Страница 34 из 213
Ні, Юра вже був великий. І ні в якому разі не малий. Крім того, він вже все одно далі не може. Треба вперед!
Юра спинився. В груди набрав повно повітря. Очі він заплющив і повернувся лицем на схід, де саме зводився над горизонтом великий червоний і щербатий місяць.
— Я хочу це зробити… — прошепотіли його бліді й змертвілі вуста, — я зроблю це… Я вже зробив!
І раптом Юра й справді зробився сміливий, хоробрий і рішучий. Він копирснув зім'ятий капелюх ногою, кинув долі рюкзак і вийняв з кишені електричний ліхтарик. Потім в два стрибки був уже біля паркана до подвір'я Бови. Два чорні з мезоніна вікна стояли якраз проти Юри над парканом. За поясом в Юри стирчав пістолет з гвинтівкового патрона і великий складаний садовий ніж, в лівій руці він тримав згорнуту мотузяну драбину. Правою він підніс високо над головою ліхтарик, скерував його просто на мезонін і коротко, на одну лише мить, увімкнув світло. Потім — ще. І ще. Раз по раз три рази.
Тої ж секунди віконниця в мезоніні рипнула, і з тихим шелестом розчинилося праве вікно. Юра аж закусив губу, і сльози розчарування бризнули з його очей — він так сподівався, він так вірив, що все буде тихо, вікно не відкриється і на його знаки не зверне уваги ніхто. Але вікно розчинилося, і по стіні спустилася мотузка з камінчиком на кінці. Так, як і було умовлено через Ваньку.
Машинально Юра перестрибнув через невисокий паркан. Машинально він налапав на стіні кінчик мотузка. Машинально прив'язав його до першого щабля мотузяної драбинки. Страх стискав Юрі серце. «Непоправно, непоправно, тепер вже нічого не можна повернути назад», — снувалося в Юриній голові. Мотузка тим часом пішла вгору, і за нею тихо й плавно, розгортаючись щабель по щаблі, посунулася вгору й мотузяна драбинка. На мить вона спинилася ще перед самою вже віконницею. Але зразу ж мелькнула рука, підхопила горішній щабель і зникла з ним у чорному отворі вікна. Тепер весь розвій драбинки затремтів і засіпався часто й дрібко — драбинку прив'язували за вікном.
Час утекти ще був. Плигнути через паркан назад у бузинник і прожогом накивати додому — він міг би встигнути. Але Юра не зробив цього.
В цей час з вікна вздовж по стіні, шукаючи щаблів драбинки, з'явилися дві ноги. Потім вони сперлися, і тоді з'явилися спина, плечі і голова. По драбинці вниз спускалася невеличка дівчинка. Їй, як і Юрі, було не більше як років дев'ять-десять. Вона сплигнула на землю і нерішуче спинилася перед Юрою. В руках у неї був вузлик. Юра стояв як нень непорушний, задерев'янілий. Драбинка бовталася вздовж стіни. Подув вітерець — і віконниця угорі рипнула. Дівчинка швидко і боязко поглянула туди. Юра не міг ворухнутися. Його ноги, руки, весь тулуб належали комусь іншому. Дихання и Юри теж спинилося. Треба було рушати з місця, йти геть, бігти, тікати наосліп — Юра не міг ворухнути й пальцем.
Дівчинки роздратовано, нетерпляче топнула ногою.
— Ну? — прошепотіла вона, ляскаючи зубами. — Ну?
— Я хочу зробити… Я зроблю… Я вже зробив…
Всі сили враз повернулися до Юри назад. Він мало не заридав ревно від радості й щастя. Він упав на ліве коліно і простяг руки до дівчини:
— Вассо! Дамо серця мого! Я вас шалено кохаю!
— Ах! — зітхнула дівчинка, затуливши лице руками.
Місто кінчалося кладовищем, далі були глинища і за ними стара покинута цегельня. Власне, від цегельні зосталися самі спогади — димар, одна заіржавіла вагонетка і зогнила собача буда. Щодо глинищ, то й вони вже давно поросли бур'янами й завалилися. Вже років з кілька сюди не заходив і не зазирав ніхто. Крім Володьки з Юрою і Ванькою, звичайно. Тут в одному з схилів, ще навесні, бавлячися в розбійників і піратів, вони викопали собі зовсім непогану печеру. Вона мала тісний вихід назовні, але всередині була завбільшки з добру комору. Її й було наготовлено тепер для Юри з Вассою.
В печері було повно свіжого сіна, стояв глечик з водою, а під сіном було сховано десятків зо три Нат Пінкертонів, Нік Картерів[114], Шерлок Холмсів[115] та руського сищика Путіліна[116]. Окремо — перев'язані блакитною стрічкою від шоколаду, сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса»[117].
Місяць уже зійшов і світив простісінько в отвір печери. Це було дуже неспокійно й моторошно. Юра сидів на порозі і, не відриваючи очей, вдивлявся в похмурі зелені тіні на дні та по схилах глинища. Господи! Там, здається, хтось ворушився і скрадався сюди. Але хмарка набігла на місяць, і моторошні тіні пропали: ніхто не ворушився, ніхто не скрадався, довкола були знайомі до останньої грудки кладовищні глинища. Васса забилася в самісінький куток і сиділа, тремтячи всім тілом і цокаючи зубами.
— Ну! — катуючись, спонукав себе Юра. — Таж ну! Мамій!..
Юра побачив Вассу вперше, коли вона, розчинивши широке вікно в мезоніні, сиділа на підвіконні й дивилася в гімназичний двір, де бавився Юра з товаришами в війну руських з кабардинцями. Юра поглянув на Вассу, і серце його раптом здригнулося. Він глянув удруге і — почервонів. Втретє він уже не наважився глянути… Зате він негайно ж, немов ні до чого, просто так собі, розпитався в товаришів, що то за противне дівчисько визирає з вікна і заважає їм гратися. Відомості були такі. Васса була найменша дочка колезького асесора Бови. Матері в неї не було. Мачуха її не любила. Васса жила затуркана, забита, боса й голодна. Її не віддавали до гімназії, їй забороняли бавитися з сусідськими дітьми. Зате по хазяйству вона справлялася за дорослу наймичку. В вільні хвилини і на ніч зла мачуха зачиняла її в комірці, в мансарді саму. То були найкращі Вассині хвилини. Вона розчиняла вікно — цього не було видно з маленького Бовиного подвір'ячка — і, сівши на підвіконні, озирала прекрасний світ… Заховавшися між кущів бузини, Юра щодня надвечір прибігав дивитися на Вассине смугляве личко, її чорні кучері, її довгі тонкі білі руки, її сумні очі. Він зрозумів — раз і назавжди, — що його подальше життя неможливе без Васси. Коли ж він побачив, як сумні Вассині очі плачуть рясними тихими сльозами, — буйний екстаз вдарив в Юрині мужні груди. Васса була нещасна! Так нехай же начуваються її вороги — Юра зробить її щасливою. Він присягнув собі на тому найтяжчою, яку знав для себе, присягою: нехай пропадуть всі мої книжки, нехай мені буде «три» з поведінки, нехай я не перейду до першого класу, нехай батько забере мене з гімназії і віддасть у свинопаси!..
Про Вассу, її гірку долю та все інше — окрім, певна річ, свого до неї нестримного кохання, — Юра негайно ж розповів своїм приятелям: Вані й Володі. Доля Васси схвилювала всіх. Мачуху вирішено забити. Потім з'явилася ідея написати їй погрозливого листа. Нарешті закоханий Юра заявив, що він Вассу експропріює.
Хлопці вже давно, ще з різдва, коли сталася в місті експропріація каси на цукроварні поміщика Терещенка[118], збиралися й собі стати експропріаторами. Отже, вирішено, щоб Юра викрав Вассу, а тоді добув у її батька ключі і після того ложа експропріаторів у складі Володьки, Ваньки і Юрки нападе на пошту і забере всі марки. Юра наважився і через Вапьку відправив Вассі листа:
«Прекрасна Незнайомко! Будьте моєю! Якщо Ви, Вассо, згодні, то кивніть головою з вікна, коли ми гратимемо в дворі. Я — невисокий на зріст, золотавий блондин, та Ви пізнаєте — я дивитимусь просто на Вас.
Ваш назавжди Незнайомець»
Васса відповіла зразу ж:
«Я згодна. Кивну. І вже Вас пізнала.
Твоя до могили Васса»
Лист Васси був написаний кров'ю, виточеною з пальця, наколотого голкою. В Юри пішла обертом голова, і він мало не вмер від кохання. Він кохав Вассу ніяк не менше, як Дон Кіхот Дульцінею Тобозьку…[119]
114
Нік Картер — герой бульварної літератури про сищиків та детективів, яка виникла в США і здобула велику популярність в Європі, зокрема в Росії (у петербурзькому видавництві «Развлечение» в 1907–1908 pp. вийшло 6 млн. примірників книжок про пригоди Ніка Картера).
115
Шерлок Холмс — тут персонаж бульварної літератури про сищиків та детективів, не має нічого спільного з героєм багатьох творів англійського письменника Артура Конан Дойля (1859–1930) Шерлоком Холмсом.
116
… руського сищика Путіліна. — Йдеться про героя так званої «сищицької» літератури, яка виходила великими тиражами в дореволюційній Росії.
117
… сімдесят п'ять випусків «Пещери Лейхтвейса». — Йдеться про низькопробне «пригодницьке» чтиво, розраховане на підлітків. Видавалося великими тиражами в дореволюційній Росії.
118
… поміщика Терещенка. — Михайла Івановича Терещенка (1888–1956) — великого землевласника і капіталіста-цукрозаводчика. У 1917 p. — міністр закордонних справ буржуазного Тимчасового уряду. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції — білоемігрант.
119
Він кохав Вассу ніяк не менше, як Дон Кіхот Дульцінею Тобозьку… — Йдеться про героїв видатного твору епохи Відродження іспанського письменника Сааведра Мігеля де Сервантеса (1547–1616) «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (ч. 1, 1605; ч. 2, 1615).