Страница 47 из 213
Ми ходили групками, плече в плече, і тихо, але схвильовано, розмовляли. Кілька цьогорічних абітурієнтів нашої гімназії уже подалися до військових шкіл. І військові школи вже переведено на воєнний стан. Замість трьох років, в них треба вчитися всього кілька місяців. За півроку вони будуть вже справжніми дорослими людьми, а також і героями. Щасливі!
Двосотенний рій підлітків прогулювався по перону військової рампи з почуттям самоповаги й громадських гордощів. Адже на лівому рукаві в кожного з нас була біла пов'язка і червоний хрест горів на ній. Ах, від цієї пов'язки з хрестом було так солодко! Здавалося, вона так і гукала до кожного стрічного: дивіться, і цей мужній юнак, і ця хоробра юначка — вони вже не діти, вони теж дорослі!.. Гімназисти були вдягнуті в свої найкращі, нові костюми, гімназистки пришпилили до кіс кокетливі різноколірні бантики.
Раптом з боку рампи ми почули якусь метушню. Всі сновигали туди й сюди. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. Схвильованим голосом скликав гімназистів Богуславський. В кінці рампи музиканти похапцем продували свої мідні труби. Гобої, валторни і кларнети коротко покашлювали на різні голоси.
Ми вистроїлися. Перший ешелон з пораненими, виявляється, вже рушив з поста і зараз був за п'ять кілометрів. Перед нашими лавами з'явився комендант рампи. Він коротко поінформував нам про наші обов'язки. Ми мали виводити легкопоранених з вагонів і відводити їх до їдальні. Тяжкопораненим ми мали відносити їжу у вагон. Крім того, треба було носити за лікарем та сестрами скриньку з бинтами, ватою, йодом та іншими медикаментами. А головне — треба було привітати героїв, виявити їм наше захоплення, наш ентузіазм.
Потім перед нашими вистроєними й виструнченими шеренгами з'явився гаптований золотом синій мундир директора. Він був при всіх орденах, і з лівого боку в нього висіла коротенька, чиновницька шпага. В такому параді він з'являвся перед нами тільки в «царські» дні і церковні свята.
Директор хвилювався. Він оглянув нас коротко й махнув рукою. На напутню промову йому вже не лишалося часу: під семафором біля першої будки раптом з'явилися три вогневі крапки. То були три ліхтарі на грудях паровоза. Вони росли і більшали. Перший ешелон підходив.
Директор махнув рукою.
— Господа! Послужим же вере, царю и отечеству! — Він почував себе генералом Скобелєвим[155] на білому коні.
— Ура! — перекотилося по наших лавах схвильовано й глухо.
— Вра! — невлад несамовитим зойком вирвався голос Кашина і злякано урвався.
— Кашин, — цілком автоматично прогугнявив директор, — когда начнутся занятия, вы отсидите без обеда пять часов…
Кінець його речення пропав у гуркоті поїзда. Промайнув паровоз з шифром «С-815». Закоптіле обличчя під чорним кашкетом з двома срібними галунами — помічник машиніста Шумейко. Поїзд вела бригада нашого депо. Пропливла довга валка червоних вагонів з знайомими написами «40 человек или 8 лошадей».
Нас трусила дрібна нервова дрож. Зуби цокали від піднесення й хвилювання. В кінці перону оркестр ударив урочисто й молодецьки.
ЖИТТЯ — ЯКЕ ВОНО Є
Для евакуації перших ранених в тил ще не було спеціальних санітарних поїздів. Подано звичайні порожняки з-під військових ешелонів. Кілька годин тому вони приставили до кінцевої передфронтової станції чергові армійські частини. По сорок людей та восьмеро коней на вагон. Тепер вони верталися по нову партію. Їх і використали під ранених.
Схвильовані, піднесені, розбурхані, під грім оркестру ми кинулися до вагонів. Серця наші тремтіли і завмирали. Зараз ми побачимо героїв, справжніх живих героїв, що пролили кров свою за «веру, царя и отечество». Оркестр виконував молитовні акорди «Коль славен». Ніяково спинилися ми на дверях вагонів…
Вагони зустріли нас чорним проваллям своєї страшної глибини. Світла в вагонах не було. І з цієї невідомої, незрозумілої, моторошної темноти ніхто не вийшов нам назустріч. Немовби там, в цій моторошній глибині й темноті, нікого й не було.
Там не було нікого, але там було щось. Щось таке, від чого наші піднесені серця враз упали, а розбурхані душі знітилися. Там щось ворушилося, хлипало, стогнало, хрипіло, ридало й проклинало. Злива проклять — ціла злива проклять передусім — зустріла нас на порозі цих вагонів муки й смерті.
Ми відступили, ми відсахнулися назад.
Біля паровоза, з жмутом клоччя в руках, стояв помічник Шумейко. Молодий хлопець-кочегар тримав маслянку з довгим тонким дзьобом. З неуважно нахиленого носика масло капало на землю великими чорними краплями.
Кочегар і Шумейко дивилися на нас, на поїзд, на вагони вздовж перону. Вони були бліді — сажа й вугільний порох не перемагали блідості.
… Як скотину… — прошепотів хлопець-кочегар. ні до кого, але нам назустріч. — Привезли… одвоювали і… як скотину… Там таке!
Шумейко скинувся і гнівно зиркнув.
— А туди ти їх… з власного бажання возив?.. Солдатів! — Він схопився і хутко поліз на паровоз. — Козубенко! — озирнувся він ще. — Маслянку як тримаєш! Масло капає! Гляди!
Мало хто з патріотичних зустрічальників того першого ешелону зостався зустрічати і другий, що підійшов і став на другій колії через півгодини. До ранку цих ешелонів так стало в ряд вісім. Над територією військової рампи. немов бринів якийсь чудний інструмент на одній, найнижчій ноті. То зливалися в один звук стогони, зойки і божевільний лемент з чорних отворів вагонів. Це бриніння — глупої, тихої серпневої ночі — було чути за кілометр від ешелонів…
До ранку від двохсот гімназистів та гімназисток на рампі залишилося не більше трьох десятків. З наших між ними були Піркес, Туровський, Зілов, Сербин і Макар.
Ми зустріли ранок зелені, схудлі, з гарячими очима, що запали в глибини орбіт. Рукава наші були закачані, і руки по лікоть були в чорній загусклій крові. Ми прожили ніч, і це була жахлива, але прекрасна ніч. Кілька годин тому, ще тільки вчора ввечері, ми були просто чуднуваті заповзяті чотирнадцятилітні хлопчаки, розпалені химерами про не відомі ще нам тайни життя. Минула одна ніч, — ми навіть не спали, — але ми не були вже тільки хлопчиками.
ХАЙ ЖИВЕ ПОДВИГ!
Матч з Одесою — зі збірною командою одеських середніх шкіл — відбувався своєчасно. Тридцятого серпня, за два дні до початку навчального року. Це був щорічний традиційний прощальний канікулярний матч.
Точно о четвертій двадцять розітнувся перший (довгий) свисток рефері. Це значило, що туалет уже мав бути зовсім закінчений: збризнуте холодним душем тіло розтерте турецьким рушником, буци зашнуровані, змочена носова хустка пов'язана на голову. Сині з червоними комірами фуфайки і чорні труси — це ми. Червоні з чорними комірами фуфайки і білі труси — це одесити.
Точно о четвертій двадцять п'ять розтинався третій, і останній, довгий свисток рефері.
З тим свистком життя спалахувало і все довкола ставало якесь зовсім інше. Серце здригалось, але йому вже не було коли схвильовано заколотитися. Духовий оркестр патетично вдаряв, і багатотисячною зграєю злітали лопотливі оплески запальних глядачів: з корнерних ріжків, одна проти одної, команди вибігали короткими ключами до середини поля. Завзяття і захоплення — від радісного відчуття власного міцного тіла, від передчуття заповзятого змагання, від патетичного голосу оркестру, від цих зичливих оплесків, від почуттів власної молодості й нескінченності твого ще довгого-довгого і, безперечно, щасливого, привабного життя, — завзяття і захоплення сповнювали серце і розпинали груди. Коли футболіст біжить від корнерного прапорця до середини поля, щоб почати матч, він переживає найкращі хвилини свого життя.
Прибігши до середини поля, обидві команди спинялись і збиралися кружка. Капітани команд тисли один одному руки й обмінювалися букетами, які зразу ж забирали і виносили за межі поля підсудки. В цей час рефері виймав з кишені срібного карбованця.
155
Він почував себе генералом Скобелєвим… — Михайло Дмитрович Скобелєв (1843–1882) — російський генерал. Підчас російсько-турецької війни 1877–1878 рр. успішно командував загоном під Плевною, потім дивізією в битві при Шипці — Шейново.