Страница 198 из 213
У наступних виданнях письменник скоротив роздумування малого Юри про поняття «тепер», «тоді», як категорії часу, вилучив епізоди, пов'язані з переховуванням від погрому в хаті Юриних батьків групи анархістів, сцену бійки гімназистів, учнів комерційного училища і семинаристів напередодні похорон Казимира Ржицького, епізод із викраденням грошей у Юриної баби, опис міста Кам'янця-Подільського та ін. Автор здійснив також незначну мовну редакцію.
Для дослідження творчої лабораторії письменника зроблені ним вилучення становлять безперечний інтерес, і тому наводимо їх нижче.
Після слів: «Життя прекрасне, Юрок! — замріяно відповідає вона» (с. 32 нашого видання) у виданні 1937 р. було надруковано:
«Але враз Юра спиняється вражений.
Та ж це вже було. Було! Все. Отакий день — синє небо, сонце, безвітря. Озеро з чорним лебедем, алея, бузок, акація і каштани. І ці ж таки пахощі. І ці ж таки звуки. Хрущі, іволги, бугай, і навіть мама так само стурбовано питалася:
— Що з тобою, Юрок?
Юра не відповідає. Він надто схвильований. Так! «Тоді» він теж так само не відповів. Все точно, як і «тоді», колись дуже давно. Але ж вдруге цього аж ніяк не може бути. Після зими вони прийшли з мамою сюди вперше, а торік в цю нору Юра ще не вмів сам ходити як слід і його мама носила на руках».
Після слів: «А потім воно пройде, і буде — вчора» (с. 33) у виданні 1937 р. було надруковано:
«І ніколи, ніколи не повернеться.
— Папа! — гукає Юра. — Чому ти не сідаєш грати?
Або — от всі ці речі. Юра широко розплющує очі і озирається навкруги. В кімнаті півтемно. Світло падає крізь двері з сусідньої кімнати. Вузьким і довгим променем воно лягає на підлогу. Речі видно, але невиразно. Тоді, що далі, в кутку, ті просто доводиться відгадувати. От шафа, а он стіл і коло нього стілець. На столі лампа. Та сама, що зараз не горить. І шафа, і стіл, і лампа старші від Юри. Тобто був такий час, коли Юри на світі ще не було. Ну — не було зовсім. Це буває з кожним. Спочатку його нема, а потім він є. Так от, коли Юри ще не було, а були тільки папа і мама, ці речі — шафа, стіл і лампа — також вже були. Юри ще не було, а вони вже були. Самі по собі. Ху! Цього ніяк не можна зрозуміти.
Юра з пошаною і острахом позирає на шафу, стіл і лампу. Втім, вікно, очевидно, теж було раніше від Юри? Як же це так? Значить, воно є й тоді, коли, скажімо, вийти з кімнати? Коли ніхто в нього не дивиться? Для чого ж воно тоді? Юра заплющує очі, тихенько повертається до вікна і враз несподівано розплющує їх знову. Ні, вікно на місці, і не подібно, щоб воно на цю коротеньку мить кудись зникло».
У виданні 1937 р. письменник змалював виступи монархістів, у зв'язку з чим увів нові персонажі: Розу Камінер, Колю Куховаренко, семінариста Воздвиженського, Льоню Лібермана, продавця газет Пашку-юродивого. В наступних виданнях ці епізоди було вилучено. Подаємо їх за виданням 1937 р. Так, після слів: «… на вулицях городові ловлять і б'ють забастовщиків» (с. 48) у першодруку було надруковано: «а натовп на чолі з анархістами і гімназисткою сьомого класу, Розою Камінер, зодягнутою в червону кохту і з червоним зонтиком в руках, розбив острог і випустив на волю арештантів!
Це було надзвичайно, і Юра негайно ж взявся мріяти про анархістів і червоний зонтик. Анархісти — аж затинаючися з гордощів, розповідала сестра — були в чорних плащах і чорних шляпах! Чорні шляпи і червоний зонтик! Це було надзвичайно!..»
Після слів: «Хто ж стане на чолі і…» (с. 52) у виданні 1937 р. було надруковано:
«В цей час дзвоник у передпокою задеренчав знову. Батько закусив язика напівслові… Всі змовкли… Дзвоник задеренчав удруге… Господи! Хто б це міг? Євреї дзвонили не так… Дзвоник задеренчав втретє — настирливо, коротко і рішуче — три рази вряд.
— Корнелій Іванович! — кинулася мама до батька, але він уже переміг хвилювання і, патлаючи бороду, тихо посувався до дверей.
— Хто там? — загримів раптом він і гримів далі, щоб чути було скрізь надвір. — Нуте-с? Лено, принеси мені мій револьвер, я зараз буду стріляти крізь двері навмання!
— Корнелій Іванович! — почулося знадвору, і ми всі зрозуміли, що той знадвору кричить шепотом в замкову скалубину. — Корнелій Іванович! Не стріляйте, будь ласка, і, якщо можна, то відкрийте!..
— Куховаренко… — батько аж відступив.
— Боже, Куховаренко! — мама сплеснула руками.
— Куховаренко, Куховаренко! — запищали і всі діти.
Куховаренко був відомий всім. Це був гімназіст восьмого класу — стрункий, високий юнак, з пишною шевелюрою каштанового волосся і великими сумними очима. Він був прекрасний скрипаль і двічі на тиждень приходні» до батька, запеклого піаніста, музицнрувати. Вопи з батьком — старе і мале — були гарячі приятелі. Батько акомпаніював, Кухаренко грав першу скрипку, на другу він приводив свого друга, Лібермана, рожевого флегматичного товстуна. Обидва вони — і Куховаренко, і Ліберман — по алгебрі й тригонометрії не вилазили в батька з двійок і одиниць і завжди після рапсодій Ліста, ноктюрнів Бетховена чи музикальних моментів Гріга батько тупотів ногами, кидав книжками і гримів на цілий дім, що вони оболтуси, остолопи і слони, і що він більше не гратиме з ними, аж поки вони не унормують своїх взаємин з математикою. Але тижнів три тому Куховаренко раптом зник. Мусив зникнути, бо був виключений з гімназії і мав потрапити до тюрми. Діло було так. Поліції донесли, що поміж гімназистів є революціонери і анархісти, які завжди носять при собі зброю і навіть бомби. Поліція одного прекрасного ранку нагрянула до гімназії з трусом. Але гімназисти забарикадувалися і городовиків до помешкання не пустили. Куховаренко стояв на варті на площадці другого поверху на чорних сходах. Він. підпустив городовика до себе зовсім близько і підняв руки, немов здається. Коли ж городовик майже зрівнявся з ним, Куховаренко з усієї сили вдарив його ногою в груди. Городовик перекинувся через бильця сходів і, впавши з другого поверху, поламав собі руки. На жаль, Куховаренка він знав в лице.
Батько схвильовано підбіг до дверей, клацнув ключем і скинув засув. Двері розчинилися, і на порозі став Куховаренко. Але який же він був, Куховаренко!
На порозі стояв високий юнак. Він був страшно худий, на голові в нього було чорне широкополе сомбреро, а плечі і торс були закутані в широку чорну пелерину з двома мідними собачими головами і ланцюжком між ними на грудях. В таких плащах і з гітарою під полою ходили суботніми вечорами по вулицях телеграфісти, канцеляристи та інші чиновники чотирнадцятого класу. На ногах у Куховаренка були високі і грубі солдатські чоботи.
— Куховаренко! — скрикнув батько. — Ви з глузду з'їхали!
Але Куховаренко зробив кілька кроків у передпокій, і тоді з-за його спини з'явилося ще чотири точнісінько такі ж постаті в чорних шляпах і плащах. Всі вони мерщій вскочили до передпокою і хряпнули за собою дверима. Останній замкнув двері на замок і заклав на засув.
— Що це значить? — прошепотіла мати.
— Ради бога! Корнелій Іванович! Не хвилюйтеся! — Куховаренко говорив швидко і пошепки. — Я зараз з'ясую. Це мої товариші. Якщо нас впіймають… Ми анархісти…
— Олухи ви, а не монархісти! — затупотів батько. — Та в такому одіянні вас за версту впізнають!
— Навпаки… — змішався Куховаренко. — Ми так одяглися, щоб нас не впізнали…
— Це ви засіли в лазні й відстрілювалися? — схопила мама його за плечі.
— Ми. Нас щойно звідти вибили. Ми вистріляли всі кулі. Тепер чорна сотня нас піймає і заб'є. Нам треба забиратися геть із міста. Ми підемо в пущу — всі анархісти йдуть до Соловйова. До вас ми забігли віддихатися і… І попрощатися. За десять хвилин ми підемо.
— Самовар! — загримів батько. — Нуте-с? Негайно самовар! Вони ж замерзли зовсім.
Юра стояв, роззявивши рота і занімівши. Справжні анархісти в чорних шляпах і плащах, про яких розповідала сестра, були перед ним і навіть питимуть чай! Коля Куховаренко, який, приходивши двічі на тиждень грати на скрипці, здоровкався з Юрою і, ляскаючи по спині, питав: так скільки тобі років? П'ять? Поступай, брат, до нас у гімназію, будемо вчитися разом! — цей Коля був анархіст в чорній шляпі! З правої кишені штанів у нього стирчала жовта дерев'яна колодка від револьвера. Дух Юри тамувало, і він був майже непритомний… Анархісти поскидали плащі і шляпи, і виявилося, що другий з них був Льоня Ліберман, третій — вигнаний семінарист Воздвиженський, четвертий — відомий у цілому місті продавець газет і журналів, худосочний з гарячими сухотними очима і довгим до плечей волоссям «Пашка-юродивий», незаконний син, якогось стародубського купця. А п'ятий… п'ятий, коли скинув шляпу і плащ, хоча й був в високих чоботях, виявився одягнутим в червону жіночу блузку і мав довге волосся, закручене на маківці товстим чорним жгутом. В руці він тримав довжелезний нікелевий пістолет «Сміт і Віссон».