Страница 16 из 18
Вона поставила портфель, підійшла до столу й узяла пачку грошей. Перерахувала та здивовано подивилася на нього.
— Господи, Томмі, а що було сказано в листі?
— Листа не було. Тільки гроші.
— Але хто міг…
— Не знаю, Ліно. Але я знаю одне.
— Що?
— Ми можемо їх витрачати.
— Свята срака, — вигукнув Піт, коли вони розповіли йому. Він затримався в школі на волейбол і прийшов майже на обід.
— Стеж за мовою, — промовила Лінда, думаючи про щось своє. Гроші так само лежали на кухонному столі.
— А скільки тут? — І, коли батько відповів: — Від кого це?
— Гарне запитання, — зауважив Том. — Підійде для другого туру телевікторини, коли можна програти все. — Це був перший жарт, який почув від нього Піт за тривалий час.
Увійшла Тіна.
— Я думаю, у тата є фея-хрещена. Тато, мамо, дивіться, які в мене нігті! Еллен подарували лак із блискітками, і вона зі мною поділилася.
— Тобі дуже личить, мій гарбузику, — сказав Том.
Спочатку жарт, потім комплімент. Більше Піту було й не потрібно, аби зрозуміти, що він вчинив правильно. Абсолютно правильно. Адже вони не могли відправити гроші назад, вірно? У них же немає зворотної адреси. І, до речі, коли тато востаннє називав Тіну гарбузиком?
Лінда пильно подивилася на сина.
— Ти про це щось знаєш?
— Ні, але ви зі мною поділитеся?
— Розмріявся, — сказала вона й повернулася до чоловіка, упершись руками в боки. — Том, хтось вочевидь помилився.
Том подумав, і, коли він заговорив, не було ні авкання, ні гавкання. Голос спокійний.
— Не схоже. — Він підсунув до неї конверт і постукав пальцем по своєму імені та адресі.
— Так, але…
— Ніяких але, Ліно. Ми заборгували нафтовій компанії, але спочатку треба погасити борг по твоїй «Майстер-кард», інакше в тебе її заберуть.
— Так, але…
— Втратиш картку, втратиш кредитний рейтинг. — Як і раніше незворушно. Спокійно і розважливо. І переконливо. Для Піта це звучало так, ніби батько довго хворів і зараз хвороба вперше відступила. Він навіть посміхнувся. Посміхнувся й торкнувся її руки. — Зараз твій рейтинг єдине, що в нас є, тому нам слід його захищати. Та й потім, раптом Тіна має рацію, і в мене справді є чарівна хрещена.
«Ні, — подумав Пітер. — У тебе є чарівний хрещений».
Тіна сказала:
— Ой, зачекайте, я знаю, від кого це.
Усі повернулися до неї. Піт раптом весь запалав. Вона ж не могла дізнатися, адже так? Звідки їй знати? Тільки він сам, як дурень, сказав їй про скарби, і…
— Від кого, люба? — запитала Лінда.
— Від того фонду, що татові допомагав. Напевно, у них ще гроші знайшлися, ось вони їх і роздають.
Піт беззвучно видихнув, і тільки після цього зрозумів, що не дихав.
Том погладив її по волоссю.
— Вони б не стали надсилати готівку, гарбузику. Вони шлють чеки. А ще цілу купу бланків для заповнення.
Піт підійшов до плити.
— Зроблю какао. Хтось бажає?
Виявилося, усі бажають.
Конверти продовжували надходити.
Вартість переказу збільшувалася, але сума ніколи не змінювалася. Ні багато ні мало — зайві шість тисяч доларів на рік. Не бозна які гроші, але без податків і їх саме вистачало, аби родина Сауберсів не загрузла в боргах.
Дітям заборонили про це розповідати.
— Тіна все одно розбовкає, — одного вечора сказала Лінда Тому. — Ти й сам знаєш. Вона розповість своїй пришелепкуватій подружці Еллен, і та роздзвонить по всьому світу.
Але Тіна зберегла таємницю, переважно через те, що брат, якого вона обожнювала, пригрозив більше не пускати її до своєї кімнати, якщо вона комусь хоч слово скаже, але в основному через те, що занадто добре пам’ятала про авки-гавки.
Піт запхав пачки грошей у зарослий павутинням отвір поза розхитаною дошкою в комірчині. Приблизно раз на чотири тижні він діставав п’ятсот доларів і клав у свій рюкзак разом із конвертом із надрукованою адресою. Декілька дюжин таких конвертів він заздалегідь підготував на шкільному комп’ютері в кабінеті комерційної освіти й роздрукував їх одного разу пізно ввечері, після шкільної спортивної олімпіади, коли в кабінеті нікого не було.
Він використовував різні поштові скриньки, щоб відсилати конверти містеру Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23, займаючись родинною доброчинністю з майстерністю досвідченого шахрая. Він досі боявся, що мати колись про все дізнається, стане забороняти (можливо, навіть наполегливо), і знову все буде, як раніше. І зараз все не ідеально, авки-гавки іноді траплялися, але, думав він, напевно, немає таких родин, де б усе було ідеально, хіба тільки на цьому старому каналі «Нік ет Найт».
Тепер вони дивилися й «Нік ет Найт», і «Картун нетворк», і «Ем-Ті-Ві», тому що, леді й джентльмени, кабельне телебачення повернулося!
У травні трапилася ще приємна новина: тато влаштувався на півставки в нове агентство нерухомості на посаду, яка називалася щось на кшталт «передпродажний дослідник». Що це таке, Піт не знав, та йому було начхати. Тато міг займатися цим, сидячи вдома, по телефону або на комп’ютері, заняття це приносило трохи грошей, і все інше було не важливо.
А важливі були дві речі, що сталися протягом місяця після того, як почали надходити гроші. По-перше, у тата стало краще з ногами. У червні 2010 (коли нарешті був спійманий виконавець так званої «Бойні біля Міського Центру») Том почав потроху ходити без милиць і менше вживати ліків. Другу річ пояснити було важче, але Піт знав, що вона відбулася. Тіна теж знала. Тато й мама відчули себе… нібито… благословенними, і тепер, сперечаючись, вони виглядали не стільки злими, скільки якимись присоромленими, немов паплюжили загадкове везіння, що звалилося на них. Іноді вони припиняли сперечатися й починали говорити про інші речі. Нерідко про гроші й про те, хто б міг їх надсилати. Ці розмови нічого не давали, і це було добре.
Мене не зловлять, казав собі Піт. Мене не повинні зловити й не зловлять.
Одного разу, у серпні того ж року, тато з мамою повезли Тіну до зоопарку під назвою «Хеппідейл Фарм». Піт терпляче чекав слушного випадку, і, тільки-но вони виїхали, повернувся до струмка з двома портфелями.
Переконавшись, що навколо нікого, він викопав скриню та переклав записники з неї в портфелі. Потім знову закопав її, після чого повернувся додому зі здобиччю. У коридорі нагорі спустив драбину й затягнув портфелі на горище. Це було маленьке, низьке приміщення, холодне взимку й задушливе влітку. Родина нечасто ним користувалася, свій непотріб вони, як і раніше, тримали в гаражі. Ті деякі речі, які тут зберігалися, імовірно, залишилися від колишніх господарів будинку 23 на Сикоморовій вулиці. Брудна дитяча колиска, крива на одне колесо, торшер із тропічними птахами на абажурі, старі номери журналів «Ред бук» та «Гуд хаускіпінг», перев’язані мотузкою, стос смердючих, покритих цвіллю ковдр.
Піт склав записники в дальньому кутку й накрив їх ковдрами, але спочатку взяв перший-ліпший, сів під однією з двох лампочок, що бовталися під стелею, і розкрив. Почерк був похилий і досить дрібний, але акуратний і легкий для читання. Виправлень не було, що здалося Піту незвичайним. Хоча він дивився на першу сторінку, на ній нагорі стояв обведений в кружечок номер 482, і це змусило його подумати, що така нумерація тривала не після однієї, а після півдюжини інших записників. Півдюжини, не менше.
Підсобка «Дровера» виглядала так само, як п’ять років тому; той самий застиглий пивний запах, змішаний зі смородом обори й відчутною домішкою дизельного палива зі стоянок вантажівок, які розтягнулися вздовж кордону цієї половини великої порожнечі Небраски. Стю Логан теж не змінився. Той самий білий фартух, те саме підозріло чорне волосся, і навіть та сама краватка з папугами й пальмами стягує червону шию.