Страница 68 из 213
— Господин начальник, ви учора мені обіцяли!
— Паничику ріднесенький, мені б хоч би з п'ятеро! їй же богу, пшениця повисипається! Перестояла вже!
— Бреше вона! їй невістка з дітьми помагає!
— Собака бреше, а ти за нею!
— А різала-порола! Думаєш, як твоєму «єгорія»[219] пришпилили, так ти вже сама главна на все село? А в мого он обидві ноги прострелені!
— Бо він у тебе самостріл, а мій геройством заслужив.
— Самостріл? І-і-і-і!
Інші — багатші — тихенько пробиралися з заднього ходу або влазили через вікна і втискували нам до рук різ>ні подарунки. Тут були і курчатка, і свіженькі яєчка, і гусочки, і качечки, і палянички, і глечики з суницями, і сметана, і масло, і інші ласощі сільського меню.
— А сніданок який я вам, хлопці мої, зберу! Яєчні насмажу, молока напряжу, молодесенької цибульки накришу, а суниць у мене ціле цеберко! Будеш їв, скільки тобі заманеться! І шовковиця є, кислички вже достигають! Хлопчики мої гімназистики! Ходіть до мене, допоможіть бідній удові.
Наше товариське вирішення було — допомагати в першу чергу найбіднішим. Отже, приймати подарунки було поміж нас суворо заборонено. Так само заборонялося користатися з ласки хазяйок і ласувати їхніми сніданками, обідами та полуденками. Ми були на казенних харчах. Виходячи вранці, ми випивали по кухлику молока з житнім хлібом. Біля десятої ми снідали на полі принесеним із собою розігрітим тут же кулешем. О другій ми полуднували салом та цибулею. О п'ятій ми кінчали роботу й верталися обідати додому.
Звісно, ми категорично відмовлялися від подарунків, які приносили нам до школи, але треба признатися, що на полі ми хутко звикли не гребувати запропонованим нам їстівним. Під час роботи юнацький апетит сягав звірячої ненажерливості, а казенний пайок був все ж таки доволі обмежений та одноманітний. Крім того, був то вже час продовольчих труднощів, і в місті ми вже жили на хлібних та цукрових картках. Вареники з вишнями, молода картопля з колотухою або борщ із курчам — ласощі, які пропонували нам в деяких хатах, — все це дуже спокушало нас, і не завжди щастило нам додержати об'єктивної безсторонності у виконанні черги. Багатше жіноцтво хутко навчилося купувати пас, ще звечора підмовивши на паляниці та коржі.
Другого дня після розподілу загону на три артілі, щойно визволивши Аркадія Петровича з верескливого й гарячого жіночого натовпу, Зілов поспішав до своєї артілі, що ладналася вже вирушати на поле. Раптом у півтемних сінях він наштовхнувся на якусь жіночу постать, що причаїлася біля дверей. Зілов перепросив і хотів був рушити далі. Але жінка спинила його, схопивши за руку.
— Паничу, — прошепотіла вона, — зробіть так, щоб хоча б кілька хлопців до мене пустили сьогодні.
— Я ніякий панич! — сердито відсторонився Зілов, якого звертання «паничу» дуже ображало. — Ви можете казати до мене так, як говорите до своїх хлопців на селі: «парубче». Крім того, я нічого зробити не можу. Є черга. Запишіться в чергу. Коли надійде ваша черга, ми прийдемо й вижнемо вашу пшеницю…
— Таж висиплеться ж, паничику, висиплеться… парубче!..
Поміж них раптом з'явився Кульчицький. Він проходив через сіни і почув останні слова молодиці. Вільно й впевнено він обняв жінку за плечі й на мить пригорнув до себе.
— Як твоє прізвище, кажи мерщій! — прошепотів він.
— Стецюра Вівдя, — таким же шепотом відказала жінка.
— Прийдемо… — кивнув Кульчицький, — іди на вулицю і чекай, зараз виходимо…
Коли Зілов вбіг до кімнати, Кульчицький саме гукав:
— Ну, швидше, швидше, хлопці, перша артіль вже пішла. Рушаємо на парах!
— До кого ми йдемо? — запитав Зілов.
— До Стецюри Вівді, — хитрим оком кинув на нього Кульчицький, Зілов почервонів.
— Слухай, Кульчицький! — сказав він. — Адже це свинство. Сьогодні черга не Стецюри. Ми приїхали сюди не чорті для чого, а обслуговувати дружин запасних!
— Дурень! — зареготав Кульчицький. — От іменно: обслуговувати дружин запасних. Фраєр! — І, зареготавши знову, Кульчицький висолопив Зілову язика…
Кульчицький, Воропаєв і Репетюк верталися того дня додому окремо від артілі, аж увечері. З поля вони пішли відразу не на обід, а завернули до хазяйської хати напитися води. З кухлями води їх зустріли там красуня Стецюра Вівдя та її сестра Мотря, така ж солдатка, як і вона.
За п'ять хвилин тут же нагодилася й жвавенька та весела сусідка, молодиця років двадцяти, якій, виявляється, теж треба було б дістати хлопців на поле позачергово…
Було, отже, пізно, коли приятелі вибралися на вулицю. Сутеніло. Жовто-фіалкова заграва на заході блідла й половіла. З різних кутків села зринали, злітали високо і раптом уривалися широкі, високі й надривні дівочі співи. То дівчата верталися щойно з поля, з жнив. Хати Стецюр були в завулку. Завулок вибігав на невеличкий майданчик з криницею в центрі та традиційними колодками трохи осторонь. Наші приятелі побачили на колодках кілька невиразних у півсмерку постатей і червоні жарини цигарок. То були, мабуть, хлопці, парубки чи діди. Проминаючи їх, Репетюк, Воропаєв і Кульчицький, за сільським звичаєм, скинули кашкети і привіталися. Курці на колодках промовчали. Не спиняючись, приятелі прискорили ходу. Але тут раптом з колодок почулося, безперечно, адресоване до них:
— Гей! Мой! Зачекайте!
Особливої чемності в тоні поклику не було. Репетюк, Воропаєв і Кульчицький перезирнулися.
— Побіжимо? — прошепотів Кульчицький.
Але поклик наздогнав їх удруге, і на цей раз надто категоричний і змістом, і тоном:
— Сказано: почекайте. Чи ковінькою по ногах кидати? Виходу не було. Приятелі спинилися.
— Підійдіть сюди!
Секунду повагавшись, хлопці мусили виконати цей наказ, щоб приховати свій переляк. Спроквола вони рушили до колодок, до півдесятка вогників у сутінку.
— Битимуть… — прошепотів Кульчицький посинілими губами. — Бачили, як ми від Стецюр виходили…
За три кроки від колодок приятелі спинилися.
— Добрий вечір, — повторив Репетюк.
Темні постаті на колодках знову промовчали. Тепер вже було видно, що то солдати. Можна було розібрати сіруватість їхніх гімнастерок, ґудзики погонів на плечах, кокарди на кашкетах. Всі як один вони держали руки на широких білих косинках. Вони були ранені. Наші приятелі зітхнули легше. Небезпека не була вже така велика. Адже в кожного з ворогів було тільки по одній руці. Мовчанка тривала з півхвилини. Потім один із солдатів — він був трохи гаркавий — хрипко й сердито прокричав:
— Ви от що, хлопці, хоч ви собі й гімназисти, а коли до наших молодиць будете бігати, так глядіть — ноги поперебиваємо!
В цей час в тіні вулиці раптом з'явилася ще якась постать. Вона привіталася, підійшла ближче і весело повторила своє привітання. То був Потапчук.
— Перезнайомилися вже? — кивнув він на наших приятелів та на солдатів. — Ото й добре!
Поміж солдатів почулося пирхання:
— Та не дуже-то й познайомилися! А ти, Петре, звідки? Чого поночі бродиш? Чи до Килинки вирядився?
Сміх зазвучав удруге, але тепер це був уже веселий і товариський сміх.
Потапчук був тут своя людина.
За дві хвилини наші приятелі сиділи вже на колодках, впереміжку з солдатами, і частували нових знайомих «льогкими» цигарками. Зав'язувалися балачки.
— А де це вас поранено, землячки? — з пошаною кивнув на білі косинки Воропаєв. — Аж чудно, усіх однаково — у праву руку?
Тепер уже зовсім щирий і веселий сміх відповів на це запитання. Гумористичні вигуки акомпанували йому:
— «Чемойданом» гахнуло!.. Отакий з німця стрілок, усіх однаково поцілив!.. Він навмисне праві руки відстрілює! Ха-ха-ха!..
Гаркавий, що обіцяв поперебивати ноги, нарешті підсумував загальні веселощі:
— Таж вони самостріли…
— А в тебе хто стріляв?
— Таж не ти, мабуть. Сам прострелив.
Регіт залящав голосно і довго. Вояки-самостріли аж качалися на колодках.
219
«Єгорія» — тобто орден святого Георгія (Георгіївський хрест).