Безсоння

Вираз подиву прокрався в риб’ячі очі… І в холодні зіниці червоного чоловіка.

(— Що ти робиш? Геть від мене! Чи тобі хочеться провести решту життя в інвалідному візку?)

(— О, я розраховую навіть на гірше — дні моїх перемог все одно залишилися позаду).

Голос набирав сили, він звучав, як голос його матері у хвилини гніву.

(— Слухайся мене, мій хлопчику. Слухайся й не переч.)

На мить наказ, відданий голосом, настільки схожим на голос його матері, змусив Ральфа засумніватися у своїй правоті. Але потім він продовжив рух. Цариця-риба, відкинувшись назад, забила хвостом під домашньою сукнею.

(— Що ти робиш?)

(— Не знаю, можливо, я хочу, просто хочу смикнути тебе за вуса. Переконатися, чи реальні вони.)

І зібравши всю силу волі, щоб не закричати й не втекти, Ральф простягнув уперед праву руку. Сережка Луїзи відчувалася в кулаку теплим маленьким камінчиком. Та й сама Луїза здавалася дуже близькою, що було зовсім не дивно, з огляду на те, скільки її аури він поглинув. Можливо, тепер Луїза стала частиною його самого. Відчуття її присутності приносило глибоке заспокоєння.

(— Ні, ти не посмієш! Тебе одразу ж паралізує!)

(— Риби не отруйні — це всього лише вигадка десятилітньої дитини, ще дужче переляканої, ніж я.)

Ральф потягнувся до вусів правою рукою із затиснутою між пальцями сережкою штирем уперед, і масивна луската голова смикнулась назад, як він і припускав у глибині душі. Голова почала розколюватися й змінюватися, пропускаючи потік червоної аури. «Якщо біль має колір, — подумав Ральф, — то це він». І перш ніж зміни поглибилися, перш ніж істота, тепер уже виразно видима — високий, холодно-красивий блондин із блискучими червоними очима, — змогла вибратися зі створеного нею самою ілюзорного сяйва, Ральф застромив гострий штир сережки просто в чорне, випнуте риб’яче око чудовиська.

Створіння загуділо — як цикада — і спробувало відступити назад. Хвіст заклацав, як аркуш цупкого паперу, що потрапив у лопаті вентилятора. Істота зсунулася в кріслі, що змінювалося, перетворюючись на подобу трону, висіченого з жовтогарячого каменю. А потім хвіст зник, Цариця-риба зникла, і тепер сам Кривавий Цар з перекошеним від болю й подиву обличчям сидів на своєму троні. Одне його око, червоне, немов у рисі, у відблисках пожежі, уп’ялося в Ральфа; інше ж було сповнене лютим розколотим блиском діамантів.

Лівою рукою Ральф потягнувся до покривала з риб’ячої ікри, відкинув його, але нічого не побачив, крім чорноти іншого боку виродка. Іншого боку савана. Виходу.

(— Тебе попередили, клятий шот-таймере! І ти вважаєш, що можеш смикати мене за вуса? Що ж, побачимо. Побачимо!)

І знову Кривавий Цар подався на своєму троні вперед, губи його скривилися, а вціліле око виливало червоне світіння. Ральф заледве стримав бажання відсмикнути спорожнілу праву руку. Замість цього він простягнув її до розкритого рота Кривавого Царя, рота, що намагався проковтнути його руку, як у давні дні це намагалася зробити рибина.

Щось — не плоть — обліпило його руку, а потім почало жалити, як тисяча ґедзів. Водночас Ральф відчув, як справжні зуби — ні, ікла — уп’ялися в його руку. За секунду, якнайбільше дві Кривавий Цар прокусить йому зап’ястя й проковтне кисть.

Ральф заплющив очі й моментально увійшов в уявний потік концентрації, який дозволяє робити переміщення між рівнями, — його біль і страх не стали тут бар’єром, перешкодою. Ось лише цього разу метою був не рух, а запуск. Клото й Лахесіс імплантували міну-пастку в його руку, і тепер був час скористатися нею.

Ральф відчув внутрішній спалах. Шрам на його руці моментально розжарився набіло. Цей жар не завдавав болю, але вирвався з нього розбіжними колами енергій. Його свідомість зафіксувала грандіозний зелений спалах, настільки яскравий, що на мить Ральфові здалося, начебто довкола нього вибухнуло Смарагдове Місто Королівства Оз. Щось (або хтось) кричало. Від високого, ріжучого звуку можна було збожеволіти, слідом за криком почувся глухий удар.

Раптовий вихор сили пронісся мимо Ральфа, поширюючись віялоподібним потоком вітру й зникаючим зеленим світлом. Він уловив дивний, перекошений образ Кривавого Царя, уже не красивого й зовсім не молодого, але древнього, скорченого й найменше подібного до людини з-посеред усіх прибульців, яких коли-небудь заносило на шот-таймерівский рівень існування. Потім щось відкрилося над їхніми головами, оголюючи увесь діапазон темряви, простромлений пересіченими вихровими потоками й різнобарвними променями. Здавалося, Кривавого Царя вітром зносило туди, немов опалий листок. Барви ставали яскравішими, і Ральф відвернувся, піднявши руку, щоб прикрити очі. Він розумів, що між його рівнем і незбагненними шарами іншого існування відкрився канал; і ще він розумів, що коли буде й далі дивитися в це світіння, що все посилюється, на ці

(смертоносні вогні)

бурхливі барви, то смерть стане для нього не гіршим, а найкращим результатом. Він не лише зажмурив очі — він зажмурив свій розум.

А через секунду зникло все — істота, яку Ед знав як Кривавого Царя, кухня в їхньому старому будинку на Річмонд-стріт, крісло-гойдалка його матері. Ральф стояв на колінах футів за шість над носом «Чирокі», піднявши руки вгору, як дитина, якій частенько перепадає від жорстоких батьків, а глянувши вниз, побачив Громадський центр і автостоянку, що примикала до нього. Спершу Ральфові здалося, що це обман, оптична ілюзія, бо ліхтарі автостоянки немов розходилися в боки. Вони нагадували юрбу занадто високих і дуже худих людей, що почали розходитися наприкінці грандіозного видовища. Та й сама стоянка ніби… ну… розширювалася.

«Не розширюється, вона наближається, — подумав Ральф. — Літак знижується. Ед починає виконувати роль камікадзе».

Ральф застиг на місці, не просто здивований, а заворожений. Він перетворився на міфічну проміжну істоту — вочевидь не на бога (жоден бог не може відчувати таку втому й страх), але й не таке земне створіння, як людина. Ось що таке справжній політ, ось що означає дивитися на землю згори, без жодних меж. Це…

(— РАЛЬФЕ!)

Крик Луїзи пістолетним пострілом розірвався у вухах. Ральф здригнувся, і як тільки його погляд відірвався від гіпнотизуючого вигляду розпростертої внизу землі, він зміг рухатися. Підвівшись із колін, він пройшов у літак. Це далося Ральфові легко — так людина долає дорогу додому. Вітер не обдував обличчя й не відкидав волосся із лоба, а коли ліве плече пройшло крізь пропелер «Чирокі», лопаті поранили його не дужче, ніж поранили б дим.

Він побачив бліде красиве обличчя Еда — обличчя вічного мандрівника — «він мандрівником був у цьому світі, — він, як скорботний дух, занесений сюди» — герой поеми,[59] читаючи яку, Керолайн завжди плакала, — і недавнє відчуття жалю й співчуття змінилося гнівом. Дуже важко по-справжньому гніватися на Еда — зрештою, він лише пішак, якого пересувають по шаховій дошці, — і все ж будинок, у який він спрямував свій літак, повен справжніх, реальних людей. Безневинних людей. Ральф помітив дитячу впертість і водночас волю в одурманеному обличчі Еда й, проходячи крізь тонку стінку кабіни пілота, подумав: «На певному рівні, Еде, ти знав, що в тебе ввійшов диявол. Гадаю, ти міг вигнати його… Хіба не казали пан Л. і пан К., що завжди є можливість вибору? А якщо є вибір, отже, ти сам зробив його».

Голова Ральфа піднімалася над літаком, і він знову став на коліна. Панорама Громадського центру заповнила все лобове скло, і Ральф зрозумів, що вже пізно зупиняти Еда.

Діставши з кишені сережку, що залишилася, Ральф і її затиснув між пальцями штирем назовні, потім узявся за кнопку дзвінка. Другою рукою він обхопив дроти, протягнені між коробкою й дзвінком. Заплющив очі й сконцентрувався, викликаючи переміщення. У животі виникло відчуття порожнечі, і Ральф устиг подумати: «Ого! Точнісінько як ліфт-експрес!»

І знову він опинився на рівні шот-таймерів, де не було місця ні для богів і дияволів, ні для лисих лікарів-карликів з їхніми магічними ножицями та скальпелями, ні для будь-яких аур. Він опустився вниз, де ходіння крізь стіни було неможливим. На рівні шот-таймерів він ставав видимим… І, наскільки зрозумів Ральф, Ед дивився на нього:

59

Поема Дж. Байрона «Лара».