Страница 28 из 213
Як добре було б бути Робінзоном!
На цьому Юра мало не засинає. Та голова, впавши на груди, немов схвачується сама. Юру збуджує раптова тиша. Двері за Бржонковськими хряпнули. Мама з батьком повернулися до їдальні. У передпокої і коридорі запала тиша і пітьма. Що ж його тепер робити? Юра зводиться і визирає з-за своїх барикад. Все спокійно і гаразд. Тільки страшно смердить гасом. Юра випростовується і стає перед вікном. Господи! Таж він весь, чисто весь залився гасом! Прокляті бідони течуть. Новий братів гімназичний костюм, позичений Юрі на маскарад! Юрі аж стає страшно. Значить, і костюм зіпсовано теж? Може, спробувать вимити спиртом. Власне — горілкою? Юра схоплюється і з-за другої зимової рами дістає Іванову пляшку з горілкою. Ні, то ж треба бензином, а не спиртом.
Юра сідає на горішньому східці і кладе голову між долоні. Що ж його робити? Юзека побито, пальто порізано, і братів костюмчик зіпсовано… Так, так, все це так і було. І повернути так, щоб цього не було, вже неможливо. Це вже трапилося. Це непоправне. Непоправне!
Сльози знову лоскочуть Юру по щоках. Яке горе! Яка безвихідь! Що ж його робити!
Ага! Ось: «Мужики напиваються п'яні через горе, злидні на ницість свого рабського життя…» Через безвихідь. Так пояснювала мама Юрі, коли вони бачили коло монопольки п'яну юрбу. У Юри теж горе, ницість, безвихідь. Він бере Іванову пляшку і відтикає корок. Тепер треба перехилити в горло і пити.
Юра ковтає разів зо три, поки відчуває, що йому пече і що зовсім забило дух. В голову вдаряє раптом чудним шумом. Ага! Мабуть, це смерть. Але враз знову зітхається, зовсім вільно і легко. Юра хапає пляшку і перехиляє її в горло ще…
Тепер він навіть розсміявся, такий він зразу стає спокійний і хоробрий. В свинопаси? Хо-хо! Порізано чужі пальта? Так їм і треба! А костюм в гасі — це вже зовсім наплювать! Взагалі на все наплювать.
Юра зводиться і йде. Двадцять шість східців другого поверху раптом мигтять повз нього, немовби вони зовсім і не східці, а просто собі якийсь вітер. І спина навіть не заболіла, дарма що Юра гримнувся об поріг аж унизу. Юра знову встає і рушає до дверей. Але двері хилитнулися, відсторонилися ї раптом гепнули гопки. Аж Юрі дзвенить у голові. Юра встає і сміється. Це ж чудно: він уже втретє встає, але ж він ще й разу не падав!
Через поріг Юра перелазить навкарачках і потім так і зостається — на чотирьох ногах якось зручніше. Зовсім як собака. Юра загавкав і, розмахуючи хвостом, щодуху пострибав коридором.
Коридор, одначе, не менший від кілометра. Регіт нарешті звалює Юру з ніг. Душачися сміхом, Юра плазує далі на животі. Очевидно, він раптом зробився алігатором в басейні ріки Амазонки. Якийсь мисливець он навіть пливе поруч човном і все приміряється з карабіна-гочкіса в алігатора Юру. Втім, можливо, що пливе якраз Юра, — хвилі гойдають його, підкидають угору. «Право на борт! — горлає Юра. — Повний, повніший, найповніший! Румпелі! Брамси, бомбрамселі!» Кочу-беїв череп красує на Юриній каравелі спереду на носі, як це і буває завжди у піратів…
Враз блискавка розтинає грозовий небосхил, і в ясній розколині, на порозі освітленої їдальні, стає мамина постать! Мамина постать! Горе вдаряє Юру зсередини, і він раптом захлинається в ньому. «Мама!» — хоче заридати Юра, але він уже не встигає — мама кидається до нього сама.
— Юрок! — несамовито скрикує мама. — Що тобі? Вона хапає його на руки і кидається назад у їдальню.
— Бомбрамселі… — схлипує Юра.
Мама вбігає і спускає Юру на підлогу. Лице її біле, руки тремтять. Батько зводиться помалу з-за столу, і очі, перейняті жахом, вилазять з-поза окулярів просто на лоб. Олег і Маруся стоять приголомшені й німі. І тоді зникає все. Все стає дибки, догори ногами, беркицає і летить до чорта у прірву…
Над п'яною дитиною зчинився гвалт і лемент. Мама плакала, сестра плакала, плакав брат. Батько бігав по квартирі, шукаючи нашатирного спирту і ще чогось. Нарешті Юру примусили виригати Іванову горілку, потім ще для чогось поставили клістир, дали випити якісь краплі, натерли чимось тіло, побризкали чимось ліжко. Юру поклали в холодні простирадла, і мама сіла над ним, щоб він спокійніше і швидше заснув. Але, зовсім зморений сном у перші хвилини після сп'яніння, Юра втратив абсолютно всяке бажання до сну після такої кількості лікарських маніпуляцій. Він пхикав, хлипав і вередував. Батько запропонував дати йому снотворного. Але саме тієї хвилини, коли він уже пішов до свого столу діставати якісь порошки, сильний гуркіт у двері спинив усіх.
Мати кинулася відчиняти, і зразу ж просто до кімнати, дарма що в брудних чоботях, вбіг сторож Маврикій.
— Ваше благородіє! — горлав він. — Корнелій Іванович! Горимо! Експропріатори підпалили гімназію!..
Третій раз у житті Юра побачив, як батько хапається за свого револьвера. Мама кинулася на кухню — там стояла бочка з водою.
Втім, тривога була, власне кажучи, марна. Сторож Маврикій поспішив. Гімназія ще не горіла. Одначе підпалена вже була. В коридорчику, який сполучав будівлю мужського корпусу з жіночим і який завжди був замкнений з обох боків, хтось невідомий розклав чималеньке багаття. Від жару потріскалися і висипались шибки. Аж тоді Маврикій, який чергував цієї ночі і спав у сторожці, помітив огонь.
Пожежа була ліквідована без допомоги пожежної команди. Маврикій, Капітон, Іван разом із двірником Віссаріоном залили її з шланга, а пансіонські куховари забризкали з відер. Директор, інспектор і Юрин батько, доглядач пансіону, які жили в дворищі гімназії, прибули на пожежу всі. Директор стояв, затуливши лице руками, інспектор безперестану і безрезультатно свистав у поліцейський свисток, а Юрин батько ходив довкола по гімназичному парку, затиснувши револьвер у руці.
Втім, його ходіння не було даремне. В кущах коло павільйону батько виявив калошу. Він тріумфально приніс її і урочисто приміряв до відбитка ноги, який лишився біля дверей коло багаття у вогкій брудній землі. Калоша прийшлася кап-у-кап.
— Нуте-с? — закричав батько. — Підпалювача буде виявлено.
І він роздивився калошу. Вона була з правої ноги. Номер десять. Санкт-Петербурзького заводу «Треугольник». Підкладка була червона. Таких калош у гімназії було принаймні пар з п'ятдесят, а в цілому місті щонайменше з п'ять тисяч. Батько плюнув і закинув її назад у кущі. Револьвер він теж сховав до кишені. Пожежа тим часом була вже ліквідована, і він рушив додому.
Години зо дві надзвичайні події обговорювалися і пересуджувалися в родинному колі. Хто підпалив? Хто зробив обструкцію в гімназії? Хто зірвав бал? Хто кидав прокламації? Кількох маскарадників пощастило затримати і посадити у карцер. Але поміж них не було ні матроса, ні гаучоса, ні білого ведмедя — вони просто зникли, як крізь землю. Чи були то гімназисти, чи то експропріатори анархіста Соловйова скористалися з гімназичного маскараду для своїх крамольних цілей? Батько з мамою посварилися. Батько вважав, що гімназисти, мама — що експропріатори. Батько доводив, що половина гімназистів може спокійно йти в шайку Соловйова — вони шибеники і. анархісти. Втім, щодо самої обструкції, то в батька вона не викликала осуду. Він її розумів. Він їй співчував. Більше — він був за неї. Хіба ж не свинство, хіба ж не злочин? Росія гине, захлинається в крові, розстріли, вішання, катування, страти, а тут танці, маскаради, бали! Ганьба! Злочин! Підлість! Запаморочувати молоді голову! Зав'язувати їй очі! Брехати їй! Нівечити їй душу! Мракобісся! Чорт знає що! Молодь повинна протестувати! Вона повинна йти попереду! А за нею всі! Вся інтелігенція повинна протестувати! Інтелігенція повинна злитися з народом! Страждати разом з ним! Загинути в ім'я його спасіння. На шибениці, під стінкою, на ешафоті!
Раптом мама скрикнула страшним голосом, батько зірвався і заметушився по кімнатах в самій білизні, всі діти заплакали і зарепетували.
Бо коїлося щось чудне і страшне. Чудний, моторошний брязкіт наповнив кімнати і немовби йшов уздовж стіни будинку. Одно по одному вікна раптом немов вибухали і з хрускотом та брязкотом осипалися вниз. З схлипуванням і передзвонами скло падало на підлогу і розбивалося ще раз, вже торкнувшися землі. Вибухло одно вікно, потім друге, третє, четверте — по черзі — всі десять вікон, що були в квартирі. І зразу звуки, звідтіля, знадвору, яких досі чути зовсім не було, чи були вони тихі і далекі, — враз стали близькі, виразні, яскраві — тут, поруч. Холодне, мрячне повітря війнуло в кімнату і огорнуло всіх вогкістю. Тепер брязкіт розбитого скла чувся вже десь далі, немов навпроти. Вікна били тепер в директоровій квартирі, потім в квартирі інспектора…