Страница 77 из 213
Яків погрозив кулаком кудись у повітря, відвернувшись до шляху, по якому в напрямі до поміщицької садиби зник Репетюк.
— Значить, ви не соціаліст… — повторив Зілов.
— Неграмотний я. Раз проти війни, значиться, діло хороше… — Тут Яків враз спохватився: — А щодо Петра, то так, значиться, і порішили: нехай на мене виказує, бачили вони мене, гади! Дурний я їм до рук датися! З тим, значиться, хлопці, і прощайте! Хороші ви хлопці! Я про гімназистів інакше думав. Мабуть, і паничі не всі однакові…
Серйозно і урочисто Яків потис кожному з нас по черзі руку.
— Зразу і… підете? — несміливо запитав Піркес.
— А що? Тільки баба вкине, значиться, в торбинку сала та хліба окраєць. Здравія желаю!
Яків зробив крок і ще спинився. На вустах у нього грала бліда посмішка:
— А нащот баб, так ви, хлопці, того, самі понімаєте. Не маленькі. Воно, звісно, буває, що баба без чоловіка й заслабнути може, зовсім спортитися. Которі є, так просто розуму збуваються. Право слово! Так що той… Але, значиться, старих людей та дітей шанувати ж треба! Понятно?
Він зробив знову крок і спинився ще раз. Одвернувшися вбік і трохи почервонівши, він кинув ще тихо й невиразно:
— Тільки просю я вас, ви же той… моєї Одарки, значиться, не займайте…
Він переплигнув через пліт і зник у гущавині сусідського саду.
Ми стояли пригнічені і чомусь не наважувалися глянути один на одного. В саду за плотом зник дезертир. Зрадник віри, царя і отечества. «Господи! Преблагий господи! Ниспошли нам благодать духа твоего святаго, дарствующего и укрепляющего душевные наши силы… Возросли мы создателю во славу, церкви на утешение, царю и отечеству на пользу…»
Ми побрали ціпи і взялися молотити. Сестри Стецюри, їхня сусідка та четверта солдатка вже наносили нам цілу гору снопів. Ми розбилися на дві групи, в чотири ціпи кожна. Макар — Піркес — Зілов — Туровський. Кашин — Теменко — Сербин — Вівдя. Інші жінки згрібали й підкидали снопи.
«За віру, царя і отечество». Це ж було щось найпатетичніше, щось молитовне: «Отче наш, іже єси». Нам подаровано це в гімназії як недоторкану святиню, як символ віри[236], як латинські винятки, як слова на «ять»[237], і це вимагалося запам'ятати на «п'ять» — назавжди, на ціле життя. Але ніхто ніколи й не думав над тим, чи треба ж його розуміти. Хіба треба розуміти, чому й для чого кожна з латинських дієвідмін має свої виключення? Має, та й вже. Які тут можуть бути «чому» та «для чого»? Так написано в граматиці Виноградова.
Але ж під ритм гупання ціпів, під ритм праці недоторкане, єдине і неподільне гасло раптом розпалося на свої складові частини: «За віру — гуп, за царя — гуп і за отечество — гуп, гуп!» Чорт забирай, але від такої махінації кожна з частин почала враз жити самостійно. Оце — віра! Оце — цар. Оце — отечество. Гуп!
— Ви не пам'ятаєте? — крикнув Зілов, гупнувши й поспішаючи проказати все, що йому потрібно, на трьох вільних для нього тактах роботи. — У нас в класі є ще хтось, хто вірує в бога?
Запитання Зілова було слушне. За наших часів віру звичайно губилося з другого-третього класу гімназії. До старших класів її доносили лише окремі, фанатичні, з релігійних родин, одинаки. З вірою розлучалися легко, непомітно і, власне, неусвідомлено. Просто починали нудитися обов'язком ходити до церкви, починали манкірувати відвідування вранішньої молитви, обдурювати законоучителя, вигадувати непристойні слова під мотиви молитов та кантат і таке інше. До п'ятого класу майже не залишалося вже «віруючих», але поміж «невіруючих» не було, певна річ, ні одного освіченого атеїста. Віра — це було для нас щось таке, про що взагалі не варто думати. Щось на кшталт латинської мови або учнівського квитка з записаними там правилами поведінки й кормами покарань за порушення їх.
— Здається, — відгукнувся з другого току Сербин, теж поспішаючи вміститися з відповіддю у вільні три такти, — здається, в бога вірує Хавчак.
— Хавчак-дурак! — проскандував Туровський під два такти.
— Гегель, — скрикнув Макар, використовуючи свої три такти, — розглядає релігію як другу сферу абсолютного духу!
— Що це значить? — один після одного, гупнувши свій такт, запитали Піркес та Зілов.
— О! — Макар захлинувся. — У нього це чудово виходить! Взагалі Гегель каже, що коли бог абсолютне єство, то все ж таки він не «існує» взагалі, а він «утворюється». Ви розумієте?.. Людина сама утворює собі бога…
— Значить, — гукнув Піркес, — справді безглуздо боротися за віру, коли ти її не маєш?
— Коли розуміти її як символ… — почав був Макар, але він непевно розтяг мову і не вклався в свої три такти.
— Що значить символ? — гукнув Піркес. — Єрунда! Ненавиджу!
Над гарманом пливла вже хмара пороху. Ми працювали заповзято. Сонце стояло високо й пекло немилосердно.
Опівдні жінки сповістили, що час вже полуднувати й перепочити. Ми кинулися додолу на прохолодну землю. Наші сорочки, сорочки жінок були мокрі, як з річки, і облипали тіло, як хлющі. Ми полягали в тіні під плотом і взялися полуднувати. Казенний хліб та сало моментально зникало в наших зголоднілих пащах. За ними пішов борщ сестер Стецюр, вареники їхньої сусідки та коржі з маком і медом четвертої солдатки. Дві години по обіді нам належало спочити, а тоді три години праці, і шабаш.
Жінки гостинно й турботливо частували нас. Ми були робітники. Кожний з'їдений вареник — це добре змолочений сніп. Крім того, і самі по собі жінки були добрі й хороші. З них були, мабуть, прекрасні дружини і ще кращі матері. Вони були ще молоді — найстаршій не було й тридцяти років, але трудне, клопітне, запрацьоване й злиденне життя, а також сонце й вітер у полі вже засмалили шкіру їхніх лиць і бризнули зморшками попід очі. Очі у Вівді й Мотрі були чорні, в їхньої сусідки сині, а четвертої солдатки — карі.
— Їжте, мої хороші, — приговорювали вони. — Кушайте на здоровлячко!
— Призволяйте, абисьте здорові були! До роботи гарячі парубки!
— Там такі, мабуть, і до дівчат! Ми злегка почервоніли.
Нарешті обід скінчено, жінки прибрали посуд і пішли спочити по хатах. Ми простяглися під плотом.
ТРІУМФ ПРАВОГО ХАВБЕКА
У неділю ми щасливо пробралися до міста.
Для цього ми вирушили з села ще в суботу звечора, вночі наблизилися до околиць міста і вдосвіта, ще ген до зорі, відомими тільки нам переярками та перелісками, що безпосередньо примикали до садів і задвірків, прослизнули повз пікети георгіївських кавалерів, що саме вирушали до околишніх сіл ловити дезертирів.
Васька Жайворонок був у хірургічному стаціонарі військово-польового лазарету. Стаціонар розташований був у колишніх казармах стрілецького полку довкола муштрового плацу. Того самого плацу, де було й наше футбольне поле. Легеневий відділ стаціонару містився якраз у тій роті, де два роки тому ми так заповзято дерли надвоє старі солдатські головні убори. Ми тоді бавилися в війну, мріяли бойовищами і прагнули руйнації. Васька дико і захоплено вищав, коли з тріскотом роздиралися кашкети й брилі.
Назустріч нам вийшла чергова сестра-жалібниця. Вона була вся в білому, з червоним хрестом на грудях. З-під білої хустки на висках вибивалися два кучеряві й ніжні пасомка попелястого волосся. Обличчя її було зблідле й матове від безсонних ночей і пряної задухи хірургічних палат. Рум'янець цвів у неї не на щоках і не на скронях, а під очима й коло перенісся. То був рум'янець утоми й виснаження. Очі були ясні, блакитні і глибокі, але повиті серпанком відчуження й самотності. Дарма що сестра була зовсім молода — ну, двадцять — двадцять два роки — там, десь у самій глибині зіниць, жила в ній якась зневіра й гіркота. Сестра польового лазарету. Саме та руська женщина, про яку минулого року прочитав нам реферат Левко Репетюк.
— Жайворонок? — перепитала сестра. — Офіцер чи рядовий?
236
Символи віри — короткий виклад християнських догматів, безперечне визнання яких православна та католицька церкви вимагали від кожного християнина. Був сформульований вселенським собором 325 р., перероблений між 362 і 374 рр.
237
… як слова на «ять»… — У першому виданні роману «Вісімнадцятилітні» у розділі «Создателю во славу церкви и отечеству на пользу» був діалог між першим учнем, зубрилою Едмупдом Хавчаком, і Шаєю Піркесом, що викривав навчальну систему царської гімназії. У наступних виданнях Ю. Смолич цей діалог зняв: «— Що тобі, Хавчак? — взяв його Шая Піркес за плечі. — Возле… — схлипнув Хавчак. — Що «возле»? — Нине… подле, после, вчужє, в'явє, вкратце, вскоре, разве, вместе, здесь, покамест, верно, редко, непременно, где, отменно, вне, совсем… слева, некогда, нігдє, індє, кроме… — Він заридав. — Вдалеке… — Це були слова на «ять». Він знав їх, як вірш. На їх завчення він потратив найкращі дні свого дитинства. Дев'ять років він був першим учнем. Але от гімназію скінчено — він був, як і всі, абітурієнт. А літеру «ять» в алфавіті скасовано…» (Смолич Юрій. Вісімнадцятилітні. К., 1938, с. 53).