Страница 193 из 213
Сотника Парчевського і хорунжого Туруканіса судив екстрений військово-польовий суд штабу головного отамана військ УНР другого дня, о десятій годині ранку.
За ніч прибуло ще півтора десятка ешелонів, місто й околиці були повні жовто-блакитного війська, від сіл довкола по обрію важкими брилами лежав чорний дим, залізничний шлях до кордону був уже вільний, селянські республіки топилися зараз в крові та вогні — і суд був пишний та бучний.
В залі першого класу розсунули столи, вазони з пальмами розставили на підвіконнях. Проти дверей до «царських покоїв» виставили столик, накритий замість скатерки жовто-блакитним рядном. Ще два жовто-блакитні прапори схрестилися позаду над столом, на тому місці, де висіли станційні дзиґарі. За стіл сіли полковники й отамани в шапках з шликами, оселедцями з-під них і довгими вусами додолу. «Січові стрільці» в мазепинках і з австрійськими гвинтівками при нозі в дві шеренги взяли стіл у каре. Вздовж проходу через залу в чотири шеренги вишикувалися гайдамаки. За спинами гайдамацьких шеренг зосталося багато вільного місця, і туди з двох бічних дверей впустили «народ». То були залізничні «Курені» й «Просвіти», з прапорами, вільні від караулу «січовики», старшини та гайдамаки. «Січовий» срібний оркестр розташувався біля жіночої убиральні.
Парчевського і Туруканіса ввели з середніх дверей — з-за буфетного прилавка. Вони пересиділи решту нічних годин в льодовнику вокзального буфету без шинелей. Сорок «січових стрільців» замикали довкола них каре.
Парчевський і Туруканіс пройшли тихо через залу. Їхні кроки ковтала широка оксамитова доріжка, яку до війни простилали тільки тоді, коли імператор Микола Другий, проїздивши через станцію, спинявся з'їсти славетний на весь південь шашлик татарина Кабутаєва. Бліда посмішка ковзнула по губах Парчевського — він ішов через залу, неначе цар. Сорок «січовиків» по боках гупали чобітьми по біло-червоних кахлях підлоги. Гвинтівки вони тримали на руку, і на лезах широких австрійських багнетів блискали меткі сонячні зайчики. За ніч упав сніг, під ранок прихопив мороз, і тепер з чистого синього небозводу світило сліпуче морозяне сонце.
За десять кроків до столу суддів каре спинилося. «Січовики» взяли гвинтівки до ноги. Спинилися й Парчевський з Туруканісом. Жовто-блакитні петлички з їхніх френчів були зірвані, «Георгіїв» на грудях у Парчевського не було. Англійський проділ у Туруканіса вилискував фіксатуаром — волосок до волоска.
Голова суду встав і велемовно оголосив початок.
Оркестр біля жіночої убиральні заграв «Ще не вмерла». Члени суду звелися і взяли «на честь». Вся варта довкола скинула «на караул». Головатько на чолі залізничного «Куреня» приземлив жовто-блакитний прапор.
Туруканіс стояв рівно — руки вздовж торса, голова прямо, очі вгору. Він невідривно дивився на циферблат станційних дзиґарів угорі між прапорами, немов пильно вираховував, скільки йому ще залишилося жити. Парчевський підігнув праву ногу і ледь похилився на правий бік. Він злегка повертав голову і водив очима на всі боки. Цю залу першого класу він пам'ятав стільки, як самого себе. Жовті розводи на стелі угорі, кольористе скло у вікнах другого ярусу. Сонячні промені падали крізь них сині, червоні, зелені і жовті. В перукарні мужської убиральні він голився вже років шість — відтоді, як взагалі почав голитися. В гімназії він за це одинадцять разів відсидів по три години без обіду і мав стільки ж четвірок за поведінку. Голитися на вокзалі гімназистам заборонялося. Потім з гімназії його вигнали з «вовчим» білетом. Фронт, рани, контузії і чотири «георгії». Німці, самостійна Україна, більшовики… З-за дверей перукарні визирало опецькувате, завжди червоне, а зараз зовсім біле обличчя вокзального перукаря Поля. Парчевський до нього всміхнувся, і Поль мерщій зник.
«Ще не вмерла» кінчилося.
Суд сів. Почалася процедура.
Сотника Парчевського, коменданта залоги й командира залогової сотні, та його ад'ютанта, хорунжого Туруканіса, обвинувачено в зраді неньки України і в замірі на державний переворот.
— Туруканіс! — урочисто гукнув голова суду, отаман з рудим оселедцем. — Чи визнає підсудний Туруканіс себе за винного?
Костя стенув плечима і не відповів.
— Парчевський! — так само гукнув голова.
Парчевський кинув оком на Костю поруч і теж промовчав.
Суд тривав недовго, але нудно. Отамани говорили промови, і Головатько з-поза гайдамацьких спин плескав у долоні і гукав «слава!». Костя все дивився на дзиґарі. Парчевському було сумно і нило серце — він згадав Аглаю. Вона віддала боротьбі й ненависті себе всю… Ненавидіти можна тільки тоді, коли вмієш любити, коли є що любити, коли любиш… Благословенне ж твоє чуже ім'я, незабутня, кохана жінко! Парчевський любив і ненавидів…
— Туруканіс! — знову гукнув отаман голова. — Чи ви визнаєте тепер себе винним?
Костя знову потис плечима і нарешті одвів погляд від дзиґарів угорі. Вся процедура тяглася вже півгодини. Костя відкашлявсь і голосно сказав:
— В измене украинскому народу я не признаю себя виновным. Я восставал вместе с украинским народом против его предателей!
Голова застукотів колодкою револьвера і позбавив Туруканіса слова. Костя знизав плечима і знову звів очі на дзиґарі.
— Парчевський! — сказав голова. — А ви тепер визнаєте себе винним?
— Все одно, — сказав Парчевський. — Дайте спокій. Потім підсудним дали останні слова.
Костя випростався, щелепи його стислися, попід щоками побігли дрібненькі міцні кульки.
— Будьте ви прокляті, лакеї капіталу! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! — він проголосив це по-українському, старанно пильнуючи вимови. І раптом заспівав високо й дзвінко: — «Мы вступаєм в последний и решительный бой…»
«Січовики» зачовгали чобітьми, голова застукотів колодкою револьвера, кілька старшин кинулися до Кості. Костя вже мовчав. Він стояв так само спокійно, як і раніше, голова була зведена вгору, і очі розглядали циферблат угорі.
Поки гомін в залі стих, члени суду трохи між собою порадилися.
— Підсудний Парчевський, ви хочете сказати останнє слово?
Парчевський подивився вниз, собі на чоботи, і не відповів.
— Ви не маєте ніякого останнього бажання, підсудний Парчевський? — спитав ще голова.
— Маю… останнє бажання, — раптом сказав Парчевський і звів голову догори. — Я бажаю жити, щоб ненавидіти вас, ворогів мого народу і моєї батьківщини!
Суд не виходив на нараду.
Вирок був оголошений урочисто, з довгою витієватою вступною частиною. Колишніх старшин військ УНР, Парчевського та Туруканіса, присуджувалося до розстрілу. Присуд мав бути виконаний негайно і публічно. Виконати розстріл повинна була сама гарнізонна сотня, якою командували Парчевський і Туруканіс і яку вони «збили на повстання».
Проти головного виходу з вокзалу до міста здіймався високий кам'яний мур. Він з'єднував проїзний тунель під південним насипом з віадуком північного насипу. Два високі насипи стояли по обидва боки широкого під'їзду до вокзалу.
Засуджених вивели ті ж сорок «січовиків», з гвинтівками на руку. Одну мить вони затрималися на широких сходах. Вранішнє сонце било просто в лице. Сніг іскрився тисячами алмазів. Костя і Парчевський замружилися.
Обаполи обидва схили насипів чорніли від людей. Ще зрання гайдамаки оточили місто і позганяли людей на публічну страту. По тротуарах вокзальний майдан оточував цеп «січовиків». Комендантська сотня — сотня поручика Парчевського і лжепрапорщика Турукапіса — вже вишикувалася внизу проти муру. Довкола них змикалося каре «січовиків». Обабіч сходів вишикувалися військові частини — праворуч «січовики», ліворуч гайдамаки. Вартові підштовхнули в спини, і Парчевський з Костею пішли по сходах вниз. Було тихо. Люди на схилах насипів мовчали. «Січовики» з нагаями в руках оточували натовп з усіх боків. Гайдамацькі коні переступали з ноги на ногу й пирхали.
Парчевський і Костя перейшли майдан упоперек, впрост. Це було ціле життя. Півтори хвилини. Люди на насипу тоскно мовчали. Сніг танув у них під ногами і стікав по цементу цямриння брудними струмочками. Десь плакала дитина.