Безсоння

— А якщо, сидячи у своєму улюбленому кріслі, раптом захочеш до туалету? — запитав Ральф. — Таке трапляється раптово, особливо в моєму віці.

— Нароби в штани, — швидко відповів Дейвенпорт і розсміявся. Ральф посміхнувся, але радше від небажання здатися нечемним. Безсоння забрало його почуття гумору.

— Так-таки в штани! — реготнув Гамільтон, поплескуючи по книжковому стенду, і похитав головою.

Погляд Ральфа зупинився на котові. Вінстон Сміт дивився на нього, і Ральфові здалося, що спокійні жовті очі тварини промовляють: «Усе правильно, він дурень, але він МІЙ дурень».

— Непогано, га? Гамільтон Дейвенпорт, майстер гострослів’я. Нароби в штани… — він знову зайшовся сміхом і хитав головою, поки засовував до кишені короткого червоного фартуха два долари, протягнені йому Ральфом, і давав здачу. — Усе правильно?

— Звичайно. Дякую, Геме.

— Прошу. Серйозно, спробуй музику. Це справді допомагає. Розслаблює мізки чи щось таке.

— Обов’язково спробую. — Що б там не було, він справді зробить це, як уже випробував рецепт місіс Рапопорт щодо гарячої води з лимоном і засіб Шони Мак-Клюр, яка радила йому прочищати мозок за допомогою сповільнення дихання й концентрації думки на слові «прохолода». Коли маєш справу з тим, як повільно, але неухильно зникає сон, хапаєшся за будь-який засіб. Зібравшись було йти, Ральф знову повернувся до Гамільтона:

— А що це за плакат у сусідній вітрині?

— У Дена Далтона? Знаєш, зазвичай я намагаюся не заглядати туди. Від одного вигляду Дена серед усього цього ганчір’я в мене псується апетит. Хіба в нього у вітрині з’явилося щось новеньке?

— Я гадаю, що плакат новий — він ще не пожовк, як усі інші оголошення, до того ж і мухами ще не засиджений. Виконано в стилі оголошень про розшук, ось лише на фотографії зображена Сьюзен Дей.

— Сьюзен Дей на… От сучий син! — Дейвенпорт кинув похмурий погляд на сусідню вітрину.

— А хто вона, президент Національної жіночої ліги чи щось таке?

— Екс-президент, до того ж співзасновник організації «Сестри по зброї». Автор книг «Тінь моєї матері» й «Долина лілій». В останній Сьюзен Дей розглядає проблеми жінок, які зазнають систематичних побоїв, і причини того, чому потерпілі відмовляються позиватися на своїх кривдників. За цю книгу вона отримала премію Пулітцера. Зараз Сьюзен Дей — одна з трьох-чотирьох політично найбільш впливових жінок Америки, до того ж вона справді чудово пише. Цей клоун знає, що в мене поруч із касовим апаратом лежить звернення, пов’язане з цією пані.

— Що за звернення?

— Ми збираємо підписи тих, хто бажає запросити її в Деррі для виступу, — пояснив Дейвенпорт. — Ти ж знаєш, що учасники руху «Друзі життя» намагалися підірвати приміщення Центру допомоги жінкам на минуле Різдво?

Ральф обережно зазирнув подумки в ту чорну прірву, в якій він жив наприкінці 1992 року, і сказав:

— Здається, поліція схопила тоді якогось хлопця з каністрою бензину на лікарняній автостоянці, але я не пригадую…

— Це був Чарлі Пікерінґ. Він член «Нашої справи» — одного з угруповань руху «Друзі життя», що влаштовує тут у нас пікети й демонстрації, — пояснив Дейвенпорт. — Організатори самі й підставили його, повір мені. Однак цього року вони вже не балуються бензином, а намагаються змусити міську владу змінити зональний статут і зрівняти Центр допомоги жінкам із землею. Їм таке цілком під силу. Ти ж знаєш, Ральфе, що Деррі — зовсім не оплот лібералізму.

— Знаю, — сумно посміхаючись, погодився Ральф. — І ніколи ним не був. А Центр допомоги жінкам, якщо не помиляюся, це клініка, де роблять аборти?

Дейвенпорт, кинувши на нього нервовий погляд, вказав кивком на магазин старого одягу.

— Так її називають ось такі засранці, як він, — сказав Гем, — тільки замість «клініка» вони вживають слово «фабрика». І повністю ігнорують інші аспекти діяльності Центру. — У цей момент Ральфові здалося, що Дейвенпорт говорить точнісінько як шоумен, що рекламує дамський пояс для панчіх під час недільного показу чергової «мильної опери». — Вони займаються питаннями сімейного права, захищають жінок і дітей, з якими жорстоко поводяться, а до того ж вони організували притулок у передмісті Ньюпорта для жінок, яких б’ють чоловіки. У них є і кризовий центр для потерпілих від зґвалтування та побоїв, а також цілодобова гаряча телефонна лінія для жінок, що зазнали будь-якого насильства. Одне слово, вони займаються такими речами, від яких у чоловіків з реклами «Мальборо» — на кшталт Далтона — зводить щелепи.

— Але там справді роблять аборти, — спробував заперечити Ральф. — Саме через це і влаштовуються пікети, правильно?

Ральф згадав, як перед скромним цегляним будинком Центру допомоги жінкам демонстранти несли гасла протесту. Йому ці люди завжди здавалися занадто блідими, занадто ревними, занадто худими або занадто огрядними, надто вже безсумнівно впевненими в тому, що Бог на їхньому боці. Гасла на їхніх плакатах були приблизно такі: «НЕНАРОДЖЕНІ ТЕЖ МАЮТЬ ПРАВО НА ЖИТТЯ» або «ЖИТТЯ — ЦЕ ЧУДОВИЙ ВИБІР», а ще відомий вислів:

«АБОРТ — ЦЕ ВБИВСТВО». На його пам’яті кілька разів жінок, що скористалися послугами цієї клініки, розташованої поряд із пологовим будинком Деррі, але фактично з ним не пов’язаної, просто цькували.

— Так, вони роблять аборти, — погодився Гем. — Хіба у вас із дружиною не виникали подібні проблеми?

Ральф подумав про всі ті роки, протягом яких вони з Керолайн намагалися мати дітей, — роки, які так нічого й не принесли, крім кількох фальшивих тривог і єдиного викидня на п’ятому місяці вагітності, — і знизав плечима. Раптом день здався йому занадто спекотним, а ноги — занадто втомленими. Він подумав про дорогу назад, яку ще треба було здолати.

— Господи, не знаю, — похитав головою він, — не хочеться, щоб люди здіймали такий… такий галас.

Дейвенпорт хмикнув, підійшов до вітрини сусіда й задивився на плакат.

Одразу ж високий блідий чоловік із еспаньйолкою — це й був сам Ден Далтон, цілковита протилежність Тімоті Далтону,[5] який в уяві Ральфа й повинен був би рекламувати «Мальборо», — матеріалізувався з темних надр магазину поношеного одягу, немов водевільна примара, що злегка запліснявіла від тривалого ув’язнення в підземеллі. Він зрозумів, на що саме дивиться Дейвенпорт, і презирлива посмішка скривила його губи. Ральф подумав, що подібна посмішка цілком може спричинитися до кількох вибитих зубів або зламаного носа її власника. Особливо в такий нестерпно спекотний день.

Дейвенпорт, тицьнувши пальцем на плакат, сердито похитав головою. Посмішка Далтона стала ще ширшою.

Він замахав руками на Дейвенпорта — «Кого цікавить твоя думка?» — промовляв цей жест, — потім знову розтанув у таємничих глибинах «Секонд-генду». Коли Дейвенпорт повернувся до Ральфа, на його щоках палали яскраво-червоні плями.

— Фотографію цього типа варто було б помістити в енциклопедії як ілюстрацію до слова «прутень», — спересердя мовив він. «Здається, він такої ж думки про тебе», — подумав Ральф, але розсудливо промовчав.

Дейвенпорт стояв перед заставленим книжками стендом, засунувши руки в кишені під червоним фартухом, і думав про плакат із зображенням (гей, гей) Сьюзен Дей.

— Ну що ж, — насмілився порушити мовчання Ральф. — Гадаю, мені краще…

Дейвенпорт стрепенувся.

— Зачекай, не йди, — мовив він. — Підпиши спершу наше звернення, якщо хочеш повернути мені хороший настрій.

Ральф переступав з ноги на ногу:

— Зазвичай, я не втручаюся в такі справи…

— Нумо, Ральфе, — вмовляв його Дейвенпорт. — У цьому немає нічого поганого, ми просто хочемо бути певні, що вискочки на кшталт ватажків «Нашої справи» і політичних неандертальців типу Далтона не прикриють справді корисний жіночий центр. Я ж не прошу тебе підписувати документ на підтримку проведення хімічних випробувань на дельфінах.

— Сподіваюся, — промимрив Ральф.

— Нам би хотілося послати п’ять тисяч підписів Сьюзен Дей до першого вересня. Можливо, це нічого не змінить — Деррі всього лише придорожнє селище, а ця жінка занадто зайнята, — але ж спробувати не гріх?

5

Англійський актор, що став особливо популярним після виконання ролі Джеймса Бонда.