Найкраще в мені

Після виходу з тюрми він намагався не привертати до себе уваги і здебільшого був сам. Він не ходив у гості, бо не було до кого: він не мав друзів. Після Аманди він ні з ким не зустрічався, бо навіть зараз нікого, крім неї, уявити поряд із собою не міг. Підпустити когось — хоч когось — до себе — означало дозволити такій людині довідатися про його минуле, і це його стримувало. Він був колишнім в’язнем зі злочинної родини, він убив хорошу людину. І хоч свій термін покарання він відбув і намагався з того часу надсилати компенсації, він знав, що пробачити цього собі не зможе ніколи.

***

Уже близько. Довсон під’їжджав до місця, де загинув доктор Боннер. Мимохідь він помітив, що на місці дерев, які колись затуляли поворот, тепер стояла одноповерхова будівля із вкритим гравієм паркінгом. Він зосередив увагу на дорозі, щоби не дивитися в той бік.

Уже за хвилину він опинився в Орієнталі. Він проїхав крізь центр, перетнув міст через злиття Ґрінз-Крік й Сміт-Крік. Хлопчаком, намагаючись триматися подалі від родичів, він часто сидів під тим мостом: спостерігав за човнами, уявляв далекі гавані, в яких ці човни могли побувати, й місця, де неодмінно хотів побувати колись він сам.

Він притишив хід, зачарований краєвидом, як колись в юності. Човнова стоянка була переповнена, люди ходили туди й сюди — прив’язували й відв’язували свої судна, виносили й заносили холодильники. Глянувши на дерева, він зметикував, що вітру сьогодні достатньо, аби виходити під вітрилом, навіть якщо захотіти дістатися аж до моря.

У дзеркалі заднього огляду він помітив готельчик, в якому збирався зупинитися, та йти туди просто зараз ще був не готовий. Він зупинився біля з’їзду з мосту, вийшов з авто, радо випроставшись на повний зріст. Згадав про замовлені ним квіти й вирішив найближчим часом дізнатися, чи їх привезли. Повернувшись у бік Ньюс, він згадав, що вона є найширшою рікою в США аж до лагуни Памліко, — факт, про який мало хто знав. Це знання неодноразово приносило йому виграші в парі, особливо на платформах, де майже всі ставили на Міссісіпі. Навіть серед мешканців Північної Кароліни було мало тих, хто про це знав, а сам він дізнався про це від Аманди.

Він знов думав про неї: що вона робить, де живе, з чого складається тепер її життя. Звісно, вона вийшла заміж, і він намагався уявити собі чоловіка, якого вона могла обрати. Він добре знав її, але уявити, як вона сміється чи спить із кимось іншим, йому було важко. Зрештою, це не було важливо. Від минулого можна втекти тільки у щось краще, і він розумів, що саме так вона й вчинила. Здавалося, так можуть чинити всі. В усіх були розчарування, усі про щось шкодували, усі хоч раз, але помилялися. Та мало хто помилявся так, як Довсон, і це тавро лишиться на ньому довіку. Він знов згадав про родину доктора Боннера, якій завдав стільки болю.

Дивлячись на воду, він раптом збагнув, що приїхав даремно. Він знав, що Мерилін Боннер досі мешкає тут, але не хотів бачитися з нею, навіть випадково. Родичі також неодмінно дізнаються про його появу в місті, і бачитися з ними він також не мав бажання.

Він був тут зайвим. Він розумів, чому Так просив юриста сконтактувати з ним після своєї смерті, та не розумів, чому Так конче вимагав особистої Довсонової присутності. Від тієї телефонної розмови і дотепер він крутив це в голові і так і сяк, однак відповіді на своє питання не знаходив. Так жодного разу не просив його приїхати: як ніхто інший, він знав, з яким тяжким серцем Довсон полишив це місце. Сам Так до Луїзіани не їздив, і хоч Довсон писав йому, відповіді надходили нечасто. Він заспокоював себе тим, що, певно, Так мав причини відповідати на одного листа з декількох, і якими б не були ті причини, осягнути їх Довсон не міг.

Він уже хотів було повертатися до авто, як раптом помітив знайоме мерехтіння на периферії зору. Він повернувся в пошуках його джерела, та марно, і вперше після вибуху волосся на його потилиці стало сторчма. Там щось було, там щось є, здалося умить, навіть якщо він не може його бачити. Сонце сідало, його промені миготіли на поверхні ріки, змушуючи його мружити очі. Він підвів руку до чола, прагнучи захиститися від світла, й став вивчати приплав. Він бачив напівроздягненого літнього чоловіка, який разом з дружиною підтягував човна до стапеля. Неподалік від доку був ще один голий до пояса чоловік, що колупався в двигуні. Він бачив ще кількох людей: пару середнього віку, яка метушилася на палубі яхти, групу молодиків, що розвантажували холодильник після дня на воді. Далі він побачив човна, який саме відходив від приплаву, сподіваючись спіймати вечірній бриз. Усе виглядало звично. Він уже готовий був піти геть, коли раптом помітив чорнявого чоловіка у синій штурмівці, який витріщався на нього. Довсон опустив руку, і чоловік повторив його рух, наче відображення у люстрі. Довсон відступив назад, і незнайомець — так само. Йому перехопило подих, серце калатало як скажене.

Цього насправді нема. Цього не може бути.

У контровому світлі риси чоловікового обличчя неможливо було розгледіти, і, незважаючи на освітлення, Довсон був певний, що знову бачить чоловіка, який являвся йому спершу посеред океану, й потому — на рятувальному судні. Він кліпнув очима, намагаючись сфокусуватися. Коли очі пристосувалися до освітлення, він побачив на приплаві лише стовп із прив’язаними до верхівки потертими линвами.

***

Побачене глибоко стурбувало Довсона, і він раптом відчув необхідність поїхати до Така просто зараз. Багато років тому гараж був для нього прихистком, і він ураз пригадав, яким спокоєм наповнювало його те місце. Йому конче не хотілося жодних балачок, котрі неодмінно супроводжували поселення до номера: він хотів лишитися на самоті, щоби скласти докупи побачене. Одне із двох: або струс був сильнішим, ніж вважали лікарі, або вони мали рацію щодо стресових ситуацій. Рушивши до шосе, він вирішив навідатися до лікаря після повернення до Луїзіани, хоча побоювався почути від них те саме, що й раніше.

Він гнав подалі неприємні думки, опустив скло і вдихав землистий запах сосен та солонуватої води, коли їхав крізь ліс. За кілька хвилин він з’їхав на дорогу до Такової ділянки. Брудна ґрунтівка, далі поворот, і от уже й Таків будинок, перед яким, як не дивно, було запарковане чиєсь «БМВ». Він знав, що воно не Такове: по-перше, занадто чисте, а по-друге, старий у жодному випадку не придбав би іномарки — не через те, що не вірив би у її якість, а просто через те, що не мав метричних інструментів, аби полагодити. Крім того, Так завжди надавав перевагу вантажівкам, особливо тим, що випускалися в 1960-х. За довгі роки він устиг придбати й відлагодити їх із півдесятка — їздив на них, доки не знаходився перший-ліпший покупець. Його завжди цікавив радше процес реставрації, а не гроші.

Довсон зупинився поряд із «БМВ» й вийшов з авто, здивований тим, як мало змінився будинок. Навіть коли Довсон жив тут, дім Така виглядав розвалюхою. Таким він був і тепер: тут і там видніли недоробки й недоглядки. Аманда колись навіть подарувала Такові вазона, щоби якось прикрасити ґанок, і той вазон досі стояв у кутку, хоч квіти в ньому давно вимерли. Він згадав, як вона раділа й хвилювалася, коли вони дарували вазона Такові, хоч старий не дуже розумів, що з ним робити й де прилаштувати.

Довсон оглянув ділянку перед будинком, помітив білку, що майнула по гілках кизилового дерева. Десь високо у гіллі скрикнув кардинал, а поза тим місцина видавалася покинутою. Він обійшов будинок, прямуючи до гаража. Там було не так спекотно, сосни затуляли сонце. Вийшовши з тіні, він помітив жінку, що стояла в гаражі й оглядала останнє класичне авто, над яким працював Так. Спершу вирішив, що вона з юридичної контори, і уже майже вигукнув привітання, аж раптом жінка повернулася до нього обличчям. І Довсон уже не міг вичавити із себе ані слова.

Навіть здалеку вона виглядала красивішою, ніж він пам’ятав, і деякий час — який здався йому вічністю — він не міг відшукати слів. Він збагнув, що це знов може бути міраж, галюцинація, повільно стулив і розтулив повіки, і усвідомив, що помиляється. Вона насправді була тут, у прихистку, який колись належав їм обом.