Страница 30 из 213
Юра сидів з півнадягнутою панчохою і вдивлявся невидющим зором у непроглядну темінь ночі. Це вже була його звичка — він завжди тяжко замислювався, коли брався вдягати панчохи. Замислювався він також, і скидаючи панчохи. Бандита Чорну Руку от уже шосту серію дивився Юра щовівторка на першій зміні програми в синематографі «Ілюзіон».
Враз щось там, у чорному купинні дерев, хряснуло, і холодний піт, мов дощ, зросив Юру з голови до ніг. Він завмер. Довкола знову стояла тиша і порожнеча, але тиша була повна причаєних звуків, а порожнеча — принишклих небезпек. Самому темної ночі серед двору, та ще й уперше в житті — це було страшно, хоч заплач. Хай йому чорт з Чорною Рукою. — Юра більше не піде її дивитися. До речі, шоста серія якраз остання…
Короткий посвист сплеснув раптом з-під дерев, і Юра затремтів злякано і радісно:
— Ванька?
— Я!..
Але минула вічність, поки Ванька перебіг ці кілька десятків кроків від дерев. Зненацька він виринув просто перед Юриним носом, немов із води.
— Тремтиш?
— Холодно.
— Бре! Жарко!
Ванька був босий і без шапки. Липнева ніч справді була гаряча і задушна. Юра враз висох і зухвало глянув навкруги. Вдвох — то вже була зовсім інша річ. І купи дерев не були такі зловісні, і тиша не така насторожена, і ніч не така темна — Юра навіть виразно бачив стежку під ногами кроків на двадцять уперед. Що ж до головного корпусу навпроти, то це просто був двоповерховий, великий і нудний будинок. Це вже в четвертому місті — місті Глухові — жив Юра, і знову доводилося йому мешкати в гімназичному подвір'ї[103]. Гімназичні подвір'я, ще й в глухеньких провінціальних містах, набридли Юрі до чорта. Цьому нарешті треба було покласти край. Але вони не пішли до воріт — нічний сторож міг же й не спати. Вони перебігли двір, завернули за сараї, проминули лазню і крізь густий бузинник продерлися до огорожі. Вони легко перемахнули через височенний паркан з густим цвяховинням по верху — точнісінько, як довелося це Гарібальді[104], коли він тікав з полону єзуїтського монастиря, — і опинилися в густезному семінарському парку, одним духом перебігли його, видобулися на широкий мур з битим склом по прузі і, нарешті, поплигали в рівчак, в рясну і пахучу м'яту. Це вже була вулиця — Цвинтарна вулиця.
На якусь мить, відсапуючись і притримуючи сполошені серця, вони завмерли в гущавині зарослів, лише виставивши голови і наставивши вуха. Точнісінько так визирали з чагарника Том Сойєр і Гекльберрі Фіни, коли втекли нарешті від проклятої тітки Елізабети[105], чи як там її на ймення?.. Було тихо. Вулиця обабіч простилалася порожня з кінця в кінець. Один вогник блимав аж на перехресті. Там аж заходилося маленьке верескливе цуценятко. Далеко в центрі міста глухий будочник Кіндратій, прозваний Будило, несамовито калатав у розтрісле калатало. Десь ще далі густо валували нічні пси. Юра і Ваня зірвалися і припустили щодуху вздовж вулиці, у протилежний бік.
В цей час на пожежній вежі раптом загриміло, зарипіло, загуло, і тоді один по одному, з кашлем і харканням, полинули в темінь ночі повільні, затруднені, хворі удари. Північ! Юра з Ванею припустили ще дужче. Вони майже не торкалися землі, і п'яти стукали їм нижче куприка. Так біг Макс Ліндер[106] у картині «Щасливий жених», коли батько нареченої випускав на нього тридцять п'ять хортів. Втім, марно Юра намагався склеїти з свого обличчя максліндерівську фізіономію — без чорних вусиків і високого циліндра на голові вона все одно не виходила. Вулиця була довга і нескінченна, годинник на вежі все бив і бив, і аж нарешті вони мало не вхряслися в білий мур. Вулиця таки кінчилася. Годинник добив ще, одинадцятий і дванадцятий рази, коли Юра з Ванею вже стояли під муром, тяжко відсапуючи і хрипучи.
— Ф'ю-ф'ю! Ф'ю! — пролунало зразу ж з пітьми, звідкілясь збоку.
— Володька!
— Я думав, ви вже полякалися…
Хлопець, названий Володькою, цвиркнув крізь зуби, вилаявся, вдарив товаришів по плечах, але видко його не було — ніч тут, здавалося, була ще чорніша. Володька тримав руки в кишенях і презирливо оглядав своїх товаришів — це було видно і без того, щоб його побачити. Він взагалі поводився так, немов був і не Володькою, а капітаном Гаттерасом[107].
— Пішли!
— Ой! — зойкнув Ваня.
— Що? — закам'яніли хлопці.
— Колючка…
Поки Ваня возився з колючкою, виймаючи її з ноги, Володька ще встиг під'юджити Юру:
— Ти чого цокотиш зубами? Може, повернешся додому? Мамій!
Юра мало не заплакав від образи, але не встиг належно відповісти — колючка з Ваниної ноги була вийнята, і хлопці посунулися далі вздовж білого муру.
— Тут.
В цьому місці ціла гора каміння була звалена під муром, як приступка. Видобувшися на неї, можна було дістати руками до верху. Першим, показуючи шлях, поліз Володька, далі Ваня, нарешті подряпався і Юра.
— Тихо! Ша! — зашипів Володька, коли купа каміння з гуркотом посунулася вниз. — Сторож у будці! Мамій!..
Чи стало ясніше, чи то тут було таке місце, а тільки з верху муру можна було досить добре роздивитися навкруги. Володька, Ваня і Юра сиділи на мурі поруч, звісивши ноги униз.
Там, по той бік, були хащі кущів і дерев — густі й непролазні зарослі — і від них пахло вогкістю і рясним листям. Шпаркі коники стрекотіли цілими роями. Кілька світлих плям, кілька білих фігур випиналися там і тут з гущі чагарника. Далі їх більшало, що далі, то густіше, і, нарешті, вглибині вони стояли суцільним лісом білих стовбурів. Вони були рівні й стрімкі, похилі й короткі, присадкуваті й широкі, декотрі й зовсім лежали. І чудно — чи то поволі звикало око, чи то й справді було так — фігури дедалі виразнішали, яснішали, випливали з мороку, більшали. Справді, то було так: схід зблід — і небо порожевіло, — там, з-за гущавини дерев, сходив пізній щербатий місяць. Тепер вже ясно було видно, що то за фігури стояли серед хащів. То були хрести. За муром простилалося кладовище.
Ваня раптом шморгнув носом і потяг товаришів за штани.
— А може… хай йому… страшно… Христом-богом… Він не скінчив. Володька ухопив його за холошу й потяг.
Ваня вхопився за його рукав, і вони разом плигнули вниз. Там було страшно, але зоставатися самому було ще страшніше, і Юра покотився мерщій за. ними.
Жах. упав теж за ними зверху, мов яструб. Ваня цокотів зубами, і руки в нього трусилися, Юра весь задерев'янів, і ноги в нього не рушали з місця, навіть Володька, син кладовищного попа, що й народився отут, за огорожею кладовища, звівся зовсім блідий.
— Пішли! — хоробро випростався Володька і боязко озирнувся.
— Ой! — заверещав Ваня по третьому ж кроці. Він упав долі і заховав голову у траву.
Юра впав теж. Тепер він уже знав, що вмирає. Серце спинилося, стислося в кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт. Просто перед хлопцями стояв хтось високий і стрункий, весь білий і немов прозорий. Сумніву не було — покійник звівся з могили, щоб розквитатися з нечемними за їхню зухвалість.
Володька опритомнів перший. Його налякав більше несамовитий Ваньчин зойк. Він розмахнувся і загилив Ваньці в потилицю, потім так само ударив білу постать по животі. Живіт глухо задзвенів — постать була порожня всередині, але не безтілесна. То був тільки надмогильний монумент, а не смерть з косою.
Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух ї озираючись на кожного ангела. Місяць вже підбився над дерева, і білі монументи немов ворушилися і жили. Вони немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою. Такого не бувало навіть в синематографі.
— Тут! — прошепотів нарешті Володька здригаючись. Вони спинилися над могилою.
Це була ще зовсім свіжа могила. Чорний горбик — ні монумента, ні каменя, ні хреста. Ще дощ ні разу не падав на землю могилки — земля була грудчаста й крихка.
103
Це вже в четвертому місті — місті Глухові — жив Юра, і знову доводилося йому мешкати в гімназичному подвір'ї. — Після м. Стародуба батьки письменника переїхали до м. Глухова Сумської області, де Корнелій Іванович викладав математику і фізику в місцевій гімназії. Щодо зміни по батькові Корнелія на Корпія Ю. Смолич писав в «Автобиографии»: «Зовут меня по-настоящему Смолич Юрий Кориельевич: в «Корнеевича» (по-украински — «Корнійовича») меня переделали органы милиции, наделяя паспортом в 1931 году» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 378).
104
Гарібальді Джузеппе (1807–1882) — італійський революціонер і полководець, керівник національно-визвольного і демократичного руху в Італії.
105
… Том Сойєр і Гекльберрі Фінн… — герої твору американського письменника Марка Твена (Семюеля Клеменса; 1835–1910) «Пригоди Тома Сойєра» (1876).
106
Макс Ліндер (справжнє ім'я та прізвище Габрієль Лев'єль; 1883–1925) — французький кіноактор, зірка німого кіно. Починаючи з 1905 p., знімався в серії короткометражних комедій «Макс шукає наречену», «Макс-тореадор», «Макс і лікар» та ін.
107
Капітан Гаттерас — головний герой повісті французького письменника-фантаста Жюля Верна (1828–1905) «Подорожі і пригоди капітана Гаттераса» (1866).