Страница 4 из 18
— Я знаю.
— І все даремно. Тобто, повний нуль. Так, є двійко вакансій у доках і якесь будівництво торговельного центру біля аеропорту, але ти можеш уявити, щоб я займався чимось подібним? Якщо б я був на тридцять фунтів легший і на двадцять років молодший… Може, улітку пощастило б щось знайти в місті… У якомусь офісі… Якщо все трохи владнається. Але така робота була б, імовірніше за все, тимчасовою, і гідно заробляти навряд чи вийшло б. Тому ми з Тоддом їдемо опівночі займати чергу й будемо стояти до ранку, доки не відчинять двері. І я обіцяю, що повернуся з роботою, реально прибутковою роботою.
— І з якою-небудь болячкою, якою ми всі можемо заразитися. І тоді нам доведеться економити на їжі, щоб платити лікареві.
І тут він по-справжньому розсердився на неї.
— Узагалі-то, я розраховував на підтримку.
— Господи, Томе, я намага…
— Хоча б одне добре слово почути! «Молодець, що намагаєшся, Томе. Ми раді, що ти заради родини готовий пхатися дідько знає куди». Щось на кшталт цього. Хіба я забагато прошу?
— Я лише хочу сказати…
Але, перш ніж вона встигла договорити, двері кухні відчинилися й зачинилися. Він вийшов на задній двір викурити сигарету. Цього разу, подивившись на Тіну, Піт побачив нещасне та схвильоване обличчя. Зрештою, їй було лише вісім. Піт посміхнувся й підморгнув. Тіна у відповідь із сумнівом посміхнулася, після чого повернулася до життя підводного царства під назвою Бікіні-Боттом, де татусі не втрачають роботи й не галасують, а дітей не позбавляють кишенькових грошей. Якщо ті поводяться гідно.
Увечері, перед від’їздом, Том відніс доньку в ліжко й поцілував. Ще він поцілував місіс Бізлі, улюблену ляльку Тіни — аби пощастило, сказав він.
— Тату? У нас усе буде добре?
— Обов’язково, люба, — відповів він. Вона запам’ятала це. Упевненість у його голосі. — Усе буде просто чудово. А тепер спи.
Він вийшов із кімнати, як завжди. Це вона теж запам’ятала, бо ніколи більше не бачила, щоб він так ходив.
Нагорі крутого в’їзду, провідного від Марлборо-стрит до центральної міської парковки, Том вигукнув:
— Гей, гей, нумо пригальмуй!
— Ти що? За мною машини їдуть, — відповів Тодд.
— На секунду. — Том підняв телефон і сфотографував людей, які стоять у черзі. Їх уже було осіб сто. Може, і більше. Понад рядом дверей банер. На ньому було написано: «1000 робочих місць Гарантовано!» А нижче: «Ми підтримуємо мешканців нашого міста! — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР».
Позаду іржавої «Субару» 2004 року Тодда Пейна хтось посигналив.
— Томмі, не хочу псувати веселощі, поки ти закарбовуєш у пам’яті цю чудову картину, але…
— Поїхали, я закінчив. — перебив його Том і, коли Тодд в’їхав на парковку, де всі найближчі до будівлі місця вже були зайняті, додав: — Хочу показати цю фотографію Лінді. Знаєш, що вона сказала? Якщо ми приїдемо сюди до шостої, будемо першими в черзі.
— А я тобі казав! Тоддстер не обдурить. — Тоддстер припаркувався. Голосно випустивши гази й захарчавши, «Субару» завмерла. — До світанку тут тисячі зо дві народу збереться. Із телебачення приїдуть. З усіх каналів. «Сіті ет сікс», «Морнінг репорт», «Метроскан». Може, у нас інтерв’ю візьмуть.
— Я погоджуся на будь-яку роботу.
Лінда не помилилася щодо одного: було вогко. У повітрі відчувався запах озера, той самий аромат, що трохи тхне каналізацією. І було холодно, настільки, що подих майже перетворювався на пару. Стовпчики з жовтими смужками «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» вигинали натовп шукачів роботи, перетворюючи на зиґзаґ, зборки якого нагадували живий акордеон. Том і Тодд зайняли місце між останніми стовпчиками. Одразу ж за ними пристало ще кілька людей, переважно чоловіки, одні в щільних флісових робочих куртках, інші — у пальто типу «містер Бізнесмен» та із зачісками типу «містер Бізнесмен», які вже потрохи втрачали свою виплекану досконалість. Том прикинув, що, як і далі так піде, до світанку черга розтягнеться до кінця парковки, і це буде щонайменше за чотири години до того, як двері відчиняться.
Його увагу привернула жінка, до грудей якої притулилося немовля. Вона стояла від них на відстані кількох зборок. «Це ж яка має бути безвихідь, — подумалося Тому, — щоб отак посеред холодної, дощової ночі вийти з дому з такою маленькою дитиною». Малюк висів у нагрудній сумці. Жінка розмовляла з якимось огрядним чоловіком із перекинутим через плече спальним мішком, і дитина переводила погляд з одного обличчя на інше, немов наймолодший у світі любитель тенісу. Кумедно.
— Не хочеш зігрітися, Томмі? — Тодд дістав зі свого рюкзака пляшку «Беллз» і простягнув Тому.
Том уже майже сказав «ні», згадавши останні почуті від Лінди слова: «І не дай Боже я відчую, що від тебе спиртним тхне, коли ти повернешся», але потім узяв пляшку. На вулиці було холодно, і від одного ковтка біди не буде. Він відчув, як віскі тече вниз, обпікаючи горло та шлунок. «Прополощи рот, перед тим як підійти до стенду, — нагадав він собі. — Хлопців, від яких тхне віскі, на роботу не беруть».
Коли Тодд знову запропонував зробити по ковтку — було це близько другої, — Том відмовився. Але коли о третій надійшла нова пропозиція, Том узяв пляшку. Оцінивши рівень рідини, він зрозумів, що Тоддстер рятувався від холоду дуже активно.
«Якого біса», — подумав Том і зробив трохи більше ніж ковток; цього разу наповнив увесь рот.
— Ось це діло! — вимовив Тодд ледь чутно, розтягуючи звуки. — Давай, покажи свою темну натуру.
Потік шукачів роботи тривав, їхні машини обережно просувалися крізь густий туман із боку Марлборо-стрит. Черга вже вийшла далеко за стовпчики й більше не вигиналася зиґзаґом. Тому здавалося, що він розуміє, які економічні труднощі спіткали країну — хіба він сам не втратив роботу, до того ж дуже хорошу роботу? — Але в міру того як прибували машини й черга розтягувалася (її кінця вже було не розглянути), реальний стан речей почав розкриватися перед ним у новому, жахливому світлі. Можливо, «труднощі» було не зовсім доречним словом. От «лихо» — те, що треба.
Праворуч від нього, у лабіринті стовпчиків і стрічок, які вказували дорогу до дверей зали, заплакала дитина. Озирнувшись, Том побачив, як чоловік зі спальним мішком підтримує краєчок нагрудної сумки, щоб жінці («Господи, — подумав Том, — вона сама що той підліток») було зручніше витягувати звідти дитину.
— Що це за чортівня? — запитав Тодд уже зовсім неслухняним язиком.
— Дитина, — відповів Том. — Жінка з дитиною. Дівчинка з дитиною.
Тодд придивився й вигукнув:
— Матері твоїй ковінька! Ось це справжня безвтвід… безтвід… безвідповідальність.
— Ти що, упився вже? — Лінді Тодд не подобався, вона не бачила в ньому жодної позитивної риси, і цієї миті Том ладен був із нею погодитися.
— Трохи. Коли двері відчиняться, я буду в нормі. У мене є ментолові цукерки.
Тому захотілося запитати в Тоддстера, чи немає в нього із собою візину — очі в нього зовсім почервоніли, — але він вирішив, що зараз не хоче з ним розмовляти. Він знову подивився туди, де стояла жінка з дитиною, яка заходилася від плачу. Спочатку йому здалося, що вона пішла. Потім він подивився вниз і побачив, що вона заповзає в спальний мішок здорованя, тримаючи дитину на грудях. Чоловік тримав мішок відкритим, щоб їй було зручніше. Немовля продовжувало скимліти.
— Ти що там, не можеш заткнути дитину? — ревнув чоловічий голос збоку.
— Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби, — додав жіночий голос.
Том подумав про Тіну в такому віці, уявив її тут, цього холодного досвітнього ранку, і придушив у собі бажання крикнути чоловікові й жінці, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усі разом тут стоять, хіба не так? Уся ця юрба бідолах і невдах.
Плач зробився тихіше, затих.
— Напевно, годує його, — сказав Тодд і стиснув собі груди, показуючи.
— Так.
— Томмі?
— Чого тобі?
— Ти ж знаєш, що Еллен втратила роботу?