Історія Лізі

Під фотографією був такий підпис:

Капітан С. Гефернан зі служби охорони кампусу Теннесського університету дякує Тоні Еддінґтону, який урятував життя знаменитого письменника-гостя Скота Лендона лише за кілька секунд до того, як було зняте це фото.

«Він справжній герой, — сказав капітан Гефернан. — Ніхто інший не був так близько, щоб змогти втрутитися» (Додаток, с. 4, 9).

Праворуч від фотографії, знизу вгору, було надруковано досить довге послання, написане від руки не знайомим їй почерком. Ліворуч, знову ж таки знизу вгору, бігли два рядки, написані неохайним почерком Скота, причому перший рядок був трохи ширший, ніж другий… і там була також стрілочка, яка — о Боже! — вказувала на мокасин! Що ж до історії його дружини — назвімо її Лізі та Псих, драматична розповідь про справжню пригоду, — то він зрозумів геть усе. Чи розлютився він? Ні. Бо він знав, що його дружина не розлютилася. Він знав, їй усе це здасться кумедним, і то таки справді була кумедія, безглуздий акт порушення громадського порядку, то чому ж їй тепер так хочеться плакати? Ніколи за все своє життя не була вона така приголомшена, ніколи не почувала себе такою одуреною, ніколи її не затоплювала така хвиля емоцій, як у ці останні кілька днів.

Лізі впустила вирізку з газети на книгу, налякана тим, що несподівана повінь сліз може розчинити її, як слина розчиняє в роті цукерку. Вона затулила очі долонями і завмерла в чеканні. Коли відчула впевненість у тому, що сльози не потечуть, то підняла вирізку й прочитала, що там написав Скот:

Я мушу показати це Лізі! як вона сміятиметься! Але чи зрозуміє вона?

(Наша газета стверджує: Так.)

Він перетворив крапку під знаком оклику на осяяне сонячною усмішкою обличчя у стилі сімдесятих років, ніби хотів побажати їй чудового дня. І Лізі його зрозуміла. Через вісімнадцять років, але яка різниця? Пам’ять — відносна.

Дуже й дуже, любий друже, — міг би сказати Скот.

— Дуже й не байдуже. Цікаво, що сьогодні робить Тоні, справді дуже цікаво. Рятівник знаменитого Скота Лендона.

Вона засміялася, і сльози, які досі стояли у неї в очах, покотилися вниз по її щоках.

Вона обернула фото на 90 градусів і прочитала іншу, довшу цидулку:

8-18-88

Дорогий Скоте (якщо ви мені дозволите так себе називати): я думаю, ви захочете мати цю фотографію К. Ентоні («Тоні») Еддінґтона, молодого аспіранта, який урятував вам життя. Теннесський університет, безперечно, віддасть йому належні почесті; ми подумали, що ви теж, певно, захочете бути в курсі подій. Його адреса — 748 Колд В'ю-авеню, Нешвіл-Норт, Нешвіл, Теннессі 37235. Містер Еддінґтон, «Убогий, але Гордий», походить із порядної родини південного Теннессі і є чудовим студентським поетом. Ви, звичайно, захочете подякувати йому (і, можливо, винагородити його) у свій власний спосіб.

З повагою

Лізі прочитала це один раз, двічі («двічі-тричі, скільки ще», проспівав би в цьому місці Скот), усе ще всміхаючись, але тепер вона робила це зі змішаним почуттям роздратованого подиву та остаточного розуміння. Роджер Драпаел, певно, був настільки ж необізнаний із тим, що там насправді сталося, як і кампусний коп. А це означало, що лише двоє людей у цілому світі знали правду про те, що відбулося в той день: Лізі Лендон і Тоні Еддінґтон, хлопець, який опишей це для університетського щорічника. Але цілком можливо, що навіть сам «Тоней» не зрозумів як слід, що сталося, після того як церемоніальна лопата виконала свій ритуал і зробила перший кидок землі. Можливо, страх примусив його цілком відключитися, як і всіх інших. Хай йому біс: він міг і справді повірити в те, що саме він урятував Скота Лендона від смерті.

Ні, вона так не думала. Вона думала, що ця газетна вирізка й поспіхом накидана улеслива цидулка були дріб’язковою помстою Драпаела Скотові... але за що?

За те, що він був надто чемний?

За те, що він дивився на Месьє від Літератури Драпаела й не помічав його?

За те, що був геніальним літературним піжоном, якому платили п’ятнадцять тисяч доларів лише за те, що він сказав кілька урочистих слів і один раз копнув лопатою землю? До того ж ця земля вже була розпушена для того, щоб йому копалося легко.

З усіх цих причин. І навіть більше того. На думку Лізі, Драпаел так чи інакше був переконаний, що у правдивішому, справедливішому світі вони помінялися б місцями, і він, Роджер Драпаел, перебував би в центрі інтелектуального інтересу та студентського захвату, тоді як Скот Лендон — не кажучи вже про його схожу-на-мишу-дружину-що-не-пукнула-б-навіть-якби-від-цього-залежало-її-життя — гарував би на проблемному полі кампусу, завжди домагаючись прихильності начальства, намагаючись угадати напрямки вітрів, які віяли звідти, де творилася факультетна політика, не зупиняючись ні перед чим, аби здобути вище оплачуваний учений ступінь.

— Хоч би якою була причина, але він не любив Скота й захотів помститися в такий спосіб, — повідомила вона порожнім кімнатам, розташованим на горищі сараю, що були осяяні світлом сонця. — Ця газетна вирізка просякнута отрутою наповненого чорнилом ненависті пера.

Вона трохи поміркувала над цим своїм припущенням, а потім вибухнула веселим сміхом, ляпаючи долонями по пласкій частині своїх грудей, над персами.

Коли трохи заспокоїлася, то стала гортати «Ревю», доки натрапила на ту статтю, яку шукала: НАЙСЛАВЕТНІШИЙ РОМАНІСТ АМЕРИКИ УРОЧИСТО ЗАПОЧАТКОВУЄ РЕАЛІЗАЦІЮ ДАВНЬОЇ БІБЛІОТЕЧНОЇ МРІЇ. Автором статті було названо Ентоні Еддінґтона, відомого також як Тоней. І коли Лізі переглянула статтю, вона виявила, що таки спроможна розгніватися. Навіть розлютитися. Бо там не було жодної згадки ані про те, чим закінчилися влаштовані в той день торжества, ані про вигаданий героїзм автора цієї статті. Єдиний натяк на божевільну несподіванку, яка тоді сталася, можна було знайти в завершальних рядках: «Промову містера Лендона, яку він мав намір виголосити після ритуального занурення в землю лопати, та його лекцію в студентському холі довелося скасувати внаслідок непередбаченого розвитку подій, але ми сподіваємося, що цей велет американської літератури незабаром знову буде гостем нашого кампусу. Можливо, він приїде, щоб перетяти стрічку, коли Шипмен урочисто відчинить свої двері в 1991 р.!»

Нагадавши собі, що це було університетське «Ревю», Бог тому свідок, дорога книга в твердих глянцевих палітурках, яку надсилали поштою тим випускникам, яких вважали людьми заможними, вона певного мірою пом’якшила свій гнів; невже вона й справді могла припустити, що «У-Тенн Ревю» дозволить свої найманим писакам розповісти про криваву подію, що сталася того дня? Чи гака репутація своєї альма-матер заохотила б грошовитих випускників наповнювати доларами її скрині? Нагадавши собі, що Скот, певно, лише посміявся, прочитавши цю публікацію, вона трохи заспокоїлася, але не зовсім. Адже Скота не було поруч, щоб обняти її, поцілувати в щоку, відвернути її увагу, ніжно вщипнувши її за грудь і сказавши їй, що на все свій час — час на те, щоб сіяти, час на те, щоб жати, час на те, щоб зав’язувати, й так само час на те, щоб розв’язувати, атож, на все свій час.

Скот, нехай йому грець, покинув її. І...

— І він пролив кров за вас, люди, — прошепотіла вона обуреним голосом, який пролунав із моторошним призвуком, як голос Менди. — Він мало не помер за вас, люди. Це неймовірне чудо, що він тоді залишився живий.

І Скот знову заговорив до неї, як мав звичай робити. Вона знала, що це тільки черевомовець усередині неї, який підлаштовується під його голос, — бо хто знав його краще, аніж вона, чи пам’ятав його ліпше? — але почуття підказували їй інше. Почуття запевняли її, що це його голос.