, не кажучи ні слова. Він подивився мені просто у вічі, в його очах світилися гординя, порок і геній, поклав руку мені на плече і мовив: «Вони ніколи не подарують мені моєї вищості!» Я дотепер відчуваю вагу цієї руки, немов Сатана відзначив мене своїм вогняним кігтем.

Коли Мірабо дивився на юного мовчуна, чи передбачав він мою будучність? чи думав, що стане одного разу героєм моїх спогадів? З примхи долі я став істориком великих людей: вони пройшли переді мною, але я не чіплявся за їхні мантії, щоб разом з ними втертися в пам’ять нащадків.

З Мірабо вже відбулося перетворення, що відбувається з усіма, кому призначено уникнути забуття: скинутий з Пантеону в стічну канаву і знов піднесений із стічної канави в Пантеон, він звівся на повний зріст зусиллями епохи, яка править йому сьогодні за п’єдестал. Сьогодні в головах живе не реальний Мірабо, але Мірабо ідеалізований, такий, яким змальовують його художники, бажаючи зробити символом або міфом минулої епохи: так він стає театральнішим, але правдоподібнішим. Серед стількох репутацій, стількох акторів, стількох подій, стількох руїн уціліють тільки троє людей, що втілюють три великі революційні епохи: Мірабо був представником аристократії, Робесп’єр – демократії, Бонапарт – деспотизму; на долю монархії нікого не залишилося: Франція дорого заплатила за три славні особи, які годі поєднати з доброчесністю.

‹Засідання Установчих зборів›

14

Суспільство. – Погляд на Париж

Коли до Революції я читав у книгах про смуту в історії різних народів, я не розумів, як можна було жити в ті часи; я дивувався, що Монтень так бадьоро писав у замку, навколо якого не міг прогулятися, не ризикуючи потрапити в полон до прибічників Ліги чи протестантів.

Революція показала мені можливість такого існування. У критичні хвилини люди відчувають приплив життєвих сил. У суспільстві, яке розпадається і складається наново, боротьба двох геніїв, зіткнення минулого з майбутнім, змішання колишніх і нових звичаїв створюють хистку картину, яка не дає нудьгувати ні хвилини. На волі пристрастей і характери виявляються з такою силою, якої не знає місто з упорядкованим життям. Порушення законів, забуття обов’язків, звичаїв і правил пристойності, навіть небезпеки роблять це сум’яття ще більш захоплюючим. Рід людський розгулює вулицями, влаштувавши собі канікули і позбувшись педагогів; на мить він повертається до природного стану і знову починає відчувати потребу суспільних шор, лише потрапивши під гніт нових тиранів, народжених вольністю.