Страница 70 из 213
— Ой, малахольні! Ой, понт! Ура!
Наша хазяйка стояла осторонь, смішливо пхикала і, стидаючись, затулялася рукавом.
Справді, з нас-таки, мабуть, була непогана гумористична картина. Рано-вранці в перших проміннях сонця, під широким куполом чистого й прозорого небозводу, серед буйних та хвилястих просторів золотавих пшеничних полів — купка галасливих нестримних юнаків. Це було, мабуть, подібне до зграйки горобців, що шмигнули на купку просипаного зерна, пометушилися, поцвірінчали, погомоніли й пурхнули урозтіч, щоб зникнути назовсім в голубизні погожого дня.
Хазяйка раптом випростала руки в бік дороги.
— До нас щось їде, — сказала вона.
Ми озирнулися. Між високими житами, мов човен у піні прибою, поринав і виринав чорний міський фаетон.
— То, мабуть, не до нас, — відмахнувся хтось, одвертаючись, готовий продовжувати суперечку.
— Ба ні, саме до нас. Дорогою — он кудою б йому їхати тра, а воно ж навпрошки, суголовком їде. А я, саме до нас. Бігме!
— Хлопці! — враз аж присів Теменко. — Та то ж гімназичні коні. Вахмістр!
Справді. Тепер уже не було сумніву. До нас їхав гімназичний фаетон, і в ньому сидів інспектор.
— Приїхав-таки сукин син! Приймайте гостей! Ми похапали серпи й шухнули до межі.
— Зажинай, хлопці, метко. А то підійде, а ми перед непочатим стоїмо.
Десять серпів із свистом врізалися в жито. Високе стебління війнуло повним важким колосом і з тихим поскрипом піддалося шорсткому лезу серпів.
— Буржуй проклятий! — бурмотів Макар, похапцем засуваючи під сорочку якусь принесену з собою книжку. Навчений гірким досвідом, він уважав за краще не потрапляти з книжкою інспекторові на очі.
— А ви, Макаре, не вживайте слів, яких не розумієте! — відгукнувся з другого кінця лави Репетюк. — Буржуа — це зовсім не лайливе слово, а навпаки. Буржуа — так у Франції звуть кожну практичну, з достатком людину, що вміє…
— А я кажу — буржуй…
— Просто сволоч!
— Натравити б на нього соціалістів…
Жито хилилося й рипіло під нашими серпами. Уже за нами була полоса. Хазяйка й Потапчук ішли по ній з юрками й крутили перевесла. Вони мали за нами в'язати. Коли інспекторів фаетон спинився край межі, ми вже пройшли лавою сажнів десять по вузькій бідняцькій полосі. Ми вдали, що, зайняті роботою, ніби навіть не чули, як він під'їхав.
— Здравствуйте, господа! — проверещав, виходячи з фаетона, інспектор.
Ми зробили вигляд, що здригнулися від несподіванки, випростались, озирнулись і привітно, навіть захоплено, поспішили йому назустріч.
— Прекрасно! Прекрасно! — пищав інспектор. — Це ви вже стільки сьогодні викосили? Тобто, я хотів сказати, вижали. Молодці! Чудово!
Мій зробили вигляд, що дуже улещені і навіть ніяковіємо від комплімента.
— Як же ви тут поживаєте? Га? — інспектор силкувався, щоб його слова бриніли якнайменш офіціально. — Розпустилися, мабуть, тут, га? Аркадія Петровича не слухаєте?
Нарешті інспектор висловив бажання подивитись, як ми жнемо. Ми стали лавою і пішли полосою.
— Надзвичайно! Прекрасно! — заохочував він нас. — Це що таке — жито чи пшениця?
— Овес! — раптом вирвався Кульчицький, що став зухвалішим у сільському привіллі. Ми всі подавилися сміхом.
— Чудово! — декламував інспектор. — Надзвичайно!
Ми мало не лопалися від напруги стриманого сміху. На наше щастя, високе жито ховало наші розшарілі обличчя.
Нарешті інспекторові це набридло. Він сказав, що буде з нами снідати, а тим часом трохи спочине з дороги під «копною». «Копною» він називав п'ятнадцятку. Там, під п'ятнадцяткою, лежали купою наші тужурки, барильце з водою та клунок з їстівним. Інспектор відійшов. Ми легко зітхнули і, стиха кленучи, жали собі далі.
Так проминуло хвилин з п'ять. Раптом Кашин, що глянув з-під руки назад убік до інспектора, аж присів і пополотнів.
— Хлопці! — скоріше прохрипів, аніж прошепотів він. — Прокламація!..
Ми всі озирнулися до п'ятнадцятки. Лютий мороз вдарив нам по спинах і аж стягнув шкуру до хребців. Позаду, там, під п'ятнадцяткою, стояв, випроставшися на весь свій велетенський зріст, інспектор і тримав близько перед лицем невеличкий чотирикутник білого паперу. То була прокламація. Потапчук забув її сховати. Він просто покинув її поверх своєї тужурки, приваливши чимось, щоб не здуло вітром.
Інспектор кінчив читати і опустив руку з папірцем униз:
— Дежурный! — заверещав він так, що чути було, мабуть, аж під селом. — Кто дежурный?
Ми злякано перезирнулися. Хто ж був дежурний? Чорт побери, всупереч правилам розпорядку, ми ніколи не призначали дежурного.
— Хто ж піде? Кому піти? Репетюк, ви староста…
Але інспектор сам допоміг нам вийти з прикрого становища.
— Все сюда! — завищав він.
Спустивши серпи й похиливши голови, ми неквапом наблизилися.
— Эт-та что? — інспектор тримав прокламацію в лівій руці і правою колотив по зібганому папірцю. — Эт-та что такое, я вас спрашиваю?
Ми мовчали.
— Прокламация против войны?
Ми мовчали.
— Где вы се взяли?
Ми мовчали.
— Я вас спрашиваю, где вы взяли эту гадость?
Ми так само стояли і мовчали.
— Вы будете отвечать?
Ми мовчали.
— Кто не ответит мне сейчас, тот может считать себя с этой минуты исключенным из гимназии!
Тоді раптом виступив наперед Зілов.
— Ми… — він зашпурхнувся на першому ж слові, але зразу відкашляв і більш-менш щасливо закінчив своє речення. — Ми її знайшли, Юрію Семеновичу. По дорозі, як ішли сюди.
— Ложь! — обірвав інспектор. — Кто вам ее дал?
Ми мовчали.
— Такие вещи не находят. Их знают, у кого берут. Кто вам ее дал?
Ми все ж таки мовчали.
— Прекрасно! — Інспектор зжмакав і сховав до кишені злощасну прокламацію і рушив до фаетона. — Прекрасно!
Це вже не було те «прекрасно», яке він говорив нам десять хвилин перед тим, милуючись з нашої роботи. Це було лиховісне й страшне «прекрасно».
— Вскочили!.. Оце понт! — спробував поламатися Кульчицький, але в нього нічого не вийшло, і він замовк.
Весела й жвава наша хазяйка стояла поруч з нами і перелякано та стурбовано зазирала нам усім по черзі в очі.
— Біднесенькі мої, що ж тепера будете робити? Таж то, мабуть, Яків Юринчуків вам її, оту прокламацію, підкинув. Га? Чи ж правда, Петре? Він їх тут усім роздає. Проти війни, абощо! А я, а я, проти війни ж!
— Він! — Потапчук хитнув головою.
— І ви знали, що він вам давав?.. Сер?..
І на Репетюкове запитання Потапчук теж мовчки кивнув головою.
— Він — революціонер?
Потапчук кивнув і Зілову…
ЖИТТЯ ОБСТУПАЄ НАС З УСІХ БОКІВ
В найбільший розпал жнив зайшла раптом довга й нудна негода. Дощі вдарили відразу грозами, потім розсипалися нескінченною мжичкою й сльотою. Сиві і мляві хмари немов назовсім спустилися на землю й назавжди простелилися по полях важкими й паркими туманами. Щедрий врожай опинився під загрозою. Не зняті ще хліба полягли, місцями їх прибив град, у низинах поля затоплено водою й занесло мулом. Дороги роз'юшилися, мов баговиння. Роботи в полі тим часом припинилися.
Ми опинились ув'язнені в мурах нашої школи за суцільною сіткою дрібного дошкульного дощу: ми не мали ні шинелей, ні калош. Високі чоботи мав тільки Левко Репетюк. Він негайно ж їх взув і зник невідомо куди. Втім, догадатися було неважко. Ще кілька днів тому Репетюк захоплено розповідав, що за півверсти від села живе місцевий дідич і що в нього аж четверо дочок: єпархіалка, гімназистка, курсистка та найстарша — «на виданні». Ясна річ! Капітан Репетюк подався до «вищого світу».
Цей ганебний вчинок був нами засуджений як зрада товариства, як підле заплямування славних традицій жінофобського гімназичного рицарства. Він вартий був презирства і покарання.
Проте дійшлий капітан Репетюк вправився «купити» нас раніше, ніж ми зібралися зняти його на глум і ганьбу. Вранці другого ж дня він прокинувся перший і загримів на цілу нашу кімнату: