Страница 195 из 213
— А хто ж буде командир? — запитала Катря.
— Командиром буде Степан Юринчук. Він мав бути тут з своїми хлопцями ще до світанку. — Козубенко згорнув записник і заховав його до кишені, потім ще раз потер собі вуха. — Друге. Я пропоную дати нашому загонові ім'я… Бо в бойових операціях, які чекають на нас…
— Вірно!
Всі заворушилися і загомоніли. Ім'я загонові треба було дати неодмінно. І зробити прапор, а на прапорі вигаптувати це ім'я.
— Прапор ми також зробимо! — підвів руку, запрошуючи до спокою, Козубенко. — Я маю пропозицію щодо наймення. Я пропоную найменувати наш загін «комсомольським батальйоном»!
Стало тихо. Комсомольцям аж забило дихання.
Але це дихання зразу ж вибухло вгору клубами пари, і з радісними криками всі кинулися до Козубенка — вхопити на руки й гойдати.
— Стоп! — сам радісно сміючись, зупинив молодечий захват комісар батальйону. — Стоп! Увага! Я не скінчив.
Всі спинилися з простягнутими руками.
— Заперечень немає? — весело перепитав Козубенко.
— Ні! Ні! Ні!
— В такому разі — неголосно, нишком — комсомольському батальйону — ура!
І це «ура» — тихе, пошепки, майже самими губами — було таке дружне, таке яре, таке бучне, немов воно вилетіло з багатьох струнко вишикуваних сотень. І ті сотні завзятих бійців комсомольского батальйону гарячі очі Козубенка вже бачили в ряд перед собою. Батальйони, полки, корпуси!
Зимовий ліс стояв окіл у срібній паморозі — тихий, урочистий і величавий, як присяга. Але раптом загальне урочисте схвилювання порушив Стах.
— Тільки от… — немов і не наважуючися, смирний і ніяковий, незвичайний, тихо промовив Стах, — батальйон це ж багато, а нас вісім, з Степаном дев'ять?
Козубенко дивився вище, через голову Стахову, через голови всіх, на узлісся, на густі зарослі молодняка.
— Ми йтимемо, Стасю, через села й висілки, по шляхах і дорогах, — тихо, задушевно промовив він, — може, через усю велику робітничо-селянську Україну, і після кожного селища нас ставатиме більше бодай на одного. І якщо не буде так, то батальйон наш не комсомольський, і ми не комсомольці…
— Так… так! — знову підтримали всі.
Золотар витер з він іній. Мороз дужчав, і очі сльозились.
— Ну! — знову не витримав і прохопився весело Стах. — Тепер Петлюрі каша скисла!
Всі засміялися — радісно і зворушено.
Але й сміятися вголос було не можна — за узліссям поле лежало, правда, чисте й рівне на багато гін, але ж ззаду, у долині, був ліс, і луна долом котилася довга, невгавна.
— І тепер третє, — почекав, поки всі пересміялися, Козубенко. — Нам треба вирішити, куди ми йдемо. На півдні, над Дністром, гуртуються тисячі бессарабських партизанів. Ми можемо повернути туди через Барські ліси, на Шаргород чи на Ямпіль[509] і Мотилів… З півночі спускається більшовицька Червона Армія. Вона ще далеко… Зілов! — перебив він себе. — Ти будеш також і начальником штабу. На завтра дістань якусь карту де хочеш!..
— Дістану! — сказав Зілов.
— Так от, — повернувся він знову. — На північ іти нам буде довше і важче. Петлюрівські отамани та банди куркулів спинятимуть нас на кожному кроці і, звісно…
Він не скінчив. Він схопив гвинтівку й сплигнув з пенька. Очі його метнулися вниз, де узлісся вибігало з широкої балки Всі миттю схопилися теж, — мерщій туди, куди втопився Козубенків погляд. Тільки Шая Піркес, навпаки, зразу впав на сніг і кинувся розмотувати кулемет.
З балки на узліссі з'явилося кілька чоловік. Один був у солдатській шинелі, інші — в кожушках. Вони стали враз і гвинтівки скинули на руку. Вони теж побачили гурт на галявині. Але другої секунди вони опустили гвинтівки і кинулися навпростець бігцем сюди. Вільними руками вони розмахували над головами.
— Степан! — гукнув Зілов.
Степан і його люди бігли швидко по снігу. Вони поспішали, і пар клубочився від швидкого бігу. Комсомольці кинулися й собі їм назустріч.
Але, ще не добігши, Юриичук гукнув так, що залящала луна:
— Тривога! Понад лісом дорогою сюди скачуть якісь гайдамаки! В ружйо!
Піркесів кулемет уже був на тринозі.
Юринчук підбіг і зразу ж віддав команду. Лягати густим цепом уздовж понад дорогою. Стріляти тільки з його наказу і — залпом. Кулемету спочатку — мовчати. Кулемет ввійде в діло, якщо ворог не сахнеться і прийме бій.
Хлопці зірвалися і за хвилину були вже край дороги. Дистанцією два кроки цеп заліг кроків за двадцять від обочини, за крайніми деревами. Люди, що прибігли з Степаном, були Іванко, Потапчук і ще кілька молодих фронтовиків. З-за лісу, із вибалка, з'явилися й гайдамаки. Це було ще кілометрів зо два. Група верхівців і посередині тачанка.
— Менше сотні, — висловив уголос здогад Піркес, — але на тачанці, звичайно, кулемет…
— Припиніть розмови! — цикнув Козубенко.
І стало зовсім тихо. Тільки дихали люди і де-не-де шурхав іній, осипаючись з гілля угорі.
Катря приладнала маузер до приклада і тоді озирнулася. Ліворуч лежав Зілов, праворуч невідомий хлопець у кожушку, що прийшов з Юринчуком. Втім, вона зразу ж поглянула в його бік удруге. Щось знайоме було в овалі профілю, в чорних смужистих бровах. І ця манера хмурити брови не по віку — так кидають бровами люди після сорока.
Хлопець не витримав Катриного погляду і теж зиркнув на неї.
І зразу ж вони впізнали одне одного.
— Тю!.. — прошепотів хлопець, і його обличчя налилося кров'ю вщерть. Він навіть похилив лице і, зсунувши шапку на потилицю, обтер рясний піт рукавом.
— Ти… — почав був знову він, але йому знову зробилося страшно соромно, і він тицьнувся носом у лікоть.
Катря беззвучно засміялась і вся затрусилась, сама червоніючи від напруги приглушеного сміху.
— Ти… — нарешті вимовила вона, — ти… Іван… Коротко…
— Тихо! — кинув пошепки з флангу Степан.
Катря одвернулася до дороги й насупила брови. Верхівці вже перебігли балку, але й тепер ще до них було куди більше, ніж кілометр. Катря спробувала порахувати, але коні бігли тісно. Втім, на перший погляд там не було більше півста. Катря оглянула маузер, кинула ще оком на Іванка — він уже лежав рівно, уважно дивлячись на верхівців, — тоді й собі почала уважно вдивлятися. Зараз мав бути бій, і це, власне, буде її перший бій, коли не рахувати вчорашнього обстрілу з водокачки. Але вони ж там сиділи в затишку, а потім тільки тікали завулками з міста геть. Правда, була вона ще й у бою, як роззброювали німців. А минулого року під Гніванським мостом проти юнкерів. Але там вона була тільки сестрою з бинтами. Тут же був маузер і ворог наближався риссю просто в лоб. Боже! І як же повільно він наближається! Ну, звісно, це ж тільки так здається, що кілометр — повітрям, навпростець. А з долу на гору відстань була куди більша. Катря піймала себе та тому, що вона злегка тремтить. Тремтіли кінчики пальців, трохи губи, і ще там, десь усередині, немов у животі. Може, з холоду? Адже зовсім не страшно. Очевидно, з чекання, з незвички. Верхівці бігли та бігли — коли нарешті кінець?
І різні думки попливли в докучливому чеканні. Батько з матір'ю. Полковник Будогос… Ні! Про Будогоса Катря й не подумала — про контррозвідку і тюрму вона вирішила забути й не згадувати зовсім… Вона навіть сердито потрусила головою. Від цих спогадів так холонуло серце і не хотілося жити. П'яти у Катрі були спалені на вугіллі — ніхто про це не знав. На грудях висмалені п'ятикутні зірки — вона так і понесе їх в могилу. Спина списана рубцями впоперек і вздовж — цього вона нікому не покаже. Її ґвалтували, — вона була в лікаря: така її щаслива зірка, що не пристало жодної хвороби. Ребро завжди нило у вогку погоду — його, очевидно, таки зламали… Ні, ні! Про контррозвідку і тюрму вона не хоче згадувати. До першого ж містечка, яке обминатиме комсомольський батальйон, Катря забіжить, заховавши зброю, — і бинти, вату та йод вона дістане хоч би там що!
— Катре! — прилинув тихенький шепіт зліва від Зілова. — Чуєте, Катре?
509
Ямпіль — райцентр Вінницької обл., відомий з XVI ст.