Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 18 из 40

Ломбард пильно оглядав небосхил. Хмари над островом згущалися, вітер посилився. Подивившись скоса на Армстронга, він зауважив:

— Чому це ви такий мовчазний, докторе? Про що мислите?

— Мене не залишає думка про старого Макартура — як він тут змінився. Мабуть, він таки несповна розуму.

Віра за весь ранок навіть не присіла. Якесь приховане почуття антипатії, навіть огиди, примушувало її уникати зустрічі з Емілі Брент. Сама ж міс Брент зручно вмостилася в кріслі за рогом будинку, щоб сховатися од вітру, й заходилася в'язати. Варто було Вірі згадати про міс Брент, як їй ввижалася утоплениця — її бліде обличчя, розпущене волосся з водоростями в ньому. Це обличчя колись було гарним, може, навіть занадто гарним, тепер же воно не підвладне ні лиху, ані жахам. А Емілі Брент — спасенна душа — сидить собі безтурботно й ревно в'яже.

На терасі суддя Уоргрейв спочивав у кріслі, схиливши голову на груди. Віра подивилася на нього. В її уяві ясно постала лава підсудних, а на ній білявий, блакитноокий молодик із збентеженим, наляканим обличчям. Едвард Сетон. Вона виразно уявила собі, як суддя своїми старезними руками накладає чорний капелюх на голову, починає вимовляти слова вироку…

Віра не кваплячись попрямувала вниз, до моря. Дійшла до краю острова, де сидів, не зводячи погляду з небокраю, старий генерал. Макартур ледь здригнувся при її появі й уважно подивився на Віру. Вираз генералового обличчя, в якому поєдналися почуття подиву й тривоги, налякав її. Хвилини зо дві старий дивився їй просто у вічі.

«Як дивно, — подумала Віра, — він дивиться так проникливо, наче все знає…»

— О, це ви! — зрештою вимовив генерал. — Ви прийшли…

Віра підсіла поруч нього:

— Вам, певно, до вподоби сидіти тут, споглядаючи море?

Він лагідно хитнув головою:

— До вподоби. Тут приємно чекати.

— Чекати? — різко спитала Віра. — Чого ж ви очікуєте?

— Кінця, — так само лагідно промовив генерал. — І ви це знаєте не гірше за мене, хіба не так? Ми всі тут очікуємо, кінця.

— Що ви хочете цим сказати? — тремтячим голосом запитала Віра.

— Жоден із нас не вибереться з острова! — похмуро оголосив Макартур. — Такий план А. Н. Оуена. Це вам відомо. Одного ви не в стані зрозуміти: яке це велике полегшення!

— Полегшення? — здивувалася Віра.

— Саме так, — сказав генерал. — Ви надто молода… Вам цього ще не втямити. Та невдовзі ви зрозумієте, яке це полегшення, коли все вже позаду, коли відпадає потреба далі нести свій тягар. Настане час, і ви це відчуєте.

— Я не розумію, — Віра судорожно сплела пальці.

Цей тихий дідуган страхав її.

— Розумієте, я кохав Леслі, — замрійливо сказав генерал. — Дуже кохав…

— Леслі — це ваша дружина? — спитала Віра.

— Так… Я кохав її й дуже пишався нею. Вона була така гарна й така весела! — Хвилину-дві він помовчав, потім продовжив: — Так, кохав Леслі. Ось чому я зробив це.

— Ви маєте на увазі… — почала було Віра й осіклася.

Генерал ствердно хитнув головою.

— Яка рація відкараскуватися тепер, коли всі ми невдовзі підемо в небуття. Так, я послав Річмонда на смерть. Якоюсь мірою це можна вважати вбивством. Дивно: вбивство — а я завжди був такий законослухняний! Та тоді я ні про що не шкодував. «Катюзі по заслузі», — так я думав, Зате пізніше…

— Що пізніше? — злісно спитала Віра.

Генерал задумливо й дещо збентежено похитав головою.

— Не знаю чому, але пізніше все змінилося. Я не знаю, чи здогадалася Леслі, чи ні… Гадаю, що ні. Але, розумієте, з того часу вона стала зовсім сторонньою людиною. А згодом померла — і я залишився сам-один…

— Сам-один, — повторила Віра, й луна підхопила її голос.

— Ви теж зрадієте, коли настане кінець, — закінчив Макартур.

Віра рвучко підвелася.

— Я не розумію, до чого ви це? — розсердилася вона.

— А я розумію, дитятко моє, розумію…

— І ви не розумієте. Ви самі нічогісінько не розумієте!

Генерал знову вп'явся очима в небокрай. Він наче не помічав її більше.

— Леслі… — вимовив він тихо й пестливо.

Коли засапаний Блор повернувся з мотком канату, Армстронг стояв на тому ж місці й дивився в море.

— Де містер Ломбард? — спитав Блор.





— Пішов перевіряти якусь свою гіпотезу, — відповів Армстронг. — Незабаром повернеться. Послухайте-но, Блоре, я стурбований…

— Всі ми стурбовані.

Доктор нетерпляче махнув рукою.

— Знаю, знаю. Йдеться не про це. Я маю на увазі старого Макартура.

— Ну то що, сер?

— Ми шукаємо божевільного, — сказав доктор Армстронг. — Ну, то що ви можете сказати про Макартура?

— Вважаєте, він маніяк-убивця? — витріщив очі Блор.

— Я цього не сказав би. Зовсім ні, — якось невпевнено відповів Армстронг. — Втім, я ж не психіатр. До того ж, з ним не розмовляв, не міг вивчити його.

Блор замислився.

— Він певно, таки не при своєму розумі — з цим я згодний! Але, хоч би там як, не згоджуся, що він…

— Мабуть, ви маєте рацію, — перервав його доктор Армстронг, — найімовірніше, що вбивця ховається десь на острові! Та ось і Ломбард.

Вони старанно прив'язали канат.

— Гадаю, що допомога не потрібна буде, — сказав Ломбард. — Та про всяк випадок будьте напоготові. Якщо я різко смикну канат, тягніть.

Хвилину-другу вони стежили за Ломбардом.

— Видирається, мов кицька, — сказав Блор, і в голосі його пробриніли якісь нові нотки.

— Либонь, свого часу чимало пополазив по скелях, — відгукнувся Армстронг.

— Напевне.

На якийсь час запала тиша, потім колишній інспектор промовив:

— Дивний хлопець. Хочете знати, що я думаю?

— Що?

— Небезпечний він тип!

— Чого це ви так? — здивувався Армстронг.

Блор фиркнув:

— Точно сказати не можу, але знаю напевно: з ним треба бути насторожі.

— Життя в нього, певно, було бурхливе, — сказав Армстронг.

— Не так бурхливе, як темне, — відгукнувся Блор, з хвилину подумав, потім продовжив: — От ви, докторе, наприклад, ви часом не маєте при собі пістолета?

Армстронг витріщився:

— Я? Святий боже, звичайно ж, ні. Навіщо?

— А навіщо він містерові Ломбарду?

— Сила звички, мабуть, — невпевнено висловив припущення Армстронг.

Блор у відповідь тільки зневажливо гмикнув. Тут каната смикнули, й кілька хвилин їм довелося щосили витягати нагору Ломбарда.

Коли тягнути стало легше, Блор промовив:

— Однією звичкою цього не поясниш! Подорожуючи по диких країнах, містер Ломбард, звичайно, прихоплює із собою й пістолет, і примус, і спальний мішок, і запас дусту! Та самої сили звички не досить, щоб привезти все це спорядження сюди! Люди, котрі не розлучаються з пістолетом, існують тільки в пригодницьких романах.

Армстронг збентежено похитав головою. Перехилившись через гребінь скелі, вони слідкували за Ломбардом. Шукав він ретельно, та, очевидно, ці пошуки закінчилися безрезультатно. Згодом Ломбард перевалився через гребінь і, втираючи піт з чола, сказав:

— Ну що ж, тепер усе ясно: шукати треба в самому будинку — більше ніде.

Обшукати віллу було нескладно: спочатку прочесали прибудови, потому перейшли до самого будинку. Вони знайшли у шафі для білизни сантиметр місіс Роджерс і попереміряли всі простінки — жодного тайника виявити не пощастило: прямі чіткі обриси сучасної будівлі не залишали місця для схованок. Насамперед вони оглянули перший поверх. Підіймаючись на другий, де розташовані спальні, крізь вікно побачили Роджерса. Він виносив на терасу тацю з коктейлями.

— Чудове явище — добрий служник, Ось хто своїм виглядом нічого не виказує — справді уособлення олімпійського спокою, — зауважив Ломбард.

— Роджерс — першорядний дворецький, — поважливо Додав Армстронг, — в цьому йому не відмовиш.