Страница 190 из 213
— А не хочете, — вдарив Парчевський долонею, — я можу і сам. По селах на гасло тільки й чекають. Надішлю в двадцять сіл двадцять моїх козаків — п'ять тисяч повстанців за три години буде! Як тоді, проти німців.
— Проти німців, — відгукнувся Тихонов, — повстанців із сіл гукали ми.
— І тепер гукніть! — скрикнув Парчевський. — Про це й мова!
— Добре, — сказав Шумейко і прикурив. Тоді раптом скинув очі впрост на Парчевського. — А чого це тобі, хлопче, такий нетерпець? Комендант залоги ти, почесна, сказати б, особа, такій посаді якийсь би старий полковник був би радий, а тобі, стривай, лише двадцять чи вже по двадцять першому році?
— Двадцять один, — подав голос з кушетки Піркес.
Парчевський сів і скинув кашкет. Потім сперся щоками на руки. Всі мовчали.
— Не знаю… — проказав по паузі Парчевський тихо. — І нема в мене такого, щоб я зрозумів. Життя мені і позаду, і попереду спаскуджено!.. Проти німців за Росію три роки воював. Ранили, контузили, заслужив «георгії»… Потім Петлюра німців сюди привів. А німці прогнали Петлюру і встановили гетьмана. Німців тепер сам народ без царя й генералів б'є. А Петлюра тепер…
— Французів і англійців, — підкинув Козубенко, — кличе…
— А ти помовч! — суворо перепинив його Шумейко.
— Ну от… — криво посміхнувся Парчевський. — Я й не знаю. Була Росія. Тепер Україна. Може, й треба, щоб Україна була. Я сам українець, очевидно. Але ж не розумію я ніяк, — він знову захвилювався і вхопив рукавички, — головатьки, полубатченки, репетюки… Та це ж сволоч, я це відколи знаю! І для чого, щоб Україна самостійна була? Чому треба відокремлюватись від Росії? Адже більшовики проти відокремлення України? — нахилився він до Шумейка.
— Ні.
— Як же «ні»?
Шумейко підсунув кисет до Парчевського.
— Закури. Народи, брат, мають своє повне право на самовизначення. Тобі колись статті Леніна потрапляли до рук?
— На політиці, — сіпнув плечима Парчевський, — я зовсім не розуміюся!
— Це не політика, — глибоко затягся Шумейко, — а звичайне собі життя. Ленін ще минулого року, під час керенщини, на Квітневій конференції більшовиків[505] так сказав: «Если украинцы увидят, что у нас республика Советов, они не отделятся, а если у нас будет республика Милюкова[506], они отделятся…» Чи второпав? Народ волі хоче! — тихо рубонув Шумейко кулаком по столу. — Без буржуїв, поміщиків і політиканів! Була царська Росія — воліємо ми, українці, від неї відокремитись! А з Радянською Росією українському народові шлях один. Бажаємо, щоб Радянська Україна з усіма радянськими країнами була в спілці. А в революції руський народ перед веде. Второпав?
— Це дуже правильно! — сказав Парчевський і радісно всміхнувся.
— Ну от, — посміхнувся й Шумейко. — Значить, на тому й до згоди прийшли? Гей! — гукнув він, обертаючись до задніх дверцят. — Чуєш, Степане? Заходь, братчику, й ти сюди! З їх благородієм я тебе познайомлю!
Дверцята знову рипнули, і на порозі з'явився Степан Юринчук. Він був у солдатській шинелі й папасі.
— Це Степан-фронтовик, — сказав Шумейко, — всім селянським повстанцям повстанець! На двадцять кілометрів навкруги. Гукне: йдіть сьогодні Петлюру бити, — підуть. Скаже: заждіть понеділка, — посидять. Сказати б, підпільний генерал.
Парчевський звівся і пильно глянув назустріч Юринчуку. Шабасова свічка миготіла, і дрібні тіні метушилися на Юринчуковому обличчі. Юринчук посміхався.
— Е-е-е… дозвольте, — примружився Парчевський, — та ви…
— Так точно, ваше благородіє, — виструнчився й пристукнув підборами Степан Юринчук. — Дозвольте доложить! Рядовий Степан Юринчук. Під командою кавалера святого Георгія, поручика Парчевського, брав Раву-Руську, Тернопіль і Перемишль. В пікеті з поручиком Парчевський під селом Піски-Броди був поранений в руку і потрапив у полон. — Юринчук засміявся і підійшов ближче. Він потис Парчевському руку і сів на табурет. — Я про вас, Вацлаве Юровичу, від хлопців чисто все знаю. Прошу вашого пробачення — обстріляти вас один разочок нам довелося, отоді, коло греблі, з охочекомонниками…
— Так це ти?
— Я, ваше благородіє! Шапочку тоді, звиняйте, зводили загубить. Вдома вона у мене, при нагоді привезу — поверну.
Парчевський зареготав, Юринчук теж, і вони довго трусили один одному руки. Засміялися й усі. Шумейко хлопав Парчевського по позі.
— Тихо! — немов у скалубину, гукнув якийсь, нікому з присутніх не належний голос, і в двері з сіней негучно постукано.
Всі урвали сміх, і Парчевський озирнувся на двері.
— Голос, — сказав він, — немовби жіночий…
— Вірно, — погодився Шумейко, — і жіночі голоси у нас є. Сопрано, альти — ціла капела. Тільки що без регента Хочбихто…
Всі засміялися знову, але на цей раз вже не вголос.
— Конспірація! — підморгнув ще Шумейко до Парчевського. — Стережуть, батьків сину, нас із тобою! — Потім він кинув до Юринчука: — Розтовкуй-но, Степане, їх благородію про стратегію та всякі воєнні науки.
Всі присунулися ближче, і Юринчук, не поспішаючи, розповів.
Директорія, як і слід було сподіватися, зволікала негайне вирішення земельного питання. Вона відкладала його, мовляв, до всеукраїнського «трудового конгресу» — своєї самостійницької «учреділки». Чию волю викажуть «учреділки», керовані Петлюрою, що вже привів навесні німців, а тепер моститься до Антанти, — трудовому народу зрозуміло. То буде воля міських багатіїв та сільських дук. А тим часом Директорія забороняла відбирати землю в поміщиків і глитайні. На самочинних порушників закону насилалося гайдамаків і карателів. Переділ землі — задоволення домагань хліборобської бідноти — отже, відкладався до наступної весни. Кров, яку проливав трудовий народ, скидаючи гетьмана та женучи німців, тепер питимуть самостійники. І незаможне селянство цього допустити не хоче. Україна палає і готова до повстання. Селяни околишніх сіл готові щохвилини, на перший же поклик робітників, ударити на місто — знищити самостійницьких посіпак. Але покликові тому сьогодні ще не наспів час. Петлюрівський тил щедро насичений військовими частинами УНР та бандами Петлюриних отаманів. Озброєння вони мають найкраще — відібране в німців та австрійців. В Одесі сидить вже й франко-грецький десант[507] — кілька годин їзди поїздом. Захопити місто відважні повстанці, звичайно, захоплять. Але переважаючі збройні сили петлюрівців, що збилися тут, у тісному прикордонному закутку, зігнані сюди з усієї України, мають змогу це сепаратне повстання локалізувати й знищити. Повстання повинно бути загальне, водночас з загальним залізничним страйком.
Юринчук вийняв з ватянки невеличку, видерту, очевидно, з підручника географії Іванова фізичну карту півдня Росії. Він акуратно розгорнув її і поклав перед Парчевським на стіл. Чорним нігтем, розколотим посередині, він накреслив дуги по кордонах України з чотирьох боків.
На півдні, біля Дністра, купчилися гнані румунами з рідних осель бессарабці-партизани. Зі сходу вже посувалася українська Червона Армія, тиснучи рештки німців і петлюрівські полки. З північного заходу рушили на Київ щорсівські богунці й таращанці[508]. З півночі спускалася від російських кордонів і регулярна Червона Армія. Петлюрівський фронт звідусіль котився назад — у глиб країни. Наша станція тепер, отже, й була цей найдальший «глиб». Треба було вичекати наближення червоного фронту. Коли Київ буде здобутий, Петлюра налагодиться тікати, як і той рік, за кордон. Тоді саме повстання й має вдарити йому навпроти, від прикордонної смуги. З усім кодлом зрадників-самостійників чортів батько-отаман зразу ж опиниться в кільці. Червона Армія з півночі, партизани з півдня зашморг затиснуть — і прокляте кодло торговців українським народом буде знищене на вічні віки…
— Чи їх благородіє, товариш поручик, допойняли?
505
Квітнева конференція більшовиків — сьома (квітнева) Всеросійська конференція РСДРП(б) відбулася 24–29 квітня 1917 р. у Петрограді. Прийняла як програму дій Квітневі тези В. І. Леніна, визначила курс партії на перетворення буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, засудила підтримку імперіалістичної війни, підтвердила право всіх народів Росії на самовизначення, поставила вимогу конфіскації поміщицької та націоналізації всіх земель.
506
Мілюков Павло Миколайович (1859–1943) — російський політичний діяч, історик, публіцист. Один з організаторів партії кадетів. У 1917 р. міністр іноземних справ Тимчасового уряду. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції білоемігрант.
507
В Одесі сидить вже й франко-грецький десант… — 27 листопада 1918 р. кораблі Антанти з'явилися в Одесі, куди почали прибувати також французькі, грецькі та білогвардійські війська.
508
… щорсівські богунці й таращанці. — Йдеться про бійців, очолюваних героєм громадянської війни Миколою Олександровичем Щорсом (1895–1919). Богунський і Таращанський полки брали участь у боях проти німецьких окупантів та петлюрівців.