Безсоння

— Ці істоти… Центуріони… Слуги Кривавого Царя… Ні перед чим не зупиняться. Вони безжальні.

— Вірю. — Ральф оглянувся через плече в ту мить, коли Мак-Ґоверн вказував на Еда. Здоровань спокійно кивав. Руки він тримав у кишенях штанів. Добродушна посмішка, що досі вигравала на його обличчі, поступово в’янула.

— І справа не лише в абортах, не треба так думати! Вони забирають ненароджених у всіх матерів, не лише в наркоманок і повій, вісім днів, вісім тижнів, вісім місяців. Центуріонам однаково. Жнива йдуть день і ніч. Масове вбивство. Я бачив трупики дітей на дахах, Ральфе… Під парканами… У каналізаційних стоках…

Очі Еда, величезні й зелені, як штучні смарагди, витріщилися в нікуди.

— Ральфе, — прошепотів він, — іноді весь світ сповнений барв. Я бачу їх відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину. Але тепер усі барви стали чорними.

— Відтоді як хто прийшов до тебе, Еде?

— Ми поговоримо про це пізніше, — відповів Ед, непомітно ворушачи губами, зовсім як стукач у фільмах на тюремну тему. За інших обставин це було б навіть кумедно. Роблена посмішка з’явилася на його обличчі, так само впевнено проганяючи божевілля, як схід сонця виганяє ніч. Раптовість зміни одночасно вражала й жахала, але Ральф однаково знайшов у цьому щось заспокійливе. Можливо, їм — йому, Мак-Ґоверну, Луїзі й усім іншим, що знали Еда, не варто аж так винуватити себе в тому, що вони не помітили його божевілля раніше. І все тому, що Ед був чудовим актором. Ця посмішка була варта премії «Оскар». Навіть у такій ексцентричній ситуації, як зараз, його посмішка вимагала відповіді.

— Привіт! — звернувся Ед до поліцейських. Здоровань закінчив розмовляти з Мак-Ґоверном, і тепер обидва поліцейських ішли до них просто по газону. — Сідайте, хлопці! — запросив Ед ще й жестом. Здоровань, і далі добродушно посміхаючись, потис протягнену Едом руку.

— Едвард Діпно? — запитав він.

— Саме так, — відповів Ед, тиснучи руку другому поліцейському в формі, який був трохи приголомшений, потім знову звернув усю увагу на здорованя.

— Інспектор Джон Лейдекер, — відрекомендувався здоровань. — А це сержант Кріс Нелл. Здається, у вас тут проблеми, сер?

— Ну, що ж. Гадаю, ви праві. Невелика проблема. Або, якщо волієте називати речі своїми іменами, я поводився як свиня. — Смішок Еда пролунав природно. Ральф подумав про всіх чарівних психопатів, яких він бачив у кіно — Джордж Сандерс був особливо вдалий у цих ролях, — міркуючи про те, чи можливо, щоб розумний хімік-дослідник обвів навколо пальця провінційного детектива, який мав такий вигляд, наче він так ніколи й не переріс фазу «Суботньої лихоманки».[11] Ральф побоювався, що таке цілком можливо.

— У нас із Елен сталася сварка через підписане нею звернення, — говорив Ед, — ну, і пішло-поїхало… Господи, не можу ж я сказати, що я вдарив її.

Він змахнув руками, мовби на підтвердження того, який він схвильований, збентежений і згоряє від сорому. Лейдекер посміхнувся у відповідь.

Думки Ральфа повернулися до інциденту між Едом і водієм синього пікапа. Ед назвав здорованя вбивцею, навіть ударив його в обличчя, і однаково все закінчилося тим, що той дивився на Еда майже з повагою. Це була якась подоба гіпнозу; Ральфові здалося, що тут діє та ж сила.

— Просто ситуація трохи вийшла з-під контролю, здається, це ви хочете сказати? — співчутливо поцікавився Лейдекер.

— Справа в масштабах… — Едові було тридцять два роки, але наївний погляд величезних очей і безневинний вираз обличчя справляли враження, начебто він ледь досяг повноліття.

— Хвилинку, — втрутився Ральф. — Не можна вірити йому, він збожеволів. І дуже небезпечний. Він щойно сказав мені…

— А це містер Робертс, правильно? — запитав Лейдекер у Мак-Ґоверна, ніби не помічаючи Ральфа.

— Так, — підтвердив Мак-Ґоверн. Ральфові тон його голосу здався зухвало помпезним. — Це Ральф Робертс.

— Ось що. — Лейдекер нарешті глянув на Ральфа. — Ми поговоримо з вами за п’ять хвилин, містере Робертс, а зараз я хочу, щоб ви спокійно постояли поруч зі своїм другом. Гаразд?

— Але…

— Гаразд?

Розлютившись ще дужче, Ральф пішов до Мак-Ґоверна. Лейдекер, здається, не дуже й засмутився. Він повернувся до сержанта Нелла:

— Можеш вимкнути музику, Крісе, щоб ми могли чути один одного?

— Звісно! — Поліцейський у формі підійшов до магнітоли й, оглянувши всі ручки й кнопки, вирубав на півслові пісню про сліпого чарівника.

— Гадаю, я справді трохи переборщив. — Ед здавався втіленням безневинного агнця. — Дивно, як це сусіди не втрутилися.

— Що ж, життя триває, — глибокодумно протягнув Лейдекер, звертаючи свою добродушну усмішку до хмар, що пливли по блакитному літньому небу.

«Чудово, — подумав Ральф. — Цей хлопець просто-таки Вілл Роджерс». Ед, одначе, кивав так, начебто інспектор щойно виголосив щось велемудре.

Порившись у кишені, Лейдекер дістав коробочку, вийняв із неї зубочистку й запропонував Едові, який спочатку відмовився, але потім узяв одну і вставив її в кутик рота.

— Отже, — мовив Лейдекер, — невелика сімейна сварка. Я правильно зрозумів?

Ед натхненно кивнув. З його губ і далі не сходила щира, злегка збентежена посмішка.

— Швидше за все, суперечка. Політична…

— Ага, ага, — закивав Лейдекер, посміхаючись, — але перш ніж ви скажете щось іще, містере Діпно…

— Звіть мейе Едом. Будь ласка.

— Перш ніж ми продовжимо, містере Діпно, хочу попередити, що все, сказане вами, може бути використане проти вас у суді; крім того, ви маєте право на адвоката.

Дружелюбна, але збентежена посмішка Еда — «Господи, ну що я такого накоїв? Ви допоможете мені розібратися?» — моментально випарувалася. Її змінив оцінюючий погляд. Ральф глянув на Мак-Ґоверна, і полегшення, яке він помітив в очах Білла, було дзеркальним відображенням того, що відчув він сам. Зрештою, Лейдекер виявився не таким і простаком.

— Та навіщо мені потрібен адвокат? — здивувався Ед. Злегка повернувшись, він випробував свою збентежену усмішку на Крісі Неллі, який усе ще стояв на ґанку.

— Цього я не знаю, можливо, як і ви, — і далі посміхаючись, мовив Лейдекер. — Я просто кажу, що ви маєте на це право. А якщо ви не можете оплатити його послуги, вам призначать державного адвоката.

— Але я не…

Лейдекер усе кивав і посміхався.

— Упевнений, усе буде гаразд, але це ваше право. Ви розумієте свої права так, як я пояснив їх вам, містере Діпно?

Ед застиг на мить, раптом очі його знову розширилися, а погляд став порожнім. Ральф подумав, що той став схожим на живий комп’ютер, що намагається впоратися з уведенням інформації величезної складності. Відтак те, що йому не вдалося нікому запудрити мізки, здавалося, дійшло до Еда. Він одразу зсутулився. Спустошеність погляду змінилася виразом нещастя, занадто природним, щоб у ньому сумніватися… Але Ральф однаково сумнівався. Він змушений був сумніватися; адже він бачив божевілля на обличчі Еда перед тим, як приїхали Лейдекер і Нелл. Бачив це й Білл Мак-Ґоверн. Але все-таки сумнів відрізняється від невір’я, — до того ж, як здавалося Ральфу, по-своєму Ед шкодує, що побив Елен.

«Так, — подумав він, — так само він вважає, що центуріони водили вантажівки, набиті зародками, у Ньюпорт. І в те, що сили Добра і Зла збираються в Деррі, щоб розіграти якусь драму, яка розгортається в його уяві. Назвемо її знаменням V: «При дворі Кривавого Царя». І тим не менше Ральф не міг не відчувати мимовільного співчуття до Еда Діпно, який тричі на тиждень відвідував Керолайн у лікарні, незмінно приносив квіти й завжди цілував її в щоку на прощання. Він продовжував цілувати її навіть тоді, коли запах смерті став занадто виразним. Керолайн неодмінно торкалася його руки і вдячно посміхалася. «Спасибі за те, що ти й далі вважаєш мене людиною, — промовляла її посмішка. — І спасибі, що ти поводишся зі мною так, немов я ще жива». Ральф завжди вважав Еда своїм другом і думав — чи лише сподівався, — що Ед і далі поруч.

11

«Лихоманка у суботу ввечері» — популярний у 1970-ті роки музичний фільм із Джоном Траволтою в головній ролі.