Страница 92 из 213
Ще допомагаючи їй одягтися, Бронька ніжно погладив їй плече й потиснув руку. Катря відповіла. Чому не відповісти? Він такий милий і добрий. Коли вони вийшли надвір, листопадовий вітер зустрів їх і зразу ж поліз за горжетку. Брр, який вітер холодний після безсонної ночі! Бронька підсунув їй свої руки. Його руки були теплі. Краще теплі руки, ніж холодний вітер. Коли вони минули колію і зайшли за ріг матеріального складу, Бронька раптом нахилився і поцілував Катрю в ліву щоку. Катря схопилася. Як він сміє? Що за жарти! Хамство!.. Але губи були в Броньки теплі і м'які. Над губою лоскотали молоді вусики. І так якось він впевнено і міцно поцілував. Катрю так, мабуть, ще ніхто не цілував.
Коли вони проминули депо, Катря вже відповідала на Броньчині поцілунки. Вона була така бідна. Їй було так жалко себе. Її так ображено. І хто? Сербин! Якого вона так любить. Чи пак любила. Тепер уже ні! Тепер вона нікого не любить і нікого не буде любити. Нікого й ніколи…
Сербин дивився на Броньку. Знову ламається чортів ламака! Знову брехні та хизи! Але серце стислося і в грудях занило. Жах липким холодом пройшов по волоссю, по шиї, по спині. Цього не може бути! Катря!.. Дівчинко!.. Люба! Проклята! Бридка!.. Убити Броньку!
На комоді стояло дзеркало. Велике і важке. Провалити голову зовсім легко. А он ще краще — молоток. Зелені кола пішли у Сербина перед очима. Вони спіралями викручувалися звідкілясь із кутка і лізли просто на Сербина. Одне за одним — як хвилі, як море, як млость.
Сербин надів кашкет і вийшов. Кульчицький щось кричав навздогін. Сонце світило яскраво і тепло. Сербин пройшов повз Катрину хвіртку, повз особнячок машиніста Кроса, повз широке венеціанське вікно. Там, за вікном, на білому ліжку з блакитними бантиками, ще спала Катря. Огида скорчила Сербинові горло, груди, цілого. Він проминув свій дім і пішов просто в садочок. В саму глибину, аж під паркан. Там він став і сперся лобом на темпу й зеленкувату від цвілі дошку паркана.
Жити не було ніякого сенсу. Падлюка! Сербин неодмінно уб'є його. А потім себе. У нього є вдома австрійський карабін. Воропаєв пропонує заміняти його на німецький «зауер» з додачею двадцяти карбованців. Двадцять карбованців Сербин якраз винен Кульчицькому. Він жбурне йому їх у морду і застрелить з німецького «зауера».
Сербин зірвався. Очі його палали сухим полум'ям. Він підбіг до паркана і підплигнув. За мить він уже сидів на ньому. Ще за мить він уже сплигнув на той бік. Він упав просто на купу сухого листя, зразу за будою Карачуна. Карачун здивовано визирнув з буди. Він не гавкав. Чого йому гавкати? Цього сусіда він знав. Це ж той, що плигає через паркани, ламає айстри і ставить їх його хазяйці на вікно. Карачун виліз із буди і, ліниво помахуючи хвостом, пішов назустріч. Він був все ж таки здивований. Адже тут айстр не було. Айстри в квітнику. А тут тільки буда та купа сухого листя. Карачун на ній інколи спочиває й гріється на сонці.
Сербин упав на купу листя і зарився в нього з головою… Воно було зверху сухе. Сонце вже просушило його. А всередині воно було вогкувате, пріле і духмяне. Осінь же. Воно не може вже висохнути просто неба на осінньому сонці.
О небо! Не треба неба! Не треба сонця! Нічого не треба. Тільки смерті. О господи, пошли смерть бідному шістнадцятилітньому юнакові. Пошли. Її ж у тебе так багато!..
Карачун лизнув холодні пальці Сербина своїм теплим і шершавим собачим язиком…
СТАРУ ВЛАДУ ПОВАЛЕНО
ТРЕТЬОГО БЕРЕЗНЯ ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ
Третього березня день був звичайний, передвесняний. Сонця не було. Під високою примарною оболонкою небозводу, одна одну випереджаючи, низько і сквапно пропливали, пробігали й кублилися пошматовані кудласті хмарки. Вітер з заходу дув поривчасто й непостійно — то тепліший, то холодніший, але вогкий і пронизливий. Сніги танули дружно, але приховано: зверху був сніг і лід — ніздрюватими хрупкими скоринками, а зісподу стояла вода і рудувата мерзла кашка.
Ми сходилися до гімназії притьмом. Зранку до двадцятої ми були на стрільбищі, два кілометри за містом. Ми опановували кулемет — японський, зразка 1914 року. Першим пристрілював сьогодні Піркес. Запах пороху, тріскотня кулемета та загальний весняний неспокій зморив і виснажив нас. Але й ці дні були такі незвичайні, такі несподівані і тривожні! В світі коїлося щось чудне й таємниче. Газети вже кілька днів не приходили. Прямі дроти були в розпорядженні ставки. Вісті звідусіль доходили лише чутками та від робітників іскрового телеграфу. В Петрограді відбувалося щось загадкове і хвильне. Двадцять шостого вибухли страйки і немовбито сталися заколоти в самому війську. Двадцять сьомого був царський указ про розпуск Думи[266]. Двадцять восьмого був утворений якийсь Тимчасовий комітет. Першого — Совет рабочих и солдатских депутатов. Крім того, немовбито арештовувалося самих міністрів. Це вже було неймовірно, незрозуміло, моторошно і чортзна-як цікаво! Адже і в нашому місті раптом з'явилися на вулицях рясні поліційні й жандармські патрулі. Городовики вже не стояли по одному на розі, а ходили по чотири з п'ятим унтером на чолі. Робітники з депо й вагонних майстерень все намагалися зійтися до гурту — то на військовій рампі, то на вантажній станції, то в самому депо. Але кінні жандарми щоразу пильнували їх саме там і, посвистуючи нагаями, розганяли всіх. Йшла поголоска, що робітники все ж таки десь умудрялися влаштовувати якісь зібрання таємно. Немовбито був у робітників якийсь підпільний комітет.
Дві перші лекції — закон божий і латина — ми заповзято обмірковували ці надзвичайні події. Даремно отець Іван благав когось вийти до кафедри й відповісти йому урок з історії церкви. Ми тільки одмахувалися. Де вже там до історії чи до церкви! Такі події. Страйк! Заколот! Мітинг! Громадяни! Самі слова які хвильні й значущі! Латиніст махнув рукою і, захопивши Ціцерона, пішов з класу з половини лекції. Але третьою лекцією мав бути інспектор.
Ми мерщій перекурили, дзвінок продзвонив, ми посідали на місця і поприсували до себе Сіповського. Події подіями, а Богуславський ганятиме нас зараз до сьомого поту по курсу словесності, витягатиме з нас жили руської поезії, садовитиме на палю — «на кол» — за незнання «отечественої» літератури. Перед лекціями інспектора завжди бувало моторошно і тоскно.
Нарешті двері розчинилися, і ми всі зірвались, щоб завмерти і виструнчитися. Але то був не Богуславський. До класу хулгко ввійшов Зілов. На перших двох лекціях його не було.
Зілов був просто з двору. Він був у кашкеті і розстебнутій шинелі. Незрозуміло було, як же йому пощастило прослизнути повз швейцара і Піля. З-під кашкета на лоб Зілову звисало мокре й злипле волосся. Піт стікав по висках. Дихання вихоплювалося з шумом і присвистом. Він довго і шпарко звідкілясь біг. В руці Зілов бгав папірець. Трьома кроками він переплигнув вільну від парт просторінь класу і скочив на кафедру.
— Хлопці! — сказав Зілов, задихаючись. — Царя нема!..
— Що? — гукнув хтось.
Зілов скинув кашкет, одвинув назад скуйовджене й мокре волосся і коротко передихнув:
— Микола Другий зрікся престолу…[267] Ось його маніфест… Мені дав Трушицький з іскрового телеграфу… — Зілов показав зібганий папірець і зразу почав його поспішно розгладжувати на кафедрі. І тут ми раптом побачили, що до третього ґудзика гімназичної шинелі Зілова наспіх і неакуратно прив'язано обривок вузенької червоної стрічечки.
«В тяжелую годину ниспосланных русскому народу великих страданий… дабы облегчить народу нашему единение и сплочение… Признали мы за благо… отречься от престола… Передаем наследие наше… брату нашему… Михаилу Александровичу…»
Ми слухали ошелешені. Що таке? Зрікся? Перестав бути царем? Це була історична подія! В які дні судилося жити нам!
266
Двадцять сьомого був царський указ про розпуск Думи. — Указом царя 25 лютого 1917 р. було перервано засідання Четвертої державної Думи, 27 лютого 1917 р., в день повалення самодержавства, депутати Думи створили Тимчасовий комітет Думи, який за згодою есеро-меншовицького виконкому Петроградської Ради сформував буржуазний Тимчасовий уряд.
267
Микола Другий зрікся престолу… — Після перемоги в Росії Лютневої революції Микола II 2 березня 1917 р. зрікся престолу.