Страница 88 из 213
Ми вирішили піти з вечора геть. Хай йому грець! Вокально-музична частина, танцювальний антракт, а вечеряти ж нам не дадуть… Ми почекали, поки скінчив директор, і потислися гуртом до виходу.
— Стійте, хлопці! — наздогнав нас хтось. Це був Парчевський.
— Куди ви?
— Та ну його к монахам! Тебе вечерею годуватимуть, а нам по бутерброду…
Парчевський зареготав — невже по бутерброду?
Ми спинилися і спідлоба позирали на колишнього нашого однокашника і товариша. За ці три роки нам рідко доводилося його зустрічати — тільки мелькома, як приїздив він на поправки після поранень. Про що нам забалакати з ним зараз? Згадати минуле? Як його вигнано? Розпитати про фронт? Ану його! Ми стояли й незручно мовчали. Парчевський теж почував себе ні в сих ні в тих. Нарешті заговорив Репетюк:
— Слухайте, поручику, я дивуюсь з вас, право… Як це ви так можете: голівкою прикивуєте, ніжками пристукуєте, шпориками придзвонюєте… А три роки тому він вас, сер, отут сволоччю лаяв, ногами тупотів… Та я б на вашому місці…
— Та я б йому в морду! — розлютився раптом Кульчицький.
Парчевський пустив тонкий струмок диму з люлечки, яку курив, і секунду подумав.
— Ось що, хлопці, — потому сказав він. — Де б нам з вами зараз добренько буцнути? Мені б треба сьогодні десь пропити тисячу…
— До пана Сапєжка! — скрикнув Кульчицький.
— Можна б до сестер… — зашарівся Воропаєв.
Легеньке пожвавлення прошаруділо поміж нас. Ми придивилися до Парчевського. Ні, він не такий уже й чужий. Щось старе, товариське світиться ще з-під цього френча, між чотирьох «Георгіїв»…
— А вечеря ж як? — поцікавився Теменко. — Там же Мопс готується тост сказати і цілуватися до тебе лізтиме. Бігме!
— Хай він знаєте що? — Парчевський вилаявся. — Так до пана Сапєжка чи до сестер?
— Хлопці! — згадав раптом Воропаєв. — Таж сьогодні у георгіївських кавалерів бал! Всіх же гімназисток забрали! Гора — головний розпорядник! Газу, значить, буде — Волга!
— А десь і очечко притулиться! Лафа! — Кульчицький задоволено потер руки.
— Що ж, — розсудив Парчевський. — Пропозиція слушна. У георгіївців неп'яних б'ють. Ходім до нас!
На сходах нас наздогнав інспектор:
— Господин Парчевський, господин Парчевський! Куда ж это вы? Сейчас будет ужин с педагогическим персоналом!
Парчевський спинився на передостанній приступці сходів. Він натягав на ліву руку сіру замшеву рукавичку. Скоса, через плече, через свій золотий підпоручницький погон, він кинув оком на інспектора. Що йому був Вахмістр? Йому самому зробилося смішно. Він навіть пирхнув, але зараз же стримався.
— Пра-а-астите, гаспа-а-а-дин инспектор, — пшютовським гвардійським тоном з легким ґрасуванням «р» сказав він, — и па-а-апра-а-асите за меня пра-а-щения у ва-а-ших коллег. Но меня ждут мои друзья!..
З холодним уклоном в бік інспектора Парчевський зробив широкий жест в наш бік.
Ми викотилися за-двсрі, як яблука з перекинутого кошика. Оце врізав, так врізав! Го-го-го-го-го! Оце так ужарив!.. Ні, він таки хлопець свій.
Регочучи і шіравляючись у дотепах, ми попростували до залізничної аудиторії, де сьогодні був черговий військовий бал. Черговий військовий бал! Щодня десь у місті були військові бали.
Залізнична аудиторія знаходилася на території залізниці, поміж колій. Нам довелося пробиратися до неї між довгих ешелонів і паровозів під парами. Військова рампа і вантажна станція давно вже не справлялися самі з військовими ешелонами і вантажами. Маршові батальйони відправляли тепер просто від пасажирської. Сюди прибувала й частина санітарних поїздів центрально-російських маршрутів. В Карпатах зараз точилися завзяті бої. Кожний день коштував десятків тисяч людських життів і мільйонів грошей. Біля пасажирського перону стояли два ешелони з донськими козаками. Вищала гармонь, підбумкував бубон і форкали коні. По другий бік вокзалу на довгих пульманівських платформах розташувався із своїм вогневим хазяйством артилерійський дивізіон. Двадцятидюймові гармати, ящики з снарядами, прожектори без брезентів стояли там — просто мрячного, дощовитого, осіннього неба. Людські фігурки в тоненьких шинельках кулилися між ними. Довжелезні валки земгородів вистроїлися біля закордонного павільйону станції. Від них відгонило йодоформом, карболкою і креозотом. Двері хряскали раз у раз, і уривки стогонів виринали звідти і зразу танули тут, у вогкому повітрі листопадової ночі.
Перед дверима аудиторії стояв величезний натовп солдатів. Тут були і донці з вошивими чубами, і артилеристи в благеньких літніх шинельках, і санітари з земгородських валок, і якісь піхотинці з маршових батальйонів.
Солдати стояли похмурі і злі. Вони збігалися сюди, до аудиторії, на яскраве світло її ліхтарів, на привабні звуки танців, що бриніли за високими заскленими дверима. Але їх до танцзалу не пускали. Бал був офіцерський. Заходити нижнім чинам суворо заборонялося. Похмуро й неохоче розступився натовп перед Парчевський і нашою юрбою. Передні виструнчилися й відкозиряли погонам і «георгіям» Вацека. Ми пройшли за ним, одвертаючись і ховаючи очі. За ці роки ми ще не привчилися перемагати почуття сорому перед людьми, що їхали умирати на фронт, стояли тут під дощем, і їх не пускали навіть туди всередину — вшкварити останнього гопака…
Бал був у самому розпалі. Гримів комендантський оркестр. Той самий, що виряджав на позиції маршистів. Батальйонам, які від'їздили на фронт після дев'ятої вечора, тепер доводилося рушати навіть без прощального маршу і «Боже, царя храни». Оркестр шкварив тустепи. Півсотні пар звивалися, кружляли і метлялися посередині. Від георгіївських хрестів мерехтіло в очах. Ми рушили насамперед до буфету. Бал був уже напідпитку. Треба було негайно ж його наздогнати.
— Буфетник! — гукнув Парчевський.
— Чого зволите, вашекородь?
— По склянці коньяку кожному з нас!
— Єсть, вашекородь!
— І запам'ятайте, будь ласка! Ви бачите цих гімназистів, що зо мною?
— Так точно, вашекородь!
— Кожний з них має право прийти сюди, до буфету, і пити та їсти все, що йому забажається! Ви запам'ятали кожного в обличчя?
— Буде спольнено, вашекородь! Не зводьте безпокоїться, вашекородь!
Парчевський вийняв з гаманця і кинув на шинквас п'ять асигнацій по сто карбованців. Якраз стільки, скільки виробляв за рік на своїх лекціях Шая Піркес. Вдвоє більше, як діставав Туровський річно від свого батька-поштаря. В п'ять разів більше, як давало річного прибутку все господарство Потапчука в селі Бидлівці.
Коньяк вдарив у кров, і зразу зробилося тепло й затишно. В голові попливли ніжні вальси, пристрасні танго, запаморочливі тустепи. Вищав корнет-а-пістон, підвивала флейта, чвакали тарілки, бухкав барабан, захлинався гобой, гавкали тромбони, валторна виводила дико і самотньо. В обіймах прапорщиків, хорунжих і земгусарів пропливали жінки з закоханими лицями. Ах, їм так хотілося ласки, поцілунків і мужчин. Мужчини на світі перевелися. Їх можна було дістати тільки тут, на балу, та й то на дуже короткий час…
Диригували балом кавалерійський корнет і Збігнев Казимирович Заремба. Збігнев Казимирович був тепер не у фраку. Йому дуже личив новий мундир, синє галіфе і срібні шпори. О, срібні шпори для мазура — це найперша річ! Збігнев Казимирович працював в інтендантстві. Третім диригентом був зразу ж призначений Вітька Воропаєв. Він був широковідомий — від Гнівані до Деражні[261] і від Копайгорода до Вапнярки[262] — як найкращий танцюрист.
Бронька негайно ж пішов шукати Гору з компанією. Він знайшов їх кулісами театральної зали. Чоловік двадцять прапорщиків, земгусарів, інтендантів і князів з «дикої» дивізії[263] розташувалися в бутафорських фотелях стилю «ампір»[264]. Посередині стояв рояль. На його чорній лискучій кришці Гора держав банк. Бронька на око визначив, що в банку не менше як п'ятсот карбованців. Звір на бал зайшов крупний. Інтенданти, «дикі князі»! З небувалим тремтінням Бронька попросив собі карту. Земгусари й інтенданти скептично й недружелюбно оглянули його гімназичний мундир.
261
Деражня — райцентр Хмельницької області.
262
Вапнярка — селище в Томашпільському районі Вінницької області.
263
… князів з «дикої» дивізії… — У виданні 1936 р. Ю. Смолич дав до цього місця таку примітку: «Тобто офіцери-князі з так званих «диких» (кавказьких) дивізій».
264
Ампір — стиль пізнього класицизму в архітектурі і декоративно-прикладному мистецтві, що виник у Франції на початку XX ст.