Страница 17 из 60
Аркадій вважав його своїм рятівником і без угаву про це торочив. Хоча який то порятунок? Старий (тоді він ще не був старим) у той момент більше думав не про перестрашеного Аркадія, і навіть не про себе, а про неї
чорну ведмедицю із зеленими очима. Думав і робив те, що належало робити тієї хвилини. Так, як учив його звіролов дід Микула.
«Я не хрещений, - любив смішкувата Аркадій, - та все частіше думаю про те, щоб охреститися й прийняти ім’я Петра або Павла, бо та моторошна придибенція, якщо пам’ятаєш, сталася якраз на Петра і Павла». Ще більшу дурницю той говорив про гриби: «Якби ти знав, які люди смакують твоїми трюфелями, то сам би собі казав на ви. А запивають винами, які ще граф розливав, і коньяком, що вилежався сорок років... Ти любиш коньяк?» - «Не знаю. Гадаю, що ні». - «Та й добре, бо коньяк на очі згубно діє. Коли його багато п’єш, то потім зарплати не бачиш, - реготав Аркадій. - Направду, братку, немає ліпшого питва, ніж твоя вода». - «То не моя. Моєї Ріки».
Він пишався своєю Рікою. Та, власне, чим ще він міг похвалитися? А горілка Аркадійова теж була добра. З білими кришечками і чорними етикетками. Від ковтка в голову вдаряла пронизлива світлість. Він куштував її ощадливо, бо стара нараз заливала горілкою зілля і ягоди, а решту відкладала «на діло». Так роками пляшки й лежали в соломі, доки не дочекалися-таки того «діла»
поминок.
До грибних маршів старий ставився як до поважної роботи. Бо вони обіцяли тверді гроші, якийсь статок на непевний завтрашній день. Гриб і ягода - може, єдиний капітал лісовика. Люди чомусь ласі на білий гриб. їх і білиця, й борсук, і навіть ведмідь їдять охоче. А йому, старому, подавай лисички. Ніяке м’ясиво, ніяка риба не докаже їм. Хитрі ті гриб’ята, як самі лисиці, що означують їх проріст на своїх плутаних путиках. Там, де пройде й ''икне лис, позначаючи свій терен, там засіваються лисички - вогненні язички лісового пониззя. Вони люблять сонце, камінь і пісочок. Та й самі такі - жовтогарячі, рипучі й крихкі. Мати додавала їх у страву для кольору й паху. А він їв усяко - і смажені, й печені, а коли не було що взяти з собою в ліс, набивав кишеню сухими лисичками. Відтак розмочував їх і їв.
Лисички ще потерплять. Тепер старий гатив «біляки». Коли сволоки аж угиналися під в’язанками,
набрав повний кошар твердих молодюків і зніс у село. Чув, що гриби десь приймають австрійці. Люди знають, хай їм несуть. У жінки, що тримала кіоск, обміняв гриби на молоко, сметану, шкварки і яйця. Купив сіль і мило. А сірники знову забув. Продавчиня з напускною співчутливістю підділа його:
«Що то за дивот: ви по селу молоко жебраєте, а Одотя від вашої кози вже двойко має - цапика й козичку. На голому місці розжилася».
«Чому на голому? Вона козу годувала, обходила, най собі тепер має. Де діти, там і мати. Хоч і коза».
«Воно так, але я на вашому місці Одоті не попустила
б».
«Кождий на своєму місці. Ти от продаєш, я купую. Скажи: я мало дав тобі грибів за цю їду?»
«Та ні, хто б казав, що мало?»
«Ти й кажеш, що я жебраю по селу».
«Перебачте, випорснуло з писка дурне слово... Я вам ще пива дам і риби сільодки».
«Не треба, я на Ріці живу. Ти ж знаєш».
«Знаю, вуйку, знаю. - Жінці було незручно перед старим, вона засокотала ще приязніше: - Давно вас хочу розпитати про Василину. Ми з нею перевесниці. Що дає про себе чути?»
«Нічого. Як камінь у воду».
«Ио-йой, як шкода! Воно так: друга страна, другий світ. А наша Вірка, чи чулисьте? Дуже файно походила. І теж у Росії. В самій Москві. До таких людей попала, що лиш Богонькові молитися. Вона в них за гардеробницю...»
«Що то таке?»
«А то таке, що Вірка слідкує за одягом і обувкою. Лахів у них - як рікою нанесено, дві світлиці набиті. А вона дає тому чистоту й порядок. І підказує панії, що сьогодні вдягнути, а що завтра. Бо та всього й не пам’ятає, що має в шафах і скринях. Мені б їх журу...»
Старий подумав, що і сам не пам’ятає, що в нього в креденсі. Бо носив завжди одні штани й сорочку, доки ті вже не годилися до латання і штопання. Баба їх дерла на бинди в’язати помідори. Ще й бурчала: «Вчепиться до одної сорочки, як чорт до душі. Хоч би раз надів оту ясну, що Василина прислала». - «Буде празник - надіну». Свята приходили й відходили, а він то в лісі, то ні з ким святкувати. А з конем і старою можна і в запраній сорочці перебути.
«То я що кажу? - підохотилася до бесіди торгашка.
Вірка вже з ними і в Парижі була, і в Лондоні. Сама вже має служника, що теліжки тягає зі шматтям. І черевики чистить, як вона покаже. Мало того, Вірка ще й панський стіл веде. Сама вибирає городину й продукти на день. У них для цього є ферма посеред лісу... Корівки, барани, кролики, птиця, тут же й теплиці. Все натуральне, екологічно чистий продукт. Без хімії, вуйку».
«Ми теж таке їмо, Влено».
«Ми мусимо, а ті можуть собі дозволити. Живуть люди!»
«То й слава Богу».
«І я так кажу. Що заздрити? І їм добре, і моїй дитині коло них благо. А Одоті за вашу козу я сама скажу. Треба совість мати».
«Дай собі спокій, Олено, з тою козою. В мене й без неї клопоту доста».
«Чула ’м, вуйку, чула. Боронитеся від Ріки? Золотим деревом, кажуть, городите».
«То людські язики городять. Ти менше слухай».
«Воно так: що схопила - те змолола. Коли з грибами ще прийдете?»
«Прийду, Влено, прийду».
«Чому пиво не берете, вуйку?»
«Від пива голова крива».
Роз’ятрила його ця підскочиста жіночка. Про Василину спитала. Він і сам не знав, що про це думати, не те що з кимось розвозити. Не чути за доньку вже добрі двадцять п’ять років. Так, як би й не було її... Василина після восьмого класу зірвалася з дівками на буряки в Полтавську область. Дівки під зиму вернулися, а вона залишилася варити бригаді, що ставила елеватор. Додому машину зерна прислала. Кінь рік ходив, як бобер у салі. По тому бригада потягла далі - аж у Тюмень. Василина з ними. Ніхто їм так доти не куховарив, казали. Воно й не дивниця, бо коло бабиного котла дівча виросло. Сама зависока, як ложка-варішка, а все щось там колотить. У тій Тюмені й пустила корінчик, віддалася за моториста на нафтових промислах.
Перегодом надіслала звідти знімок. Рябий мордатий хлоп’яга, а на плечі його її голівка, ясна, як риб’яче око. Мружиться з паперу чисто його, батьківською, посмішкою. А ззаду приписка: «Дорогим родітєлям. Люблю і помню. Ваша Васіліса». «Теж гарно звучить», подумав тоді він. І старій полюбилося. Як би не любилося - одна в них донька. Друга маленькою згоріла в гарячці, ледве встигли похрестити.
Потім Василина писала, що і в неї дівчинка народилася, Альона. По-верховинськи Влена. А відтак і хлопчик знайшовся, назвали так, як його - діда. Старий аж спохопився біля листа - як? Так він давно не чув
уголос свого імені. Вдома називали його старим, а інші
Горянином. Як і діда Микулу. Як ще називати того, що заліз у гору, як червак у хрін, і гадає, що ліпшого дому немає?
Ще встиг дістати від доньки годинника, що так непорушно й пролежав у поролоновому гніздечку.'Як зупинилася стрілка тоді, так і обірвалася часова ниточка з Василиною. Стрілка німувала, та зеленкувато світила вночі, як і в їх незагойній пам’яті мерехтіла ясна подоба загубленого в просторах чада.
Стара сікалася до нього: «Не носити дарованого годинника - недобра прикмета. Все в тебе навиворіт, не як у людей». Він її розумів. Жінкам потрібні пояснення, як дереву кора, щоб захиститися ними від цього незбагненного часу і світу. А він не шукав відповідей, не вертався в минуле і не забігав думками вперед. Ба навіть не йшов у ногу з часом. Час ішов собі, а старий собі. Час забирав людей, найближчих йому. І Ріка, як час, текла кудись проміж берегів. І теж забирала все, що було легким і непритульним.
А старий залишався. Залишався на березі, як і дерева. Тепер вони мусили гуртуватися, аби вберегтися. Щоб їх не забрала дочасно Ріка. Ріка води і ріка часу.
Вдома він підсипав сіллю спорохнявілі прикоренки хрестів, відтак круто посолив розсіл у діжках із грибами. І став до роботи, тішачи себе думкою, що увечері зварить собі бабину квасівку. Давно ним було підмічено, що робота, перервана бодай на малий передих чи інше заняття, йде з полегшею. Як кінь, котрому попустиш повід. Тому й вигадував собі якісь змінні перебивки, не призвичаєний до пустого дозвілля. Може дерево розімліло на сонці, та тепер воно впокорилося пилі, що гризла його квапно і жадібно. На траві довжилася гірка тирси, від якої точився лоскітний дух нагрітого хвойного лісу. Старий не рушав її ногою, вона показувала міру. Не треба було мітити дерево олівцем, якого він не мав.