Страница 99 из 213
— Я також не голосував! — гучно пробасив Рябошапка, роблячи крок уперед.
Зала тихо зашаруділа. Мимоволі, хто й зна чого саме, всі погляди кинулися на Кружицького. Він стояв поруч з Рябо-шапкою. Кружицький стенув плечима і криво всміхнувся:
— Я мусив скоритися більшості…
Тоді раптом вибухнув галас і шарварок. Всі заговорили враз. Всі закричали. Всі затупотіли ногами й застукали покришками парт:
— Єрунда!.. Що за деспотизм!.. Аж занадто!.. К чорту з такими постановами!
— Тихо, товариші! — вдарив долонею по кафедрі Каплун.
Всі стихли.
Тільки Воропаєв щось бурмотів у кутку біля погруддя Пушкіна. Гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя покинули свої розкішні мармурові п'єдестали в вестибюлі мужської гімназії і прийшли за нами сюди, в приміщення гімназії жіночої. На поганеньких дерев'яних підставках розмістилися вони скромненько обабіч дверей до цього найбільшого класу-зали. Воропаєв сів на останню парту. Пушкін стояв поруч з ним. Відкинувшись, Воропаєв сперся Пушкіну на груди. Він буркотів безперестанку, незадоволено, але не вголос.
— Тихо, товариші! — крикнув Каплун. — Я прошу мати на увазі, що постанову цю ухвалили не випадкові зайди з вулиці, а учнівський революційний комітет який ви самі й обрали!.
— Ну й комітетик ми собі обрали, — не вголос, але чутно пробурмотів Воропаєв.
Каплун підвищив голос, щоб заглушити це бурчання.
— І цей комітет, товариші…
— Геть комітет, раз він такі постанови ухвалює!
Це зарепетував Кашин.
— Геть! — загорлав мовчазний Теменко.
— Ф'юююю! — пронизливо засвистів Туровський, застромивши два пальці між зубів.
Каплун зблід і трохи відступився. Він підніс руку вгору.
— Звичайно, товариші, ви в праві вибрати собі другий. І я мушу заявити…
— Ні! — розітнулося раптом від стінки. — О ні! Для чого ж другий? — то подав голос котрийсь із братів Кремлівських. — Для чого ж вибирати знову другий комітет? Адже українці та поляки в комітеті не голосували за таку ідіотську постанову. Для чого ж нам їх переобирати?
— Ви хочете сказати… — спалахнув Каплун.
— О так, прошс пана, я хочу сказати саме це! — Кремлівський відрубав ці слова і одвернувся, ще тісніше стуливши руки на грудях. Його брат і Едмунд Хавчак точнісінько повторили всю його міміку, немовби оці слова сказали саме вони.
Каплун для чогось надів кашкет і почав застібати шинель. Пальці хибили, і ґудзики не застібалися.
— Дійсно! — раптом вирвався Воропаєв. — Щось вони починають уже порядкувати не тільки справами нашого комітету, а й взагалі України!
На мить стало тихо. Хто? Воропаєв? Про кого? Про Україну?
— Насильство! Деспотизм! — зарепетував Кашин.
— Вони хочуть собі на користь обернути свободную Росію?
Воропаєв зірвався, розмахом руки закликаючи його послухати:
— Дійсно! Яке вони мають право утискувати волю українців? Це чортзна-що!
І знову на секунду стало тихо. Надто несподівані були слова Воропаєва.
Гвалт вибухнув ще і виплеснувся за всякі межі ймовірності. Каплун підняв комір шинелі і насунув кашкет на ніс. Немовби комір і кашкет могли відгородити його.
За шибкою дверей в коридорі маячило широке круглясте обличчя. То височів Богуславський. Йому вхід на учнівські збори був заборонений. Але він сумлінно виконував свої інспекторські обов'язки. Тепер він виконував їх мовчки.
Він ні на кого не кричав, нікого не зоставляв без обіду, нікого не обшукував. Він тільки ображено мовчав і кружляв очима, Очі його то звужувалися, то ширшали. Коли він був незадоволений, вони ширшали. Коли ж дійсність балувала його якоюсь втіхою — його очі вузилися.
Інсиекторове обличчя висіло в шибці дверей, туманіючи й мінячися за нерівностями скла, і очі його звужувалися.
Столяров уже хвилин кілька махав руками, вимагаючи спокою й тиші. Але це було намарне. Тишу і спокій було втрачено остаточно, здавалося — повік. Ми ревли, ми захлиналися, ми заходилися в запалі. Зілов сплигнув на першу парту. Він тупотів по лункій шухляді закаблуками, він махав кашкетом, він роздирався від крику. Нарешті на нього звернули увагу.
— Товариші! — прохрипів нарешті Зілов, зовсім втративши голос. — Товариші! Ми вимагаємо, щоб Воропаєв був негайно вигнаний звідси! Геть з наших зборів! З нашого товариства! З нашої гімназії. Ми вимагаємо!!!
— Хто «ми»? — єхидно спитав Воропаєв.
— Ми всі! Революційна молодь! Ми всі вимагаємо!
До кафедри враз кинулися всі. Кожному доконче треба було сказати щось, крикнути, щось проголосити. Але всіх випередив Репетюк.
Репетюк затарабанив по кафедрі щойно в гармидері відламаною ніжкою від стільця.
— Панове товариство! Панове добродійство! Хвилинку! Я голосую! — Зала притихла. — Хто за те, щоб Воропаєва негайно ж викинути з нашої гімназії?
Зала відлинула і загарчала.
— Хто за це, прошу піднести руки вгору!
Стало зовсім тихо. Але здавалося, в кімнаті гуде відбиття двох сотень юнацьких сердець.
Машинально Каплун і Піркес звели руки догори. Сплеснуло ще кілька десятків рук в різних кінцях. Столяров. Зілов. Макар. Але дві сотні розгубилися. Було надто несподівано. Вони не чекали. Вони не розібралися ще в думках і почуттях.
— Мало! — гукнув Репетюк. — Тепер, панове добродійство, я ставлю на голосування другу пропозицію. — Репетюків голос знову забряжчав і задеренчав вище й голосніше, як було б треба. — Хто, панове, за те, щоб викинути з гімназії Каплуна., Піркеса і… всіх євреїв…
Аж от коли настало стовпотворіння вавілонське. Бо це вже був і не галас, і не шарварок, і не рев. Першим підкинув руку Воропаєв. Брати Кремиковські. Едмунд Хавчак. Теменко. Підкинули інші. Підкинув Кульчицький. Підкинув Кашин.
Але Кашин зразу ж відсмикнув її назад. Тоді, озирнувшись, відсмикнув і Кульчицький.
— Вигнати!
Репетюк вдруге загилив ніжкою стільця по кафедрі.
— Не смієш!!! — Макар зірвався несамовитий. Він був аж зелений. Губи його трусилися. Очі дико кружляли. — Ти не смієш так! Падлюка! Замовкни! — Він пошпурив у Репетюка книгою, яку тримав у руках. Але вона не долетіла і впала на підлогу.
Потапчук, білий як крейда, похитуючись і шарячи в повітрі руками, немов невидющий, пішов до кафедри. За ним кинувся Сербин. Він схлипував і хутко облизував сльози. Хтось біг із другою ніжкою від поламаного стільця.
— Назад! — зойкнув Воропаєв. Він був поруч Репетюка.
Але ззаду вже підбігли інші. Макар істерично кричав. Зілов підходив до Репетюка з правої руки. В цей час Сербин спереду штовхнув Репетюка в груди. Але Репетюк був куди дужчий, і Сербин сам відлетів назад. Зате Потапчук вже хапав Репетюка за плече.
— Назад! — вдруге залементував Воропаєв.
Сербин почував, що він зараз вмре. Репетюк! Левко Репетюк! Невже він! Їй-богу, це можна вмерти. Центрфорвард. П'ять років в парі на футбольному полі!.. Жах здавлював Сербину горло. Плюнути в ці очі. Вистрілити б в це лице…
«Бах!» — гучно вдарив постріл.
І враз все завмерло. Тільки там, позаду, біля дверей, сплеснуло й посипалося на підлогу оскалля розбитого, розкришеного твердого гіпсу.
Пушкіна не було. Погруддя, власне, залишилося. Але на гіпсових плечах вже не було гіпсової голови. Куля влучила в гіпсову шию. Шматки гіпсу посипалися до порога.
Ми завмерли і заніміли. Постріл! Скільки пострілів ми вже чули за наше куценьке юнацьке життя! Скільки пострілів зробив вже кожний з нас там, на стрільбищі за містом! І все ж таки оце зараз, щойно, прозвучав перший, зовсім перший постріл в нашому житті…
Всі відсахнулися. Вітька Воропаєв стояв білий з посинілими вустами. Рука з револьвером нервово здригалася. В нього таки був із собою в кишені «зауер» Той самий, що він пропонував Сербину міняти на карабін Він стріляв для остраху. Щоб спинити й відкинути натовп назад. Він цілив на метр вище — і влучив у нашого старого гіпсового Пушкіна…
— Ой, я не можу! — завив раптом Кульчицький. — Дантес![279]
279
Дантес Жорж Шарль (барон Геккерен; 1812–1895) — убивця О. С. Пушкіна, французький монархіст. У 30-х роках жив у Росії.