Безсоння

— Але чи звертався він до тебе?

Ральф засунув тапок у задню кишеню штанів і похитав головою:

— Ні. Я так не думаю.

— Елен була в Громадському центрі сьогодні ввечері?

— Так. — Ральф згадав, який вигляд вона мала в Гай-Рідж — бліде обличчя й почервонілі від диму очі. «Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — сказала вона. — Невже не зрозуміло?»

І тепер він справді розумів.

Ральф забрав у Луїзи фотографію, знову зім’яв її й підійшов до сміттєвої урни на розі Гарріс-авеню й Коссат-лейн.

— Ми візьмемо в них інше фото, щоб поставити його на нашу полицю над каміном. Менш формальне. А це… Я не хочу його.

Він жбурнув маленьку грудку в урну, але вітер, вибравши саме цей момент, підхопив фотографію Елен і Наталі своїм холодним подихом. Ральф і Луїза, немов загіпнотизовані, спостерігали за кружлянням знімка. Саме Луїза першою відвела очі. З легкою посмішкою на губах вона подивилася на Ральфа.

— Невже я почула від тебе алегоричну пропозицію руки і серця, чи я просто втомилася? — запитала вона.

Ральф відкрив було рот для відповіді, але на них налетів ще один порив вітру, такий сильний, що вони зажмурилися. Коли Ральф розплющив очі, Луїза вже піднімалася по пагорбу.

— Усе можливо, Луїзо, — сказав він. — Тепер я це знаю.

Хвилин за п’ять ключ повернувся в замку вхідних дверей будинку Луїзи. Вона пропустила Ральфа вперед і щільно зачинила двері, залишаючи зовні вітряну, сердиту ніч. Ральф пройшов у вітальню й зупинився б тут, але його супутниця навіть не вагалася. І далі тримаючи його за руку, не захоплюючи його за собою (але, цілком очевидно, маючи намір це зробити, якщо він почне відставати), Луїза вказала на спальню.

Ральф глянув на неї. Луїза була спокійною… І раптом він знову відчув внутрішній спалах. Він спостерігав, як навколо неї сірою трояндою розцвітає аура. Усе ще зменшена, але поступово, усе виразніше відновлювана.

(— Луїзо, ти впевнена, що хочеш цього?)

(— Звичайно! Невже ти вважаєш, що після всього пережитого я, потріпавши тебе по щоці, відправлю додому?)

І раптом посміхнулася — грайливою бешкетною посмішкою:

(— І крім того, Ральфе, невже сьогодні ти відчуваєш у собі бажання? Скажи мені правду).

Ральф подумав, розсміявся й обійняв її. Губи Луїзи були ніжні й злегка вологі, як шкірка персика. Поцілунок, здавалося, пронісся по всьому його тілу, але відчуття в основному зосередилися на губах, нагадуючи слабкий розряд електричного струму. Коли їхні губи роз’єдналися, Ральф був збуджений дужче, ніж будь-коли… Але він відчував і неабияке роздратування.

(— А що, коли я скажу так, Луїзо? Що, коли я скажу, що в мене є бажання кохатися?)

Вона відступила на крок і оцінююче подивилася на нього, немов намагаючись вирішити, чи справді він хоче, чи це звичайна чоловіча бравада. І одночасно її руки скинулися до ґудзиків сукні. Коли Ральф заходився допомагати їй, він помітив чудову річ: Луїза знову мала молодший вигляд. Не на сорок, навіть при всій уяві, але не більше п’ятдесяти… Причому молодих п’ятдесяти. Звичайно, допоміг поцілунок, але найдивніше, що вона й не здогадувалась, коли скористалася послугою Ральфа, як раніше допомогою п’янички. І що в цьому поганого?

Луїза закінчила свою інспекцію, подалася вперед і чмокнула Ральфа в щоку:

(— Мені здається, пізніше в нас буде скільки завгодно часу, Ральфе, — але сьогоднішня ніч для сну).

Звичайно, вона права. П’ять хвилин тому Ральф згоряв від бажання — йому завжди подобався акт фізичного кохання, до того ж він давно вже був позбавлений цього задоволення. Але, як не дивно, спалах зник. Однак за цим Ральф не шкодував. Він знав, куди той подівся.

(— Гаразд, Луїзо, — сьогоднішня ніч для сну.)

Вона зникла у ванній, запрацював душ. За кілька хвилин Ральф почув, як Луїза чистить зуби. Як чудово довідатися, що вони в неї все ще є. За десять хвилин її відсутності Ральфу вдалося багато чого зняти з себе, хоча ниючий біль у ребрах сповільнив роздягання. Нарешті він упорався зі светром Мак-Ґоверна та з туфлями. Потім була сорочка, і він саме порався коло застібки ременя, коли з відкинутим назад волоссям з’явилася сяюча Луїза. Ральф був уражений її красою і раптово відчув себе занадто великим і дурним (не кажучи вже про старість). Вона була в довгій рожевій шовковій нічній сорочці, від рук плинув аромат крему. Чудовий запах.

— Дозволь, я допоможу, — сказала вона і швидко розстебнула ремінь, перш ніж він встиг що-небудь відповісти. — У рухах Луїзи не було нічого еротичного, вона діяла із вправністю жінки, що часто допомагала чоловікові одягатися й роздягатися в останній рік його життя.

— Ми знову опустилися вниз, — мовив Ральф. — Цього разу я навіть не відчув, як це відбулося.

— А я відчула, коли стояла під душем. І, взагалі ж, навіть зраділа. Дуже важко намагатися вимити голову крізь видиму ауру.

А на вулиці лютував вітер, трусив будинок і понуро завивав. Вони подивилися у вікно, і хоча знову перебували на рівні шот-таймерів, Ральф був упевнений, що Луїза розділяє його думки: десь там зараз Атропос, геть розчарований ходом подій, але не зломлений, закривавлений, але не скорений, принижений, але не знищений. «Тепер вони зможуть називати його Старим Одновухим», — подумав Ральф і зіщулився. Він уявив Атропоса, що гасає по наляканому, схвильованому містечку, немов астероїд, Атропоса, що крадеться й ховається, викрадає сувеніри і відрізає «мотузочки»… Інакше кажучи — знаходить розраду в роботі. Майже неможливо було повірити, що не так давно він, Ральф, сидів верхи на цьому створінні, орудуючи його ж власним скальпелем. «Де ж я набрався стільки мужності?» — дивувався він, але відповідь йому була відома. Відвагу він черпав від брильянтових сережок, просунутих у вуха створіння. Чи знав Атропос, що ці сережки стали його найбільшою помилкою? Можливо, ні. По-своєму лікар № 3 ще більший неук у мотиваціях учинків шот-таймерів, ніж Клото й Лахесіс.

Ральф обернувся до Луїзи і взяв її за руки:

— Я знову загубив твої сережки. Думаю, цього разу вони зникли на добро. Мені дуже шкода.

— Не вибачайся. Згадай, вони й так уже були загублені. І мене більше не хвилюють Гарольд і Дженет, тому що тепер у мене є друг, який прийде на порятунок, якщо люди неналежно поводитимуться зі мною або коли я просто злякаюся. Адже так?

— Так. Безсумнівно.

Луїза обійняла Ральфа, міцно пригорнулася до нього, і вони знову поцілувалися. Цілком очевидно, що вона нічого не забула про поцілунки, до того ж Ральфові здалося, що в цій сфері вона була добре обізнана.

— Роздягайся і йди під душ.

Ральф хотів було сказати, що моментально засне, як тільки до його голови торкнуться струмені теплої води. Але тут Луїза додала дещо, від чого він поспішно змінив своє рішення.

— Не ображайся, але від тебе пахне, особливо від рук. Точно так само пахло від рук мого брата Віка, коли він цілими днями чистив рибу.

За дві хвилини Ральф уже стояв під душем, намилившись від голови до п’ят.

Коли Ральф вийшов з ванної, Луїза сховалася під двома пуховими ковдрами. Виднілося лише її обличчя, та й то починаючи від носа. Ральф бігцем перетнув кімнату, соромлячись худих ніг і великого живота. Він відкинув ковдру і швидко пірнув під неї, завмерши, коли прохолодні простирадла торкнулися розпашілої від води шкіри.

Луїза відразу ж сковзнула на його бік ліжка й оповила Ральфа рукою. Він, уткнувшись обличчям в її волосся, дозволив собі розслабитися. Було просто чудово лежати поряд із Луїзою під теплою ковдрою, коли надворі завивав вітер, трясучи скло в рамах. Однаково що в раю.

— Хвалити Бога, що в моїй постелі чоловік, — сонно мовила Луїза.

— Хвалити Бога, що це я, — відгукнувся Ральф, а вона розсміялася.

— Як твої ребра? Може, принести тобі аспірин?

— Не треба. Я певен, що вранці біль відновиться, але зараз теплий душ сотворив диво. — Думка про те, що може й чого не може статися вранці, розбудила питання, яке дрімало десь у голові, чекаючи, мабуть, свого часу.