Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 32 из 213

перше: «Я хочу бути здоровою!»

потім: «Я буду здоровою!»

і нарешті: «Я здорова!»

Після того хвора вільна була робити, що їй заманеться: жодних ліків, ніяких процедур, дієта з улюблених страв. На очах усіх баба почала поправлятися, повнішати й молодшати. Лікування допомагало напрочуд. Правда, нічим і ніколи за свого життя баба й не хворіла. В неї були навіть цілісінькі всі чисто зуби і дрібний шрифт «Газеты-копейки» вона перечитувала від початку до кінця без окулярів.

Другого дня Юра прокинувся навмисне рано. Він нашвидку одягся і мерщій підкотився до бабиних дверей. Баба ще не встала — вона тільки почала вовтузитися на ліжку, позіхаючи й покректуючи. Потім дружним хором почали мурликати дев'ятеро котів — баба пестила й пригрівала їх у своєму ліжку. Потім вона почала плескатися біля умивальника, а коти нявчати під дверима. Баба крикнула на них, і вони слухняно притихли. Юра теж притих за шафою біля дверей. Нарешті він почув, як баба вийшла на середину кімнати й спинилася. «Я хочу бути здоровою, я буду здоровою, я здорова!» Потім зашелестіла єдвабна пелеринка — баба рушила на щоденну вранішню проходку. Вона пройшла повз принишклого за шафою Юру на чолі свого котячого загону — пишно і гордовито, мов свята Цецілія з фільму «Вот тебе, коршун, награда за жизнь воровскую твою!»

Коли бабині кроки стихли на ґанку, Юра глибоко перевів дихання і навіть перехрестився. Потім зіщулився, як міг, і мерщій шмигнув у двері до бабиної кімнати.

В невеличкій кімнатці було ліжко, комод, столик, стілець і дев'ять котячих тюфячків на підлозі в ряд. Юра простував до комода. Він похапливо висунув верхню шухлядку і зазирнув досередини. Помилки не було — просто зверху лежав сірий невеличкий зшиток: бабина пенсійна книжка. Тремтячими руками Юра розгорнув її. Ось і гроші. Пенсію принесено тільки вчора вранці. За винятком на сьогоднішній шоколад — двадцять три карбованці тридцять дві копійки. Юра запхав їх у кишеню, притис зверху носовою хустинкою і, зачіпаючись за котячі тюфячки, кинувся геть…

Юра зроду був чесний хлопчик. Коли мама посилала його в крамничку за булкою і йому давали на копійку більше решти, він повертався і повертав зворушеному крамареві передану копійку. В маминій та батьковій спальні на столику коло ліжка завжди стояла коробочка з грішми «на базар» — Юра ніколи не взяв звідти й стертого гривеника. Взяти мамині чи батькові гроші — це було смішно і неможливо. Коли Юра торік побачив на вулиці, як високий дядя з чорною бородою поклав гаманець мимо кишені і він впав на тротуар, — Юра вхопив гаманець і, наздогнавши високого дядю, подав йому загублений гаманець. Ні, ніколи й нізащо не взяв би Юра чужих грошей… Але ж це були бабині гроші — все одно вони підуть всі до кишені доктора Ріда… А Юрі он як потрібні гроші — на діло, на серйозне діло, берегти тайну якого щойно сьогодні вночі присягли вони з Ванькою і Володькою над могилою самогубці, перукаря мсьє Жоржа…

Крадіжка могла бути помічена не раніше другого дня, коли баба кинеться грошей, щоб іти купувати свій дурацький шоколад. Тоді Юри вже не буде тут, а про те, що має бути після того, як його не буде, Юра вже не думав. Одначе попереду був ще цілісінький день, а до полудня, коли, діставши від мами дозвіл на щоденну прогулянку, Юра зможе побігти до міста за необхідними покупками, — ще цілих п'ять годин. Гроші, здавалося, пропалювали кишеню, і Юра не знав, де себе подіти. Юра пробрався до свого столика, щоб зайнятися «писанням».

До писання Юра вдавався в усі хвилини душевних замішань та важких переживань. Тільки писання могло розраяти його і дати його стурбованій душі сяку-таку рівновагу і спокій — як Юриному батькові рояль чи клумби садових квітів… Юра відкрив чорнильницю, взяв у руки улюблене перо «наполеон» і розгорнув зшиток;

Тут — хочеш не хочеш — доводиться зрадити Юрину найбільшу таємницю. Вже над два роки — з того дня, як на прикладі Пушкінової поеми «Полтава» Юра пересвідчився всіх високих цінностей письменницького ремесла, — Юра вирішив і собі зробитися письменником, таким, як Пушкін. Невдовзі він і написав свого першого вірша. Дарма, що тієї пори стояло довкола гаряче літо, Юру чомусь спокусив зимовий пейзаж, що й став мотивом першої в його житті поезії. Вірш так і звався «Зима». От його перша строфа:





Втім, з писанням віршів чомусь зразу не клеїлося. Юра вирішив: це тому, що він ще не всього Пушкіна знав напам'ять. Заховавши перший вірш якнайдалі, щоб ніхто часом не побачив його, Юра взявся завчати напам'ять Пушкіна вряд по суворінському виданню повного зібрання, а тим часом перейшов на прозу. Він вирішив написати роман на три частини — «Юрій Немо, малолітній Шерлок Холмс». Назва була вже кілька разів переписана начисто, сторінки в «загальному зошиті» розмічені, свіжого синього чорнила «Алізарін» налито і дванадцять штук бронзових пер «наполеон» куплено. На цьому праця над романом чомусь застопорилася, і дарма що Юра щодня дві-три години сумлінно й терпляче висиджував над розгорнутим зошитом з пером у руках, дивуючи всіх своєю смирною поведінкою, жодного слова на чистих, глянцевих, пахучих і хвилюючих сторінках не з'являлося. Юра спробував переписати назву зеленим чорнилом, потім чорним, потім червоним — діло, одначе, не посувалося. Тоді Юра гірко зітхнув і зошит також заховав подалі на якийсь час.

Втім, з мрією про своє письменництво Юра розлучитися вже не міг. Він вирішив — раз не виходить поки що насправді, то варто робити все це бодай «немовбито». Він роздобув півстопи доброго паперу № 6 фабрики Паскевича, тонкого картону, різноколірного глянцевого паперу і обрізків чорного коленкору. За день була зшита і склеєна перша книжка, — звичайно, не така гарна і акуратна, як ті, що стояли в батьковій шафі, але ж справа була не в цьому, а в тому, щоб записувати й описувати все те, що він сам бачив і що чув від старших людей. А тим часом Юра брав якусь книжку — не читану ще і неодмінно «дорослу», а не дитячу, — розгортав її, клав перед собою, вмочав перо в чорнило і починав її переписувати до себе, в свій змайстрований зошит. Так були переписані «Князь Серебряный» графа Толстого[110] і «Вершник без голови» Майна Ріда. Це була надзвичайна гра! По-перше, як це невимовно приємно водити пером по чистому гарному папері, ще й в книзі, якути зробив власними руками! Як втішно виводити окремі закарлючки, складати з них мереживо і знати, що це не просто собі якісь німі візерунки, а слова, на які кожний тільки гляне, — зразу ж зрозуміє те ж саме, що, щойно глянувши й написавши, зрозумів і Юра. Це було надзвичайно!.. Крім того, сідаючи до писання, Юра ніколи не перечитував наготовлену книжку, отже, кожний новий рядок захоплював його змістом, манив далі, вів уперед. Рука писала хутко-хутко, от-от наздоганяючи слова, в грудях ставало затишно, мило й спокійно. Блаженна радість розливалася в Юринім єстві — такий схвильований патетичний спокій. Щастя, яке відчував Юра від своєї потаємної гри, він ніколи б не виміняв ні на що інше. Від писання його не можна було звабити ні грою в розбійників, ні свіжим випуском Ната Пінкертона[111], ні новою програмою в кіно. Коли книгу переписувалося до кінця, то це вже не були романи графа Толстого чи Майна Ріда — вони були Юрині…

Отже, Юра притиснув носовичком в кишені двадцять три карбованці тридцять дві копійки, належні бабі, сів до столу і присунув до себе зошит і перо. Він писав правою рукою, а лівою гортав сторінки і раз по раз торкався кишені з грішми. Втім, за кілька хвилин він за кишеню забув. Рука шпарко бігла по лінійках сторінок, слова вишиковувалися стрункими шеренгами, корнет Печорін стояв навколішки і освідчувався в коханні княжні Мері[112], в грудях у Юри вже накручувалося тремтливе і радісне піднесення. Він вже потроху починав наспівувати, він вже йорзав на стільці, він уже ковтав повітря рвучко і хапливо. Він писав, він сам вигадував те, що було в книзі попереду, він плавко й струнко викладав все це словами на папері, він вже був письменником, Лермонтовим, графом Толстим, О. С. Пушкіним. Юра сам вже був «героєм нашего времени». Княжна Мері поклала Печоріну голову на плече, і Юра її любив ніжно і пристрасно — на все життя, до згуби, до самопожертви.

110

«Князь Серебряный» графа Толстого. — Йдеться про Олексія Костянтиновича Толстого (1817–1875) — російського письменника, автора історичного роману «Князь Серебряный» (опублікований 1863 p.).

111

Нат Пінкертон — герой бульварної літератури про детективів і сищиків, ім'я якого походить від імені американського сищика А. Пінкертона, котрий в 1850 р. заснував приватне розшукне агентство.

112

Печорін, княжна Мері — головні персонажі роману Михайла Юрійовича Лермонтова (1814–1841) «Герой нашего времени» (1840).