Страница 57 из 60
Він подумки згадав про кирку. Але ж її можна дістати з Ріки, він місце пам’ятає.
«Нам кожна пара рук дорога. Але ж ваша справа, наскільки я знаю, не довершена».
«Е-е-е, пусте, - відмахнувся старий. - Яка то справа?».
«Ну, не говоріть так. Малі справи - дійсно малі справи, казав один святий, але якщо робити їх ретельно
це велика справа».
«Все, з Рікою покінчено! - ляснув себе по коліну старий. - Чи то зі мною... Одним словом, ми з нею порозумілися. Точніше, я зрозумів її. І дав їй спокій... Могил, правда, мені шкода - колись вона добереться до них. А так...»
«І що, нічого, кажете, не можна вдіяти?»
«Нє. Дурного робота... То коли мені прийти, отче?»
«Коли? Стягнемо матеріал, то дамо вам погук. Але хотів вашої поради. Чим би ви раяли обсадити церковний двір?»
«Обсадіть ялівцем, - блиснув очима старий. - І пахнути буде, й очам любо. А ягоди які солодкі - наш верховинський виноград. Я дуже ялівець люблю. Біля нього якось аж думка ясніє... Я б такого ялівця накопав біля Зрячого Каменя! Сам би й засадив вашу ограду».
«Нашу, - засміявся монашик. - Нашу з вами.‘Садіть, якщо зазвалися. Коли посилати підводу за саджанцями?»
«Позавтра най буде зрана. Доки ще земля мокра».
Дам’ян перейшов з ним двір і покликався провести його до верхнього пасла. Якусь хвилю йшли мовчки.
«Мені не йде з голови ваша Ріка», - обізвався монах.
«І мені вона там сидить колом. Що брехати».
«А спробуйте-но закинути ще раз сіті».
«Сіті? Отче, та ж я думаю не про рибу ...»
«І я не про рибу. Це я так... Пригадалася одна історія. Брати-рибалки цілу ніч ловили в морі і не впіймали нічого. І верталися втомлені додому. Але прийшов Чоловік, про якого вони вже чули, і порадив їм ще раз закинути невід. Вони були знесилені й зневірені, але послухали його. І за короткий час наловили багато риби. Бо Він чекав їх на березі...»
«Хто був той Чоловік?»
«Ісус. Спробуйте й ви закинути сіті з Ним».
«Але Ріку сітями не зловиш, отче», - поблажливо мовив старий.
«Сіті бувають різні. На вашу Ріку теж має бути якийсь невід».
«Який?»
«Я не знаю, брате. Але знає Він...»
Слово «брат» притулилося старому до грудей, як материна долоня. І гріло його впродовж дороги. З вигляду - дітвак дітваком, думав він про монашика, а так добре бути з ним у розмові. Якби ще й він, старий, умів підтримувати розумну бесіду. Тепло приязні, яке ніс тепер із собою, зливалося з тихою втіхою передчуття нової роботи з ялівцем. Він давно нічого не саджав. А тим більше лісові дерева.
Молодий дрізд весь час літав угорі, радісно посвистуючи. Невже той самий, що ув’язався за ним із самого ранку? Може, свій, із зацвинтарного чагарника? Тепер повертається до свого домівства, як старий до свого. Усе до свого осідку спішить, своєму раде. Навіть камінь вилежує ямку. Дрозди селилися в ялівцевому гаю за Рікою проти Зрячого Каменя. Вони дуже люблять солодкі ялівцеві шишкоягоди, чорні, з масним восковим нальотом. Але й діти горян їх люблять, і змагаються в добичі з птицями, обколюючи руки глицею.
Старий таки дістав з Ріки свій чекай. Цупке кореневище ялівцю не добудеш із ріняччя самою лопатою. Тонкі бурі корінці чіпко, як дроти, обплітали каміння. Треба було їх розплутувати, звільняти, щоб дістати цілу бороду волокон. Інак ялівець не приживеться - дуже вередливе на пересадку дерево. Зате яке воно пожиточне і гойне для верховинця! Ялівцем парили бочки й корита. Вуйко Тимко настоював корінь для сухотників. А тим, що хрипіли й кашляли, давали дихати посіченими гілками. Баба в піст варила з ягід солодкий кисіль. Не раз кортить просто пожувати для підкріплення ніжну зелену молодину. Зайдеш, бувало, в ялівцеві зарості й не хочеш звідти виходити - так легко, так просвітло дихається.
Тут, у зарічному яру, старий ніколи не копав. І вже перший саджанець його немало здивував. Не так деревце, як земля під ним - цільний пісок під верствою листяного перегною. Не заплавний намулець, який у розповені Ріка залишає на берегах, а глибокі заляги чистого піску. Крупного, гострого, з білими крихтами намитого кремнію. Отже, це був не ярок, як гадалося дотепер. Це було старе, залишене русло. Тепер сухе, як вухо. Старий прискіпливо обнишпорив його.
видовбуючи пробні ямки. Так і є. Ялівцева памолодь привільно обсіла вибалок, розкошуючи в рихлому піщанику.
Дерево починай розуміти з кореня, з грунту, в якому воно зав’язалося. Тепер, коли копнув углиб, старому відкрилося все. Яруга починалася від Зрячого Каменя. Видати, колись тут русло роздвоювалося. А брила, що відірвалася від Буркуна, заглушила його. І ту окату брилу, врослу в берег, занесену піском, назвали Зрячим Каменем. В одній і викопаних ямок старий знайшов плескатий голиш. Ретельно промив його: на камені чорніли візерунки засохлих рачків. Давній слід Ріки... Навчить біда ворожити. Серце старого збуджено загупало. Хоч він ще й не знав, чому.
Цілий день він викопував ялівці. Вибирав мудренькі, рясні, з темною глицею. І прикопував їх до завтрього дня в мокрий пісок. Забув і про їду. Крім саджанців, нарізав ще й живців і обв'язав їх кучмами моху. Вирішив, що накидає у віз цього ж супіску і закладе за церквою шкілку. Тоді за кількоро літ можна буде там обсадити ялівцем цілу бережину.
По роботі старий відчухав смолу з рук дубовою корою, змив їх у Ріці. Тут же, під каменем, розклав вогонь. Спік на рожні хліб і солонину, розділив порівну собі і Псові. Жував і розглядав Буркуна, що скелею нависав над розпадиною ярку. Як здоровезний орел з підбитим у польоті крилом. При потребі, якби вперіщив дощ, то можна б під ним підводу сховати. Друге крило, Зряче, тепер лукаво мружилося з-під берега затканими жовтим лишайником очима. Схожий на цятковану ящірку. Дивна річ, коли не прийдеш до Зрячого Каменя, той щоразу позирає на тебе іншими очима. Мінливий, як і Ріка, в яку вріс колись і чиє русло підправив по- своєму.
Вуйко Тимко розповідав про давнього мудрія, котрий стверджував, що в одну Ріку не можна зайти двічі. Старий йому вірив. Ніколи його Ріка не була однорідною, коли переходив її вбрід. За хвилю була вже іншою. Як вітер, як запах з лугу, як шум лісу, як кров у його серці, як думка в голові... А може, він сам був щоразу вже іншим?!
Кусав свій хлібець, а очима поїдав скелю. Він виріс під нею,-настільки звикся з нею, що зазвичай і не помічав оту кам’яну громаду на тлі далеких бузкових вершин. А тепер чомусь ухопився за неї спраглим, невідривним поглядом. Аж у очах зарябіло. Так і задрімав на осонні, приголублений лагідними вечоровими променями.
Приснився дідо, білоголовий, з напливами кучматих брів, із посіченим рубцями і віспою лицем. І врочисто мовчазний, як завжди, коли «годує» Ріку. На перевернутих ночвах - скиба кукурудзяного хліба і гладун молока. Дідо відщипує кришки і сіє у воду. Хвостом по плесу вдаряє чорна рибина - Ріка прийняла гостину. Тоді дідо вмокає довгі пальці в глиняник і збрискує з них молоко у воду. Ріка ласо плямкає хвилями, ластиться до босих дідових п’ят. На Димитрія Ріку треба підгодувати, щоб вона не захлинулася наглою повінню, не залляла пашницю і дала на нарік добру траву на молоко... Каркнув ворон із Буркуна-дідо здригнувся і зачепив ліктем глек. Молочний струмок потік коритом, але дідо тут же зупинив його скибкою.
«Діду, а Ріку... Ріку можна так перепинити?»
«Все можна. Кілько світа, тілько дива».
«А я зможу, діду?»
«Зможешся, дитинко».
«Коли?»
«Я вже тобі казав: коли камінь потече долі водою...»
Дідо пускає хліб за водою, а рештки згрібає з корита в долоню, щоб віднести додому й засипати під поріг. Той окраєць він виміняв у жебрака на цілу паляницю і круг сиру Велику силу має злидарський хліб!
Денний сон короткий, зате шовком шитий. Що людині на яву бредеться, то й сниться. Старий прохопився і ступив до Ріки. Освіжив лице, набрав води в капелюх, щоб пригасити ватрицю. Міг би й чоботами її прибити, але за це дідо Микула ачей із того світа б йому грозив. Жбухнув воду на примлілий жар - розігріта брила тріснула, з неї відщербився плаский камінчик. Старий, дмухаючи, поклав його на долоню. Довго розглядав, наче якусь диковикку, доки губи не розтягнулися в дитинній усмішці. Тоді примірився і, як збитошний дітвак, пожбурив камінь плазом - і той застрибав по воді, ледве черкаючись поверхні. Ніби плив-летів долі Рікою.