Страница 4 из 11
— То був старий Скримґур. Якось один чоловік зайшов до його церкви й побачив, що він вихилився з казальниці й палко проповідує, звертаючись до кількох денних прибиральниць. Він погрожував їм пальцем і казав: «Я знаю ваші чорні думки. Ви думаєте, що великий Ахашверош, про якого згадується у Святому Письмі, це Артаксеркс Другий. Але він не був Артаксерксом Другим! — І святий отець докінчив неймовірно врочистим і переможним тоном: — Він був Артаксерксом Третім!»
Джуліан Гармон ніколи не вважав цю історію дуже кумедною, але вона завжди смішила й розвеселяла Пампушку. У кімнаті пролунав її дзвінкий сміх.
— Ото старий чудій! — вигукнула вона. — Я думаю, і ти колись станеш таким, Джуліане.
Вигляд у Джуліана був доволі збентежений.
— Знаю, — смиренно погодився він. — Я відчуваю, що мені далеко не завжди щастить ясно і просто пояснити людям той чи інший текст зі Святого Письма.
— Я б на твоєму місці не тривожилася, — сказала Пампушка, підводячись і збираючи використаний посуд на тацю. — Місіс Бат сказала мені вчора, що Бат, який ніколи не ходив до церкви і здобув славу місцевого атеїста, тепер щонеділі приходить послухати твою проповідь.
Вона провадила, з великою точністю зображуючи досконало витончений голос місіс Бат:
— Лише вчора, мем, Бат сказав у розмові з містером Тімкінсом із Літл-Ворсдейла, що ми маємо справжнє вогнище культури тут, у Чипінґ-Клеґорні. Ти, мовляв, не містер Ґос, який у Літл-Ворсдейлі промовляє до своїх парафіян так, ніби перед ним неодуковані діти. Зате ми маємо змогу прилучитися до справжньої культури — саме так висловився містер Бат. В особі нашого вікарія ми маємо високоосвіченого джентльмена, який здобув освіту в Оксфорді, а не в Мілчестері, і він щедро ділиться з нами скарбами своїх знань. Він розповідає нам усе, що йому відомо про римлян і греків, а також про вавилонян та ассирійців. І навіть свого кота, сказав Бат, наш вікарій назвав ім'ям одного з ассирійських царів. Отож, ти здобув тут уже чималу славу, — з тріумфальною радістю закінчила свою промову Пампушка. — О Господи, мені слід поквапитися зі своєю роботою, бо я ніколи її не закінчу. Ходімо зі мною, Тиглат-Паласаре, я дам тобі кістки від оселедця.
Відчинивши двері і вправно притримуючи їх ногою, вона проскочила крізь них із навантаженою тацею, голосно наспівуючи не вельми мелодійним голосом свою власну версію відомої спортивної пісні:
Брязкіт посуду, вивантаженого у зливальницю, заглушив наступні слова, та коли превелебний Джуліан Гармон виходив із дому, він почув останній тріумфальний рядок:
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
СНІДАНОК У «ЛІТЛ-ПЕДОКСІ»
У «Літл-Педоксі» також снідали.
Міс Блеклок, жінка років шістдесяти, власниця будинку, сиділа за столом на чільному місці. На ній був простий сільський костюм із твідової тканини, до якого абсолютно не личило намисто з великих фальшивих перлин, що охоплювало її шию. Вона читала статтю Лейна Норкота в «Дейлі-Мейл». Джулія Симонс ліниво переглядала «Телеграф». Патрик Симонс розв'язував кросворд, надрукований у «Таймс». Міс Дора Баннер зі щирим ентузіазмом приділила всю свою увагу місцевій газеті.
Міс Блеклок стиха засміялася, Патрик промурмотів: «Прийнятний, а не пристойний — ось де я помилився».
Аж раптом від Дори Баннер долинув звук, вельми схожий на кудкудакання наполоханої курки.
— Леті, Леті, ти бачила? Що б це могло означати?
— У чому річ, Доро?
— Якесь дуже дивне оголошення. Тут написано, що в «Літл-Педоксі» — саме тут, а не десь-інде — сьогодні надвечір буде скоєне вбивство. Що за нісенітниця?
— Дай-но подивитися…
Дора Баннер слухняно тицьнула газету в простягнуту руку міс Блеклок, тремтячим пальцем показуючи на дивне оголошення.
— Ось воно, Леті, ти тільки глянь.
Летиція Блеклок подивилася на вказані рядки. Її брови смикнулися вгору. Вона окинула швидким і пильним поглядом усіх, хто сидів за столом. Потім прочитала оголошення вголос:
«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих і друзів».
— Патрику, це твої штучки?
Її позначений доскіпливим роздратуванням погляд зупинився на вродливому й безтурботному обличчі молодика, що сидів на протилежному кінці столу.
Молодик рішуче запротестував:
— Звичайно, ні, тітко Леті. Звідки ви взяли, що я причетний до того дивного оголошення?
— Бо воно цілком у твоєму стилі, — похмуро кинула міс Блеклок. — Мені здалося, що таким могло бути твоє уявлення про жарт.
— Про жарт? Та нічого подібного.
— А як ти, Джуліє, це не твоя витівка?
— Звичайно, ні, — відповіла Джулія зі знудженим виразом обличчя.
— А чи, бува, не місіс Геймс… — І Дора Баннер подивилася на порожнє місце, де щойно сиділа за сніданком якась особа.
— О ні, не думаю, що наша Філіпа може спробувати насмішити когось, — сказав Патрик. — Вона надто серйозна жінка.
— Але в чому тут жарт? — запитала Джулія, позіхаючи. — Що ця нісенітниця могла б означати?
Міс Блеклок повільно промовила:
— Якась дурна містифікація абощо.
— Але чому? — вигукнула Дора Баннер. — Яка її мета? Цей жарт здається мені дуже дурним. І в нього поганий смак.
її відвислі щоки обурено загойдалися, а короткозорі очі спалахнули обуренням.
Міс Блеклок усміхнулася їй.
— Не треба так перейматися, Банні, — сказала вона. — Хтось має вельми ідіотське уявлення про гумор, і мені хотілося б знати, хто.
— Тут сказано, що вбивство буде скоєно сьогодні, — зазначила Дора Баннер. — Сьогодні о пів на сьому вечора. Що станеться, як ви гадаєте?
— До нас прийде смерть! — сказав Патрик похмурим і моторошним голосом. — Солодка смерть.
— Не верзи дурниць, Патрику, — сказала Летиція Блеклок, коли міс Баннер нажахано зойкнула.
— Я мав на увазі лише той особливий торт, який готує Міці, — сказав Патрик тоном вибачення. — Хіба ви не знаєте, що ми називаємо його «Солодкою смертю»?
Міс Блеклок неуважно посміхнулася.
— Але все ж таки, що ти думаєш, Леті… — ніяк не хотіла заспокоїтися міс Баннер.
Подруга урвала її голосом, який звучав із веселою безтурботністю:
— Одне я знаю напевне, — заявила вона. — О пів на сьому сюди зійдеться півсела, що тремтітиме від цікавості. Я повинна перевірити, чи ми маємо бодай якісь запаси хересу в домі.
— Ти стурбована, Леті, хіба ні?
Міс Блеклок стрепенулася. Вона. сиділа за своїм письмовим столом, неуважно малюючи рибок на промокальному папері. Вона додивилася на стривожене обличчя своєї давньої приятельки.
Вона не знала, що їй сказати Дорі Баннер. Вона знала тільки те, що треба якось заспокоїти Банні. Хвилини зо дві вона мовчала, обмірковуючи ситуацію.
Вона й Дора Баннер ходили разом до школи. Дора була тоді гарненькою, світловолосою, синьоокою і досить дурною дівчинкою. Те, що вона була дурна, мало важило, бо її веселість, завжди піднесений настрій і врода робили з неї вельми приємну подругу. Вона мала б одружитися — так думала тоді Летиція — з якимсь приємним військовим або сільським адвокатом. Вона була наділена стількома позитивними якостями — приязною вдачею, благочестям, відданістю. Проте життя виявилося немилосердним до Дори Баннер. Їй довелося самій заробляти собі на хліб. Усе, за що вона бралася, вона робила вельми сумлінно, але нічого в неї не виходило.