Страница 8 из 18
Потім нічого… і ще нічого. А потім машина знову наїхала на щось. Пролунав приглушений лускіт, ніби маленький гарбуз, що вибухнув у мікрохвильовці.
Морріс повів кермом уліво, і машина ще раз легенько підскочила, коли «Біскейн» повернувся на своє місце на парковці. Подивившись у дзеркало, він побачив, що в Кертіса немає голови.
Ні, голова, звичайно, була, але розчавлена. Розплющена. «Тут талант не розплескався», — подумав Моррі.
Він під’їхав до виходу й, дочекавшись, коли дорога спорожніла, рвонув уперед. Слід зупинитися й перевірити передок у машини, особливо колесо, що переїхало голову Кертіса, але спочатку він хотів від’їхати миль на двадцять. Щонайменше на двадцять.
— Бачу у своєму майбутньому автомийку, — сказав він. Це здалося йому смішним (надмірно смішним — вираз, значення якого не зрозуміли б ні Фредді, ні Кертіс), він розсміявся й сміявся довго й голосно. Морріс ретельно дотримувався дозволеної швидкості. Він спостерігав, як одометр відраховує милі, і навіть на п’ятдесяти п’яти кожне обертання, здавалося, тривало п’ять хвилин. Колесо, напевно, залишало кривавий слід, який вів до виїзду з парковки, але він, мабуть, уже обірвався. Давним-давно обірвався. Проте все одно слід було знову рухатися неголовними дорогами або навіть дорогами третього класу. Було б розумно зараз зупинитися й викинути всі записники — і готівку теж — кудись у лісосмугу. Але він би цього не зробив. Ніколи.
Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, сказав він сам собі. А то й вище. Зрештою, ніхто не бачив машини. Ані в Нью-Гемпширі, ані в інших місцях.
Він під’їхав до покинутого ресторану, зупинився на бічній парковці й оглянув передок і праве переднє колесо машини. Загалом йому здалося, що все виглядає досить добре, тільки на передньому бампері залишилося трохи крові. Зірвавши пучок трави, він витер її. Потім сів у машину й поїхав на захід. Він був готовий до дорожніх кордонів, але йому не зустрілося жодного.
За кордоном Пенсільванії, у Гованді, він знайшов мийку-автомат для машин. Щітки потерли, струмені поплескали, і машина засяяла, як нова, — і знизу, і зверху.
Морріс їхав на захід, до маленького брудного житлового району під назвою Перлина Великих озер. Йому треба було на час залягти на дно й зустрітися з одним старим другом. До того ж дім — це таке місце, куди, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть,[5] — Євангеліє від Роберта Фроста — особливо, якщо поруч немає нікого, кому можна поскаржитися на повернення блудного сина. Любий татко дременув кілька років тому, а мила матуся зараз проводить осінній семестр у Прінстоні, читаючи лекції про «баронів-розбійників», тож будинок на Сикоморовій вулиці, найімовірніше, стоїть порожній. У такого пречудового викладача — до того ще й письменника, колись навіть номінованого на Пулітцерівську премію, — будинок міг би бути й кращим, але в цьому треба звинувачувати любого татуся. Утім, Морріс ніколи не мав нічого проти цього будинку, це мати журилася, а не він.
Морріс послухав новини, але не почув жодного слова про вбивство романіста, який, якщо вірити тій статті в «Тайм», був «голосом, що гучно закликав дітей мовчазних п’ятдесятих прокинутись і знайти власний голос». Мовчання в радіо було новиною приємною, але не несподіваною. Якщо вірити джерелу інформації з колонії, домоправителька приходила до Ротстайна один раз на тиждень. Був ще помічник по господарству, але він приходив тільки, коли викликали. Морріс і його друзяки-небіжчики недарма вибирали слушний час, тому можна було сподіватися, що протягом найближчих шести днів тіла не знайдуть.
Того ж дня, десь на просторах Огайо, він промчав повз крамничку, яка торгує різною старовиною та мотлохом, але потім розвернувся й під’їхав до неї. Покопавшись, він купив стару скриню. Скриня була старою, але міцною на вигляд й обійшлася йому у двадцять доларів. «Майже за безцінь», — подумав Морріс.
2010
Тепер батьки Піта Сауберса лаялися часто. Тіна називала їхні сварки «авки-гавки». Піт думав, що в цьому щось є, бо, коли вони починалися, з їхньої кімнати чулося: ав-ав-ав, гав-гав-гав. Іноді Піту хотілося вийти на сходи й закричати їм униз, щоб вони припинили, просто припинили. Ви лякаєте дітей, хотілося йому заволати. У будинку є діти, діти, ви що, дурні, про це забули?
Піт був удома, бо відмінникам — у яких з усіх занять тільки самостійна робота вдень та ще фізкультура по обіді, — дозволялося повертатися додому раніше. Двері його кімнати були відчинені, і він почув, як батько заторохтів по кухні своїми милицями, тільки-но під’їхала машина матері. Піт майже не сумнівався, що сьогоднішні веселощі почнуться з батьківської фрази: «Щось ти зарано сьогодні». Мати відповість, що він ніяк не може запам’ятати, що тепер вона по середах звільняється раніше. Тато скаже, що ще не звик до життя в цій частині міста, і вимовить це так, ніби їм довелося переїхати до найбіднішого, найпохмурішого району міста, а не лише до північного району Гортфілда, де вулиці мають назви дерев. Тепер, коли вступна частина прозвучала, можна було починати авкати й гавкати.
Піт і сам не був у захваті від Норт Сайда, але й жахливим його не назвеш. Навіть у свої тринадцять років він, схоже, краще за батька розумівся на економічних реаліях їхнього становища. Можливо, тому що він не ковтав пігулки оксиконтину по чотири рази на день, як батько.
Тут вони опинилися через те, що середня школа Грейс Джонсон, у якій викладала його мати, закрилася згідно з програмою міської ради щодо скорочення витрат. Багато хто з учителів ГД стали безробітними. Лінді пощастило, їй запропонували посаду бібліотекаря й перевіряльника домашніх завдань у Нортфілдській початковій школі. Щосереди вона поверталася раніше, бо в цей день бібліотека закривалася опівдні. Так працювали всі шкільні бібліотеки. Це була ще одна ініціатива щодо скорочення витрат. Пітового тата це дратувало. Він зауважував, що члени міської ради собі зарплатню не урізали, і називав їх зборищем бісових лицемірів.
Але Піт про це нічого не знав. Знав він лише про те, що останнім часом Тома Сауберса все дратувало.
«Форд Фокус», тепер їхня єдина машина, зупинився біля будинку, з нього вийшла мама зі старим потертим портфелем у руці. Вона обминула лід, який постійно утворювався в затінку біля ґанку під водостоком. Сьогодні була черга Тіни посипати його сіллю, але вона, як завжди, забула. Мама з опущеними плечима повільно піднялася сходами. Піту не подобалося, коли вона ходила ось так, ніби цеглу на спині несла. Тим часом у вітальні татові милиці застукали з подвоєною швидкістю.
Відчинилися вхідні двері. Піт завмер в очікуванні. Сподівався на щось на кшталт «Привіт, люба, як пройшов ранок?»
Якби ж то.
Він і не хотів підслуховувати авки-гавки, але в цьому маленькому будинку зовсім нічого не почути було просто неможливо… Якщо, звичайно, не піти. Цієї зими до такого стратегічного відступу він вдавався дедалі частіше й частіше. Але іноді йому починало здаватися, що як старший із дітей він мусить слухати. Містер Джейкоб на уроках з історії любив повторювати, що знання — це сила, і Піт підозрював, що саме тому зобов’язаний стежити за словесною війною батьків, яка все загострювалася й загострювалася. Тому що кожна така авка-гавка розтягувала тканину шлюбу сильніше й сильніше, і колись вона таки розірве її. Краще бути до цього готовим.
Тільки бути готовим до чого? До розлучення? Цей фінал був найімовірнішим. У певному сенсі, буде навіть краще, якщо вони розійдуться — Піт відчував це дедалі сильніше, хоча ще до кінця не усвідомив свої відчуття, — але що саме буде означати розлучення (ще одне з улюблених висловлювань містера Джейкоба) в умовах реального світу? Хто залишиться, а хто піде? Якщо піде тато, як він буде жити без машини, адже майже не може ходити? Це лише одна причина, через яку ні він, ні вона просто не можуть дозволити собі піти. Вони й так вже не мають і гроша за душею.
5
З поеми Роберта Фроста «Смерть наймита».