Страница 202 из 213
ЩО ДУМАЮТЬ ПРО СЕБЕ НІМЦІ
І от враз в нашому гімназичному житті і в нашому навкологімназичному побуті ми відчули незрозумілу, але дошкульну порожнечу.
Особисті інтереси кожного раптом розсипалися і зблякли. Яке пуття в збиранні марок різних держав, коли ці різні держави щодня із шпальт газетних повідомлень кричали до пас живими фактами свого міждержавного життя? Ешелонами, повними крові, потрощених кісток і задубілих трупів, стікали сюди до нас, у зафронтову зону, наслідки цих живих міждержавних взаємин… Чи міг захопити пас черговий, свіженький випуск ефемерного Пінкертона, Шерлока Холмса або Ніка Картера — нехай це буде «Джек, потрошитель женщин», «Кровавая ночь бедной Джеси» або «Семь жен эдинбургского могильщика» — коли от тут, поруч, «справжній» Козьма Крючков проколював списом одинадцятеро «справжніх німців», «справжній» козацький осавул Єпіфанов один гнав попереду себе цілий полк відступаючих австріяків, а чотирнадцятилітній герой, збіглий гімназист Кость Малафєєв, діставав Георгія за хоробрість?.. Який сенс був у читанні святих житіїв Рудіних, Лаврецьких чи «Героя нашего времени»— коли за сто кілометрів на захід від нас один німецький «чемодан» відбирав враз життя в цілої «сотні героїв нашого часу»?.. Навіть сам наш козацький бог — футбол — втратив для нас інтерес.
А втім, втратило сенс не лише наше, гімназичне, життя. Все інше довкола нас, не зв'язане так чи інакше з інтересами фронту й війни, зробилося беззмістовне й недоречне. Війна поглинула все. Життя було тільки там — поруч, за сто кілометрів на захід. А тут його не зоставалося. Ми жили не життям. Ми жили тільки поруч із життям.
Філателісти подарували свої альбоми молодшим братам, а самі взялися колекціонувати трофеї війни. Вони збирали вистрілені патрони, скалки гранат, аеропланні стріли, головки шрапнелей, кулі, вирізані з ран. Вони наклеювали альбоми фотографій убитих, ранених, полонених чи загиблих без вісті. Вони вимінювали австрійські багнети, німецькі шпори, угорські темляки, румунські кокарди. «Пінкертонщики» витрачали тепер свої ощадження від сніданків не на чергові випуски бібліотечки «Развлечение», а на портрети генералів, воєнні пісенники та ілюстровані щотижневі журнальчики з картинами боїв, звитяг та німецьких «звірств».
Кожний гімназист ухитрявся в межах обов'язкової гімназичної форми носити на собі якусь деталь туалету, зняту з ворога або побувалу на фронті: австрійські черевики, німецький світер, чорний румунський офіцерський крават, штани з пораненого брата, сорочку, прострілену проти серця…
Проте намагання зв'язатися з фронтом і війною не вичерпувалося тільки цим. Кожний волів якимсь способом взяти реальну, активну участь в роботі для війни. Гімназистки, які не мали на фронті брата чи батька, вибирали собі через газету «хрещеника», «сироту» і акуратно листувалися з ним. Вони писали йому цілі дисертації про героїзм та списані в Карамзіна трактати «о любви к отечеству и народной гордости». Адресат відповідав проханням прислати махорки, свіжих онуч та чогось їстівного.
Нам, «мужчинам», припали й функції більш «мужські». Вони були й дещо різноманітніші. Кожний добирав собі ролі в обслуговуванні фронту на свій смак. Зілов, Сербии, Туровський та Піркес закріпилися за сортувальним госпіталем на приймальному пункті Червоного Хреста. Вони зустрічали ешелони з раненими і допомагали в розподілі їх по місцевих лікарнях чи санітарних поїздах. Макар, Жайворонок і Кашин працювали на пункті польової пошти. Вони приймали величезні лантухи листів, присланих з усіх кінців розлогої Російської держави, і розкидали їх по дрібніших лантушках з номерами полків. Фельд'єгері розбирали ці лантушки і розвозили їх на місця постою. Репетюк з Кульчицьким спеціалізувалися на карнавковому збиранні грошей — на користь Червоного Хреста. Це особливо імпонувало їм, бо карнавковий збір треба було здійснювати в парі з дівчиною, що пришпилювала на груди квіти, значки чи бантики. Репетюк ходив в парі з Лідою Морайловою. Його карнавка була завжди повна срібних полтиників та паперових карбованців. Гімназична красуня здобувала їх молодістю і вродою. Воропаєв також обрав собі діло на власну подобу. Під керівництвом Збігнева Казимировича Заремби та з особливого дозволу директора гімназії він орудував в справі організації благодійних базарів, концертів та танцювальних вечорів, улаштовуваних тепер по домах нашої аристократії: інженерів, інтендантів та купців[511]. Принаймні раз на тиждень він з'являвся до класу просто з нічного балу, блідий, зелений і невиспаний, з горлом, захриплим після галантного диригування. Через ліве плече, немов ад'ютантський аксельбант, в'юнилася в нього прим'ята трикольорова бинда з великою розеткою коло серця. Це був знак розпорядчика танців. Вітька навмисне забував його зняти. Коли учитель, який починав першу лекцію, робив Воропаєву зауваження, Воропаєв немовби схоплювався, скидав аксельбант і томно просив пробачення. Цілий клас заздрив Вітькиним талантам і успіхам.
І тільки один Вася Теменко, покинутий своїм нерозлучним другом і нездатний слідувати за ним по балах і вечорах через свою непереборну сором'язливість, не міг ніяк вибрати собі якогось конкретного діла. Зате він спеціалізувався на інформаціях. Щодня, сумлінно, від дошки до дошки, він прочитував газету і служив для нас ходячим довідником. Він точно знав розположення частин, вигиби лінії фронту, напрямки стратегічних рухів, місця бойових ударів. Він знав, де ми наступаємо, де відступаємо, де тисне ворог і де ворог панічно біжить. Він знав усе. І для нас це було як знахідка, бо від газетних аркушів на нас, треба признатися, віяло нудотою підручників історії і географії.
Одначе деяке уміння поводитися з газетою виказував Зілов. В перервах від ешелону до ешелону під час чергування на етапному пункті він виймав газету і брався читати її охочим. Охочих було завжди доволі. Порубані і пострілені «землячки», які щойно кілька годин тому повернулися звідти, з самої війни, кидалися слухати вісті звідтіля. Вони були там, на фронті, вони брали участь в боях, вони були поранені, вони тільки випадково уникли смерті, але вони абсолютно не уявляли собі, що ж таке фронт, що ж таке війна.
Про себе, про свою участь у війні багато з них могли розповісти тільки таке. На місці мобілізації їх з молебнем посадовлено до ешелонів. Грав оркестр, дами роздавали цигарки, дівчата кидали квіти. Потім вони їхали — дуже довго, з зупинками на обід і чистку вагонів. Потім, колись уночі, їх розбуджено і висаджено десь — де саме, невідомо, бо була ніч і було темно. Бахкали гармати і навіть торохкотів кулемет. Їх вистроєио й поведено пішки. В темному небі спалахували розриви, немов фейерверки на гулянці в міському саду. Було поночі, сусіда можна було тільки почувати ліктем. Курити було заборонено. Потім їх перестроєно в цеп. Потім вони залягли і почали стріляти. В передранкових сутінках довкола ворушилися таємничі тіні, бовваніли темні силуети — чудні й незбагненні контури нової й невіданої, чужої землі. Потім настав день і бій скінчився. Довколо було просто і звичайно. Ніякої чужої, нової, незнаної землі. Ніякого фронту, ніякої війни. Байрак, згірок. На згірку білі хати невеличкого села. За селом річка і ліс. А позаду — поля. Скільки сягне око — стерня покошених, прибраних полів. Нічого особливого. Можна було курити, давали їсти гаряче, й дозволялося поспати. Вночі знову була стрілянина і раптом — саме тієї хвилини, як автор такої розповіді ладнався перевернутися з лівого занімілого боку на правий, — саме тієї хвилини раптом щось як вдарить у плече і така млость пішла зразу поза шкурою і, головне, у йоги. Потім непритомність.
Це було все. Ні про війну, ні про фронт автор такої розповіді сказати нічого не міг. «Мабуть, так, що й не дійшли ми до самих, тобто, позицій, — казав він, — позиції були, мабуть, десь зразу попереду».
511
Прилюдні танці один час були заборонені.